— Повсюди.
— Силен божевільний? — поглянувши на свою начальницю, а потім перевівши погляд на мене, спитав Гант.
Я зиркнув на нього у відповідь, але нічого не сказав. Я просто сам не знав.
— Далі.
— Полковник Кассад одержимий тим, аби відшукати жінку на ім’я Монета та вбити Ктиря. І він здогадується, що це може бути одна й та сама особистість.
— Він озброєний? — голос Ґледстон ледве чувся.
— Так.
— Далі.
— Сол Вайнтрауб, учений зі Світу Барнарда, сподівається зайти до гробниці під назвою Сфінкс, щойно...
— Перепрошую, — перебила Директриса, — донька ще з ним?
— Так.
— І скільки це зараз Рахілі?
— Здається, п’ять днів, — я заплющив очі, намагаючись пригадати всі деталі минулого сну. — Так, п’ять днів.
— Вона досі росте у зворотному напрямку?
— Так.
— Далі, пан-Северне, розкажіть, будь ласка, про Брон Ламію та Консула.
— Пан-Ламія виконує побажання свого колишнього роботодавця... і коханця, — розповідав я. — Персонали Кітса здалося вкрай важливим постати перед Ктирем. Пан-Ламія збирається це зробити замість нього.
— Пан-Северне, — почав Лі Гант, — ви говорите про «персоналію Кітса», так ніби вам вона байдужа або не має до вас ніякого відношення...
— Будь ласка, Лі, давай про це пізніше, — озвалася Міна Ґледстон і розвернулася до мене. — Мене цікавить Консул. До нього дійшла черга? Він пояснив свою причину, через яку вибрався на прощу?
— Так, — підтвердив я.
Ґледстон і Гант чекали.
— Консул розповів їм про бабусю. Жінку на ім’я Сірі, яка півтора століття тому розпочала повстання на Мауї-Заповітній. Розказав про загибель сім’ї під час битви за Брешію та викрив секрет своєї зустрічі з Вигнанцями.
— Це все? — Її карі очі напружено дивилися на мене.
— Ні. Консул їм повідомив, що саме він запустив пристрій Вигнанців, який прискорив відкриття Гробниць часу.
Гант аж випростався у своєму фотелі, забравши ногу з бильця. Я помітив, як Ґледстон перехопило подих.
— Це все?
— Так.
— Ну, і як інші зреагували на відкриття його... зради? — спитала вона.
Я замовк і спробував відтворити свої сни у звичнішій лінійній послідовності, а не в тому порядку, в якому мені їх пропонувала пам’ять.
— Дехто й справді лютився. Але на даний момент ніхто не відчуває надмірних обов’язків перед Гегемонією. Вони вирішили йти далі. Мені здається, кожен прочанин здогадується, що каральним органом тепер є не уряд людей, а сам Ктир.
Гант грюкнув кулаком по бильцю.
— Якби тут був Консул, — викрикнув він, — то швидко переконався би в протилежному.
— Тихіше, Лі, — Ґледстон повернулася до столу і торкнулася паперів, розкладених на ньому. Довкіл нетерпляче мерехтіли вогники всіх каналів зв’язку. Мимохіть я чудувався, що в таку важливу пору вона приділила спілкуванню зі мною стільки часу.— Дякую, пан-Северне. Я хочу, щоби ви залишилися разом із нами на наступні кілька днів. Вас проведуть до апартаментів у житловому крилі Будинку уряду.
Я підвівся.
— Мені треба повернутися на Есперанс по речі.
— У цьому немає необхідності, — проказала Ґледстон. — Їх перевезли сюди ще до того, як ви вийшли на перон мультипорту. Лі вас проведе.
Я кивнув і рушив за рославим чоловіком до дверей.
— О... пан-Северне! — гукнула мене Міна Ґледстон.
— Так?
— Я оцінила вашу безпристрасність сьогодні, — всміхнулася Директриса. — Але від цього моменту й надалі вважатимемо, що ви просто придворний митець, який не мислить, і не бачить, і не говорить. Зрозуміло?
— Зрозуміло, пані Директрисо, — відказав я.
Ґледстон кивнула, переводячи увагу на блимання вогників телефону.
— Дуже добре. Будь ласка, візьміть із собою ваш етюдник на засідання в Оперативному центрі о восьмій нуль-нуль.
У приймальні мене перестрів охоронець і почав уже вести в напрямку лабіринту з коридорів та КПП, як раптом Гант гукнув його, перетнув велику залу і, розганяючи луну своїми кроками по плитці, наздогнав нас. Він торкнув мене за руку:
— Не помиліться, — промовив він. — Ми знаємо... Вона знає... хто ви є, чим ви є і кого ви представляєте.
Я зустрів його погляд і спокійно вивільнив руку.
— От і добре, бо в цю мить я геть не впевнений, що насправді щось знаю.
Розділ 3
Шестеро дорослих і немовля на фоні ворожого краєвиду. Їх накриває темрява, у якій вогнище видається просто жалюгідною цятиною. Позаду та над ними схили, що спускаються у долину, утворюють стіни, а якщо приглянутися, можна розрізнити обриси оповитих чорнотою Гробниць. Вони сповзаються, ніби привиди гігантських допотопних ящерів.
Брон Ламія втомлена і роздратована, усе її тіло ниє. Вереск дитини Сола Вайнтрауба діє їй на нерви. Вона розуміє, що всі інші також виснажені, бо три ночі поспіль вони спали всього по кілька годин, а день, що добігає кінця, був сповнений напруги та жахіть, які й досі їх переслідували. Вона вкинула у багаття останнє поліно.
— Більше немає, — бурчить Мартін Силен.
Вогонь знизу підсвічує сатироподібні риси поета.
— Я в курсі, — промовляє Брон, надто знесилена, аби сердитися чи взагалі спромогтися хоч на якісь емоції.
Вони знайшли запас дров, залишений прочанами минулих років. Розкинули свої три невеличкі намети там, де традиційно зупинялися останньої ночі пілігрими перед зустріччю із Ктирем, недалеко від Сфінкса — однієї із Гробниць часу. Чорна тінь від виступу, схожого на крило, частково закрила небо.
— Коли перегорить, дістанемо ліхтар, — каже Консул.
Дипломат здається ще зморенішим, ніж решта.
Червоні пломінці світла витанцьовують на його сумному обличчі. Для цього знаменного дня він одягнувся офіційно, але тепер його мантія і трикутний капелюх такі ж пошарпані й жалюгідні, як і сам Консул.
Полковник Кассад вертається до багаття й піднімає щиток нічного бачення. Він у повному бойовому обладунку і з активованою полімеризованою бронею-хамелеоном, тож у повітрі видніється лише його обличчя, десь так зо два метри над землею.
— Нічого, — каже він. — Жодного поруху. Жодного теплового сліду. Жодного звуку, окрім вітру, — Кассад обіпер армійську багатоцільову штурмову гвинтівку на скелю й сів поруч з іншими. Він вимкнув захист, і ударостійкий панцир враз зробився матово-чорним, хоча й роздивитися його стало не набагато простіше, ніж раніше.
— Як гадаєте, Ктир сьогодні з’явиться? — запитує отець Гойт.
Священик загорнувся у чорний плащ і від того — так само, як і полковник Кассад — зливається із ніччю. Худий чоловік говорить напружено. Кассад нахиляється і штрикає у багаття кийком.
— Це неможливо вгадати. Я про всяк випадок повартую.
Раптом усі шестеро підвели голови й побачили, як укрите зорями небо корчиться у розмаїтті кольорів, а червоні й оранжеві квіти, що беззвучно розпускаються вгорі, пожирають сузір’я.
— Останні кілька годин цього не було, — говорить Сол, погойдуючи немовля.
Рахіль уже не плаче, а лише намагається вхопити батька за куцу бороду. Вайнтрауб цілує її дрібну долоньку.
— Знову випробовують захист Гегемонії, — коментує Кассад. Там, де він зачіпає головешку, злітає сніп іскор. Жаринки здіймаються в повітря, ніби хочуть возз’єднатися із яскравішими спалахами.
— Хто переміг? — питає Ламія, маючи на увазі німу космічну битву, що весь вечір і більшу частину дня шматувала небосхил.
— Кому яка в сраку різниця? — відрізає Мартін Силен. Він нишпорить по кишенях шуби, наче сподівається знайти там пляшку. Звісно, її там не знаходить. — Кому яка в сраку різниця? — бухтить він знову.
— Мені є різниця, — втомлено озивається Консул. — Якщо Вигнанці прорвуться, то можуть знищити Гіперіон іще до того, як ми знайдемо Ктиря.
Силен саркастично гигоче:
— О, то це ж буде жахливо, правда? Померти ще до того, як зустрінемо смерть? Нас уб’ють не за розкладом? Піти швидко й безболісно, а не корчитися вічність на шипах Ктиря? Ой, і правда, це страшна думка!