Коли Брон дійшла до краю мертвого міста, Мартіна Силена вона не знайшла. Хоч насправді й не очікувала його там побачити, вона попри те сподівалась, що поет утомився і пішов назад, до долини, яка була всього за кілька кілометрів звідти.
Спокуса зняти з себе торби, покласти пляшки на землю і трохи перепочити була надто великою. Та Брон її здолала. Із маленьким автоматичним пістолетом у руці вона пішла вулицями міста. Вибухів світла було достатньо, аби освітлювати їй дорогу.
Поет не відповідав на її крики, що луною відбивалися від стін, хоча сотні маленьких пташок, яких Ламія не знала, зірвалися з місця і залопотіли в темряві білими крильцями. Вона ходила нижніми поверхами старого королівського палацу, гукала на сходах та навіть одного разу вистрелила в повітря, однак і духу Силена чутно не було. Брон пройшла внутрішнім двориком за стінами, густо вкритими в’юнком, гукаючи його на ім’я і шукаючи якогось доказу поетової присутності. Вона бачила фонтан, що нагадав їй розповіді Мартіна Силена про ту ніч, коли зник Сумний Король Біллі — його тоді забрав Ктир. Та там були й інші фонтани, тож жінка не могла бути впевнена, що це саме той.
Ламія пройшлася центральною обідньою залою під розбитим куполом, але там були лише тіні. Вона почула якийсь звук і роззирнулася із пістолетом напоготові, та виявилося, що то вітер ганяє якийсь листок чи древню паперову сторінку.
Брон зітхнула і пішла з міста, рухаючись легко, незважаючи на втому від кількаденного недосипу. Відповідей на запити комлоґа не було, хоча вона й відчувала, як разом із часовими хвилями на неї накочується дежавю. Це її не дивувало. Вечірні вітри знищили будь-які сліди, які міг лишити Мартін, повертаючись до табору.
Гробниці знову мріли — Ламія це помітила, ще не дійшовши до широкої сідловини, яка вела у долину. Вони горіли не дуже яскраво, це годі було й порівнювати із беззвучним буйством спалахів у небі, та кожна із наземних гробниць, здавалося, відкидала бліде світло, наче позбуваючись енергії, накопиченої протягом тривалого дня.
Брон зупинилася біля входу в долину і загукала, попереджаючи Сола й інших про своє повернення. Вона б не відмовилася, якби їй запропонували донести речі на останніх ста метрах. Спина у жінки нила, а сорочка просякла кров’ю там, де лямки врізалися у тіло.
Ніхто не озвався.
Повільно підіймаючись сходами до Сфінкса, вона відчула втому. Кинула речі на широкому кам’яному ґанку і полізла по ліхтарик. Всередині було темно. Спальні мішки та сумки були розкидані по кімнаті, де вони ночували. Ламія крикнула, почекала, доки стихне луна, і знову освітила кімнату. Все як раніше. Хоча ні, щось змінилося. Вона заплющила очі і пригадала приміщення таким, яким воно було зранку.
Зник куб Мебіуса. Дивний ящик у захисному енергетичному полі, що лишився від Гета Мастіна на буєрі, більше не стояв на своєму місці у кутку. Брон знизала плечима і вийшла назовні.
На неї чекав Ктир. Стояв просто за дверима. Він був вищим, ніж вона уявляла, — він просто нависав над жінкою.
Ламія вийшла, а тоді одразу позадкувала, придушуючи бажання заверещати. Вона звела пістолет, але той виглядав нікчемною абищицею у її руці. Брон навіть не помітила, як випустила ліхтарик на кам’яну підлогу.
Та штука схилила голову і подивилася на неї. Десь із-поза його багатофасеткових очей пульсувало червоне світло. На кутастому тілі й лезах вигравали промені.
— Ах ти сучий сину, — промовила Ламія рівним голосом. — Де вони? Що ти зробив із Солом і дитиною? Де всі?
Створіння нахилило голову в інший бік. Те обличчя було занадто чужинським, аби прочитати на ньому хоч якийсь вираз. У його рухах відчувалася лише загроза. Сталеві пальці ляскали, розгинаючись, наче викидні скальпелі.
Ламія чотири рази вистрілила в обличчя Ктиря, важкі шістнадцятиміліметрові кулі гучно стукали і зі свистом відскакували в ніч.
— Я сюди не вмирати прийшла, бляшана ти падлюко, — гаркнула Брон і випалила ще з десяток разів, не схибивши ні разу.
Летіли іскри. Ктир здійняв голову, наче дослухаючись до якогось далекого звуку.
А тоді зник.
Ламія зойкнула, схилилася і покрутилася навколо. Нічого. Долина сяяла під нерухомим зоряним небом. Удалині здіймалися тіні кольору чорнила. Навіть вітер затих.
Брон Ламія поточилася і сіла на найбільший рюкзак, намагаючись стишити прискорене серцебиття. Вона здивовано усвідомила, що не злякалася... не зовсім... хоча заперечити викиду адреналіну в кров не могла.
Жінка все ще тримала пістолет у руці. У магазині лишалося з півдесятка куль і в достатній кількості рушійного заряду. Вона взяла пляшку і довго пила.
Ктир з’явився збоку миттєво і беззвучно.
Ламія випустила пляшку і, перекочуючись на бік, спробувала повернути пістолет.
Із таким же успіхом вона б могла рухатись у сповільненому темпі. Ктир витягнув праву руку, пальці, схожі на швацькі голки, зблиснули, один із гостряків сковзнув їй за вухо, намацав череп і легко та безболісно сковзнув у голову, лишаючи по собі лише крижане відчуття.
Розділ 23
Полковник Кассад ступив у портал, очікуючи побачити там щось незвичне; натомість він зустрівся з хореографічною постановкою воєнного безуму. Монета його випередила. А Ктир ні на мить не відпускав, угородивши пальці-леза в плече чоловіка. Остаточно вийшовши з-під енергетичної запони, від якої поколювало в усьому тілі, він побачив перед собою Монету, зате Ктир кудись зник.
Кассад одразу впізнав місце. Вони стояли на маківці невисокої гори, у схилі якої майже два сторіччя тому Сумний Король Біллі наказав викарбувати свій лик. Пласка вершина була безлюдна й порожня, якщо не брати до уваги досі курного згарища, яке лишилося від контрорбітальної батареї. З глянцевого блиску граніту та металевих баюр, що досі кипіли, Кассад виснував, що зенітників ланцетували з космосу.
Монета підійшла до краю бескиду, що був за п’ятдесят метрів над масивним чолом Сумного Короля Біллі, за нею покрокував і Кассад. Вид на долину ріки, на місто і космодром на узвишші в десяти кілометрах західніше був промовистим.
Столиця Гіперіона палала. Старе місто, Джектаун, перетворилося на вогненну бурю в мініатюрі, і ще сотня дрібніших пожеж о цяткували передмістя й розкинулися вздовж магістралі на аеропорт, неначе старанно підтримувані сигнальні багаття. Горіла навіть річка Гулай, плесом якої нижче антикварних верфей та пакгаузів розлилися нафтові плями. Кассад роздивився шпиль стародавньої церкви, що підносився серед омахів кострищ. Намагався ще відшукати поглядом «Цицерона», але генделик сховався в диму та вогні вище за течією.
У горах і долині панував жвавий рух, ніби якісь велетенські чоботи розворушили мурашник. Кассад бачив живий потік людей, що повністю заторив усі шосе, та ці десятки тисяч біженців рухалися повільніше від справжньої ріки. Зона суцільного вогню з артилерійської та енергетичної зброї простяглася до обрію і підсвічувала тепер низькі хмари зісподу. Щокілька хвилин літальний апарат (військовий екраноліт або спускова капсула) виринали з диму навколо космопорту або з лісистих гір на півночі та півдні, і повітря враз прошивали удари когерентного світла згори і знизу, й апарат падав, тягнучи за собою шлейф чорної кіптяви й оранжевий вогонь.
Судна на повітряних подушках шугали над рікою, ніби водомірки, оббігаючи палахкотливе румовище, на яке перетворилися човни, баржі та інші судна на повітряних подушках. Кассад помітив, що єдиний магістральний міст було зруйновано, горіли навіть його бетонні та кам’яні стояни. Дим розтинали бойові лазери і промені пекельних батогів; протипіхотні снаряди мерехтіли швидше, ніж могло вловити око, скидаючись на білі порошинки, що лишали по собі брижі перегрітого повітря. Поки вони з Монетою все це роздивлялися, вибух струснув космопорт, і над ним виросла грибоподібна хмара, пойнята омахами полум’я.
— «Не ядерний», — подумав він.
— «Ні».
Обтислий костюм, що вкривав навіть очі, діяв краще, ніж щиток армійського шолома. Кассад збільшив картинку пагорба в п’ятьох кілометрах на північний захід за рікою. Десант ЗСГ упристриб біг на його маківку, дехто із солдатів уже попадав і за допомогою піропатронів готував собі в землі персональні окопи. З активним камуфляжем їхні полімерні панцирі лишали мінімальні теплові сигнатури, і все одно Кассад без проблем розрізняв людей. При бажанні він міг би роздивитися навіть їхні обличчя.