— Ктир, — погодився Консул і нахилився, щоби ввімкнути наручний комлоґ Брон і перевірити покази її біомонітора. — Соле, в неї все в нормі, якщо не зважати на хвилі мозкової активності.
— А що не так?
— Вона мертва. Принаймні її мозок. У будь-якому разі вища нервова діяльність не спостерігається.
Сол зітхнув і сів навпочіпки.
— Треба знайти, куди веде цей шнур.
— Може, просто від’єднати його від шунта?
— Погляньте, — Сол посвітив на потилицю Брон, одгорнувши її густі темні кучері. Нейрошунт, зазвичай пласторганічний диск діаметром кілька міліметрів із гніздом завширшки десять мікрон, здавалося, розплавився... набубнявіла шкіра зрослася червоним рубчиком з мікроштекером металевого кабелю.
— Тут без хірурга не обійтися, — прошепотів Консул. Він торкнувся рубця, що мав кепський вигляд. Брон і не ворухнулася. Консул забрав ліхтарик і підвівся. — Лишайтеся з нею. А я сходжу розвідаю.
— Не забувайте про канали зв’язку, — проказав Сол і згадав, наскільки марним це було під час хроноприпливів та відпливів.
Консул кивнув і хутко рушив уперед, аби не дозволити страху розохотити його.
Хромований кабель в’юнився головним коридором і тікав з-перед очей далі за кімнату, де минулої ночі спали прочани. Консул зазирнув у кімнату, роздививсь у світлі ліхтаря ковдри та пакунки, що вони їх тут покинули в гарячці.
За поворотом коридору він проминув центральний портал, де коридор розгалужувався на три вужчі ходи; вгору по апарелі і знову вузьким проходом, який при першому огляді вони прозвали «шосе царя Тутанхамона», потім ще раз пандусом униз; вузьким коридором, де довелося плазувати, обережно розставляючи руки-ноги, аби не торкнутися теплого, немов живе тіло, мацака; вверх настільки крутим підйомом, що ним довелося дряпатися, ніби комином печі; вниз широким коридором, якого Консул не пам’ятав, де сочилося вологою каміння і під стелею хилилося всередину; а потім крутим спуском, де від падіння пощастило вберегтися лише ціною здертих долонь та колін, і нарешті повзком по коридору, що завдовжки був більшим, аніж Сфінкс здавався завширшки. Врешті-решт Консул остаточно загубився, довірившись кабелю, що мав його вивести, коли настане час.
— Соле, — гукнув він, ні на мить не вірячи, що сигнал проб’ється крізь камінь і хроноприпливи.
— Я тут, — пролунав ледве чутний шепіт ученого.
— Я забрався чорті-куди, — прошепотів у свій комлоґ Консул. — Коридором, якого геть не пам’ятаю. Таке враження, що це дуже глибоко.
— Ви знайшли кінець шнура?
— Ага, — тихо відказав Консул, обіпершись спиною на стіну та витираючи обличчя хустиною.
— Якийсь вузол? — уточнив Сол, маючи на увазі незліченні кінцеві конектори, через які громадяни Мережі під’єднувалися до інфосфери.
— Ні. Він, здається, просто зникає в кам’яній підлозі. Це ще й кінець коридора. Я намагався його посмикати, але з’єднання таке саме, як і в черепа з нейрошунтом. Ніби приварився. Таке враження, що це просто частина скелі.
— Тоді вибирайтеся звідти, — крізь шумовиння статики почувся голос Сола. — Спробуємо відсікти його тут.
У вогкій темряві тунелю Консул уперше в житті відчув напад клаустрофобії. Стало важко дихати. Він був упевнений, що за ним у темряві хтось стоїть, затуляє потік повітря і єдиний шлях відступу. У вузькому кам’яному мішку чоловік практично чув гупання власного серця.
Спробував дихати повільніше, ще раз протер обличчя і силою притлумив паніку.
— Це... здатне... її вбити, — видушив він із себе між повільними подихами.
У відповідь нічого не прозвучало. Консул іще раз озвався до Сола, але зв’язку між ними вже не було.
— Я виходжу, — проказав він у мовчазний прилад і розвернувся, граючи променем ліхтаря в присадкуватому тунелі. «Це шнур-мацак смикнувся чи просто гра світла?»
Консул поповз назад — тим шляхом, яким потрапив сюди.
Гета Мастіна вони знайшли, коли сонце вже заходило, за пару хвилин до початку бурі. Храмовник ледве тримався на ногах, коли Консул, Сол і Дюре вперше побачили його, а поки вони дісталися до місця падіння, Мастін уже знепритомнів.
— Віднесімо його до Сфінкса, — сказав Сол.
Тієї миті, ніби скоряючись хореографії призахідного сонця, хроноприплив хлинув на них валом нудоти і дежавю. Усі троє повалилися на коліна. Прокинулася Рахіль та розплакалася з усім завзяттям новонародженої та переляканої дитинки.
— Треба йти до виходу з Долини, — Консул хапав повітря ротом, намагаючись піднятися із Гетом Мастіном, накинутим на плече, ніби плащ. — Мусим... вийти... з Долини.
Трійко чоловіків рушили до війстя долини, проз першу Гробницю та Сфінкса, але хроноприпливи дужчали та напирали на них, немовби кошмарний смерч млості. Якісь тридцять метрів, і більше їм уже було не під силу. Впавши навкарачки, вони впустили Гета Мастіна, чиє тіло покотилося кам’янистою стежкою. Рахіль покинула голосити і скрутилася від невдоволення.
— Назад, — сапав Поль Дюре, — назад у долину. Було... краще... внизу.
Вони верталися власними слідами, хитаючись по дорозі, ніби троє п’яничок, кожен із яких тягнув надто цінний вантаж, аби його впустити. Під Сфінксом чоловіки сіли перепочити, притулившись спинами до скельної брили, поки навколо, здавалося, сама тканина часопростору танцювала і гороїжилася. Весь світ ніби перетворився на прапор, що його хтось розгорнув із сердитим виляском. Реальність надимала пузирі та бралася брижами, щоби потім, трохи пізніше, обрушитися вниз, мовби нависла хвиля. Консул покинув тамплієра під каменем, а сам став навкарачки, обійнятий панікою, важко дихаючи та вгородивши пальці в ґрунт.
— Куб Мебіуса, — проказав, ворухнувшись, храмовник, навіть не розплющивши очей. — Нам потрібен куб Мебіуса.
— Прокляття, — видихнув Консул. Він грубо потрусив Гета Мастіна. — Навіщо він нам? Мастіне, нащо він нам здався? — голова тамплієра безвільно теліпалася туди-сюди. Він знову знепритомнів.
— Сходжу по нього, — озвався Дюре. Священик здавався древнім та хворим, його обличчя та губи були дуже блідими.
Консул кивнув, примостив Гета Мастіна собі на плече, допоміг підвестися Солові і чвалом рушив униз у долину, відчуваючи, як слабне прудководдя антиентропійних полів, коли із кожним кроком він віддаляється від Сфінкса.
Отець Дюре піднявся стежиною й довгими сходами і ввалився у головний вхід до Сфінкса, вчепившись у його грубі кам’яні стіни, як моряк хапається за кінець, що йому кидають за борт у бурхливе море. Сфінкс наче дрижав над ним, хилячись спочатку градусів на тридцять в одну сторону, а потім на п’ятдесят — в іншу. Дюре було відомо, що це просто спотворення його відчуттів через несамовиті хроноприпливи, але навіть їх було досить, аби впасти навколішки і поблювати на камінь.
Хвилі часу взяли паузу, ніби знавіснілий прибій між двома кошмарними напливами цунамі. Тож Дюре зіпнувся на ноги, витер рота тильною стороною долоні і, перечіпаючись, подибав у темряву гробниці.
Ліхтарика він не взяв, тому ішов навмання, навпомацки шукаючи шлях у коридорі та страхаючись натрапити в темряві на одну із двох своїх страшних фантазій: що-небудь слизьке та прохолодне або те приміщення, де він відродився, та знайти в нім власний труп, що досі гниє, видобутий із могили. Дюре вереснув, але звук потонув у круговерті його пульсу, коли хроноприпливи поновили свою силу.
У кімнаті, де вони спали, було темно від того самого моторошного мороку, що завжди означає абсолютну відсутність світла, проте очі Дюре адаптувалися, і він усвідомив, що куб Мебіуса мрів сам по собі, а індикатори на його поверхні блимали.
Перечепом він здолав захаращене приміщення і вхопився за куб, піднімаючи важкий предмет у раптовому адреналіновому набутку сил. У зведених записах Консула вже згадувався цей артефакт (загадковий багаж Мастіна, що він його прихопив у прощу), так само як і той факт, що в ньому нібито містився ерґ — чужорідна енергетична істота, що живила кораблі-дерева храмовників. Дюре й гадки не мав, навіщо їм зараз цей ерґ, та він виважив куб на рівень грудей і, притискаючи його, пошкандибав назад коридором і вниз по сходах у долину.