— Ви маєте рацію щодо ненадійності стандартних «емтешок», — усміхнувся у відповідь Консул. — Їхнє співвідношення маси до підйомної сили тут нікуди не годиться. Але килим-літун — це суцільна підйомна сила проти мізерної маси. Я його вже тут випробовував, коли мешкав у столиці. Політ не дуже впевнений... але з однією людиною він має впоратися.
Сол озирнувся на долину й поглянув на бліді контури Нефритової гробниці, Обеліска й Кришталевого моноліту — і далі, аж до скельної стіни, за якою ховалися входи до Печерних гробниць. Він подумав про те, чи все ще самотують там отець Дюре і Гет Мастін... чи все ще живі...
— Хочете відправитися по допомогу?
— Один із нас відправиться по допомогу. Приведе назад корабель. Або принаймні визволить його і надішле сюди на автопілоті. Можна потягнути жереб.
— Подумайте, мій друже, — настала Солова черга усміхатися. — Дюре не в тому стані, щоби кудись подорожувати, та й він навіть не знає дороги. Я... — Сол підняв Рахіль так, щоб її голівка торкнулася його щоки. — Політ триватиме кілька днів. А я... ми... їх не маємо. Якщо їй і можна чимось зарадити, то тільки тут. Ми мусимо ризикнути. Летіти мусите ви.
Консул зітхнув, але не став сперечатися.
— Крім того, — правив далі Сол, — йдеться про ваш корабель. Якщо хтось і може порятувати його від заборони, накладеної Ґледстон, то це ви. Ну, і з генерал-губернатором ви теж добре знайомі.
— Навіть не знаю, чи Тео ще має якусь владу, — Консул подивився на захід.
— Давайте підемо назад і розкажемо отцю Дюре про наш план, — сказав Сол. — Крім того, всі мої пакетики з дитячим харчуванням залишилися в печері, а Рахіль уже голодна.
Консул згорнув килимок, вкинув його в сумку і ретельно поглянув на Брон Ламію та на бридкий шнур, що зміївся геть у темряву.
— З нею все буде гаразд?
— Я попрошу Поля прийти сюди з ковдрою і побути тут, поки я донесу до Сфінкса іншого нашого немічного. Ви летітимете вночі чи дочекаєтеся світанку?
Консул утомлено потер щоки.
— Мені не дуже до вподоби думка про переліт через гори вночі, але часу не залишається. Я вирушатиму, щойно зберу речі.
Сол кивнув і поглянув на вхід у долину.
— Шкода, що Брон не розкаже нам, куди подівся Силен.
— Я пошукаю його, коли летітиму, — Консул звірився із зірками. — Припустимо, до Кітса мені від тридцяти шести до сорока годин. Кілька годин на те, щоби звільнити корабель. Я маю повернутися через два стандартні дні.
Сол кивнув, погойдуючи заплакане немовля. Його втомлене, проте миле обличчя виказувало сумніви. Він поклав руку на плече Консула.
— Добре, що ми пробуємо, друже мій. Гайда. Нам треба переговорити з отцем Дюре, перевірити, чи не прокинувся наш інший супутник, і щось перекусити разом. Здається, Брон захопила із собою досить їжі, аби її вистачило на цей останній бенкет.
Розділ 26
Одного разу у дитинстві Брон Ламія ненадовго мусила разом із батьком-сенатором та всім будинком переїхати із Луза на Центр Тау Кита, де побачила лісисті чудеса Адміністративного житлового комплексу. У той же час вона вперше подивилася старожитній плаский мультфільм від студії Діснея «Пітер Пен». Потім вона одразу ж прочитала книжку. Обидва витвори полонили її душу.
Кілька місяців п’ятирічна за стандартним ліком дівчинка щоночі чекала на появу Пітера Пена, котрий мав би забрати її разом із собою. Вона лишала в будинку записки, які могли скерувати хлопчака до її спальні у черепичній мансарді. Вона втікала з дому, поки батьки спали, і вилежувалася на м’якій траві Оленячого парку, спостерігаючи за молочно-сірим нічним небом ЦТК та мріючи про хлопчика з Небувальщини, котрий як не цієї ночі, то наступної прилетить, щоби забрати її — за другу зірку праворуч, а далі навпростець аж до ранку[50]. Вона стане йому супутницею, матір’ю загублених хлопчаків, мстицею-сестрицею в боротьбі із лихим Гаком, а найголовніше — новою пітеровою Венді... новою подругою хлопця, котрий ніколи не стане дорослим.
І от тепер, через двадцять років, Пітер нарешті прийшов по неї.
Ламія не відчула болю, тільки раптовий, крижаний натиск, ніби сталевий пазур Ктиря, який, встромившись у нейрошунт за вухом, вирвав її кудись. Тепер вона летіла.
Раніше їй доводилося бувати у базовій площині та самій інфосфері. Ще кілька тижнів тому Ламія, намагаючись допомогти Джонні викрасти його персону повернутої особистості, покаталася матрицею ТехноКорду разом зі своїм улюбленим кіберпанком Бі-Бі Сурбрінґером. Вони подолали периферію і вкрали персону, але наразилися на сигналізацію, і Бі-Бі загинув. Ламія нізащо на світі не хотіла повертатися в інфосферу.
Але ось вона знову тут.
Теперішні переживання не можна було ні на краплинку порівнювати з тим, що ти відчуваєш, використовуючи комлоґ або вузли комунікаторів. Це була повноцінна стимсимуляція, наче ти потрапив у повнокольорову голографічну драму з об’ємним стереозвуком — все одно що перебувати там у реальності.
Пітер нарешті прийшов по неї.
Ламія піднялася над кривою гіперіонівського лімбу, розглядаючи рудиментарні канали мікрохвильових потоків даних та вузькоскерованих комунікаційних каналів, що правили планеті за її інфосферу на стадії ембріона. Вона не спинилася, щоби зайти в неї, оскільки її скеровував оранжевий лінк у небо, що вів до справжніх проспектів та магістралей базової площини.
Простір Гіперіона зазнав вторгнення як Збройних сил Гегемонії, так і Рою Вигнанців, вони обоє принесли із собою химерні складчасті конструкти власних інфосфер. Новим поглядом Ламія могла оцінити тисячі рівнів інформаційного потоку ЗСГ, турбулентний зелений океан інформації, що неслася червоними жилами вбезпечених каналів, та обертовні фіолетові сфери з чорними ескорт-фагами — армійські штучні інтелекти. Ця псевдоподія великої мегаінфосфери Мережі виливалася в нормальний простір із чорної круговерті корабельних телепортів уздовж усе ширшого фронту хвиль, чиї миттєві брижі накладалися одна на одну і, як зрозуміла Ламія, були свідченням безперервних інформаційних вихлюпів десятків передавачів класу «світло+».
Вона пригальмувала, раптом завагавшись, куди рухатися далі, на який проспект вирушати. Вона летіла, і її непевність могла, здавалося, знищити магію: вона загрожувала спустити її назад на землю в багатьох милях унизу.
І тоді Пітер узяв її за руку і втримав на льоту.
— «Джонні!»
— «Привіт, Брон».
Щойно вона побачила його, як образ її власного тіла явився тут. Це був Джонні, її клієнт і коханець, такий, яким вона його бачила востаннє: з вилицюватим обличчям, карими очима, охайним носиком та вольовим підборіддям. Його каштанові кучері, як і раніше, спадали на комір, а обличчя могло слугувати ескізом енергійного завзяття. Вона й досі мліла всередині від його усмішки.
«Джонні!» Вона пригорнулась до нього і відчула потиск його дужих рук на своїй спині, коли вони летіли над цілим світом. Відчувала, як її перса притискаються до його грудей, коли він відповів їй несподіваною як на його дрібну статуру міццю власних обіймів. Вони поцілувалися, і заперечити реальності своїх емоцій вона не могла.
Ламія линула на відстані простягнутих рук, поклавши долоні йому на плечі. Їхні обличчя світилися зеленим та фіолетовим від великого океану інфосфери над ними.
— «Це все реальне?» — вона чула власний голос та акцент у запитанні навіть попри те, що насправді тільки думала про це.
— «Так. Настільки ж реальне, наскільки такою може вважатися будь-яка частина матриці базової площини. Ми на краю мегасфери в просторі Гіперіона», — його голос і досі бринів тим непізнаваним акцентом, що її так бісив і вводив в оману.
— «Що сталося?» — із цими словами вона передала йому образи того, як з’явився Ктир, його подоби, раптового та моторошного удару пальця-леза.
— «Так, — подумав Джонні, притискаючи її до себе міцніше. — Якимось чином це визволило мене із петлі Шрена та викинуло одразу в інфосферу».
50
пор. «Second to the right, and straight on till morning». That, Peter had told Wendy, was the way to the Neverland (
Дж. М. Баррі. Пітер Пен і Венді (Peter and Wendy, 1911; пер. Володимира Митрофанова, 1987). Розділ 4: «У польоті».