Спікер Ґіббонс похилився вперед.
— Це ж ви надали нам імена осіб, необхідних для так званої Прощі Ктиря.
Альбедо не став знизувати плечима ще раз, але на проекції він все одно виглядав розслабленим і впевненим у собі.
— Вам були потрібні імена громадян Мережі, чиї прохання змінять хід передбаченої нами війни.
Ґледстон традиційно склала пальці і постукала ними по підборіддю.
— А ви вже змогли визначити, як саме ці прохання можуть змінити хід тієї... цієї війни?
— Ні, — відповів Альбедо.
— Раднику, — зітхнула Виконавча директриса Міна Ґледстон, — я вас офіційно інформую, що станом на цей момент, залежно від розвитку ситуації впродовж наступних кількох днів, уряд Гегемонії Людини розглядає можливість оголосити про стан війни між нами і сутністю, відомою під назвою ТехноКорд. Як фактичному послу тієї сутності вам доручено повідомити іншій стороні цей факт.
Альбедо всміхнувся і розвів руками.
— Пан-Виконавча директрисо, певно, ви пережили шок від кошмарних новин і дозволили собі цей невдалий жарт. Вам оголошувати війну Корду — це все одно, що... все одно що рибі оголошувати війну воді, все одно що пілоту нападати на власну «емтешку» через бентежну новину про якусь аварію деінде.
Ґледстон навіть не подумала всміхнутися у відповідь.
— У мене на Патофі був дідусь, — промовила вона поволі та з усе сильнішим акцентом, — котрий вгатив у родинну «емтешку» шість набоїв із пульсової рушниці, коли та не завелася одного ранку. Ви вільні, раднику.
Альбедо кліпнув очима і щез. Його несподіване зникнення свідчило або про те, що він зумисне порушив протокол (проекція зазвичай виходила з кімнати чи дозволяла покинути приміщення всім іншим, перш ніж розчинитись у повітрі самій), або про те, що домінантний інтелект із Корду був приголомшений словесною дуеллю.
Ґледстон кивнула Колчеву та Ґіббонсу:
— Панове, я вас надовго не затримаю. Але будьте певні, я очікую одностайної підтримки, коли через п’ять годин ми оголосимо про стан війни.
— Ви її матимете, — відповів Ґіббонс.
Обоє чоловіків вийшли.
У різні двері та крізь приховані панелі полився потік помічників із сотнями питань та репліками, що лунали з комлоґів. Ґледстон підняла палець.
— Де Северн? — спитала жінка і, побачивши порожні погляди у відповідь, додала: — Поет... ретист, я хотіла сказати... той, котрий мене малював?
Кілька помічників перезирнулися між собою, так ніби їх шефиня погубила трохи клепок.
— Досі спить, — озвався Лі Гант. — Прийняв снодійне, і ніхто не здогадався його розбудити перед засіданням.
— Він мені потрібен через двадцять хвилин. Введіть його в курс справ. Де капітан Лі?
Нікі Кардон, молодиця, що відповідала за комунікацію з військовими, взяла слово:
— Учора ввечері за наказом Морпурґо та командира BMC заданого району Лі одержав нове призначення на сторожовий корабель периметра. Стрибатиме з однієї планети-океану на іншу протягом наших двадцяти років... Саме зараз він квантувався до Командного центру BMC на Брешії та чекає на міжпланетний транспорт.
— Поверніть його назад, — сказала Ґледстон. — Нехай його підвищать до контр-адмірала чи якого іншого штабного звання вони собі там захочуть, аби його тільки можна було закріпити тут, персонально за мною, а не адміністрацією чи урядом. Якщо треба, запишіть ядерним кур’єром.
Ґледстон на якусь мить прикипіла поглядом до порожньої стіни. Вона подумала про планети, якими сьогодні вночі гуляла. Про Світ Барнарда, світло вуличних ліхтарів крізь крони дерев, стародавні університетські корпуси із цегли; про Божегай із його аеростатами на припоні та цепеліни в повітрі, що вітали світанок; про Небесну Браму з її Променадом... усі ці мішені першої хвилі. Вона мотнула головою.
— Лі, мені потрібно, щоби ви з Таррою та Брінденатом накидали першу чернетку обох промов: загальне звернення й оголошення війни. На все про все маєте сорок п’ять хвилин. Стисло. Однозначно. Перевірте архіви по Черчиллю та Струденському. Потрібно реалістично, але зухвало. З оптимізмом і похмурою рішучістю. Нікі, мені знадобиться контроль за діями начальників об’єднаних штабів у режимі реального часу. А також свої власні командні картосхеми, організуй їх через імплант. ТІЛЬКИ ДЛЯ ДИРЕКТРИСИ. Барбро, ти — мій реалізатор альтернативних дипломатичних засобів у Сенаті. Йди туди, підігруй, смикай за потрібні ниточки, шантажуй, давай на лапу — нехай усі зрозуміють, що зараз безпечніше вступити в бій із Вигнанцями, ніж намагатися перейти мені дорогу під час наступних чотирьох-п’яти голосувань. Питання є? — Ґледстон вичекала три секунди і відтак плеснула у долоні. — Так, народ, ворушіться!
Упродовж короткої перерви перед наступною хвилею сенаторів, міністрів та асистентів Ґледстон знову витріщилася на порожню стіну, піднесла вгору палець і погрозила кулаком.
А коли об’явилася нова юрба надважливих відвідувачів, вона вже знову зустрічала їх обличчям до обличчя.
Розділ 25
Коли пролунали постріли, Сол, Консул, отець Дюре і непритомний Гет Мастін перебували в першій із Печерних гробниць. Надвір Консул пішов сам-один, неквапом, обачно, остерігаючись хронобурі, що загнала їх поглибше в долину.
— Усе гаразд, — прокричав він назад. Тьмяне світло Солового ліхтаря позначало нутро печери з трьома блідими обличчями та непорушним тілом тамплієра, що нагадувало саван. — Хроноприпливи трохи вщухли.
Підвівся Сол. Обличчя його доньки скидалося на ще один білястий овал під його власним.
— Ви певні, що Брон стріляла зі свого пістолета?
Консул ступив ближче до темного проймища їхнього сховку.
— Автоматичної зброї більше ні в кого з нас немає. Сходжу перевірю.
— Заждіть, — відгукнувся старий. — Я з вами.
Отець Дюре і далі колінкував перед Гетом Мастіном:
— Ідіть. Я почергую біля нього.
— Через п’ять хвилин один із нас повернеться, — промовив Консул.
Долина мріла від блідого світла Гробниць часу. Вітер завивав із півдня, але сьогодні його потік нісся вище, понад скельні стіни, не займаючи барханів у самій долині. Сол рушив за Консулом, котрий вів його складною стежиною вниз, прямуючи до війстя долини. Легкі напади дежавю нагадали Вайнтраубові про ґвалт, який хроноприпливи зчинили годину тому, але зараз поступово минали вже останні відгомони дивної бурі.
Коли в самому низу долини доріжка стала ширшою, Сол із Консулом проминули вкрите жужелицею поле бою під Кришталевим монолітом — високу споруду, від якої лилося молочне світло, відображене в незліченних скалках, що всівали дно каньйону. Тоді трохи піднялися повз тьмяну Гробницю з її блідо-зелєною фосфоресценцією, зробили ще один поворот і плавними манівцями дісталися Сфінкса.
— Господи, — прошепотів Сол і поквапився вперед, намагаючись не потривожити в слінґу сонного немовляти. На верхній сходинці старий упав на коліна біля темної постаті.
— Брон? — спитав Консул, важко дихаючи після різкого підйому та зупиняючись за два кроки.
— Так, — Сол спробував підняти їй голову, аж раптом відсмикнув руку, коли натрапив на щось слизьке та прохолодне, що стирчало з її черепа.
— Мертва?
Вайнтрауб міцніше притиснув голову дівчинки до грудей, поки перевіряв пульс на шиї жінки.
— Ні, — він глибоко зітхнув. — Жива... але непритомна. Присвітіть мені.
Сол узяв ліхтарик і поводив його променем по розпластаній Брон Ламії, вистежуючи сріблясту припону (яку би ліпше було назвати «мацаком», оскільки вона здавалася м’ясистою на доторк і викликала в думках згадку про органічне походження), що тягнулася від нейрошунта по широкій верхній східці перед Сфінксом і в його середину через відкритий портал. Сам Сфінкс світився найяскравіше з усіх інших Гробниць, хоча вхід до нього був дуже темним.
Консул під ступився ближче.
— Що тут? — він потягнувся до сріблястого кабелю й одразу відсмикнув руку, так само прудко, як і Сол. — Господи, воно тепле.
— І здається живим, — погодився старий. Він спочатку розтирав долоні Брон, а тепер поплескав її трохи по щоках, намагаючись розбудити. Жінка не ворухнулася. Сол крутнувся і посвітив ліхтариком уздовж припони, яка зміїлася вглиб вхідного коридору. — Навряд чи з власної волі вона під’єдналася до цієї штуки.