— «Я померла, Джонні?»
Обличчя Джона Кітса всміхнулося до неї. Він трошки її струснув, лагідно поцілував та розвернув так, щоби вони обоє могли насолоджуватися видовищем унизу та вгорі.
— «Ні. Ти не померла. Хоча, Брон, ти можеш зараз бути під’єднана до якогось химерного пристрою, що підтримує життєдіяльність, поки твій аналог базової площини блукає тут зі мною».
— «А ти мертвий?»
І знову він до неї вишкірився.
— «Більше ні. Хоча життя в петлі Шрена і не схоже на те, яким воно мало би бути за словами розробників. То було все одно, що снити чужими снами».
— «А мені ти снився».
Джонні кивнув.
— «Не думаю, що то був я. Мені снилися ті самі сни... розмови з Міною Ґледстон, фрагменти нарад в уряді Гегемонії...»
— «Так!»
Він стиснув її руку.
— «Я підозрюю, що вони перезапустили ще одного кібрида Кітса. І якимось чином ми з ним зв’язуємося через усі ці світлові роки».
— «Ще один кібрид? Але ж як? Ти знищив шаблон у Корді, звільнив свою персону...»
Її коханець знизав плечима. Він був у гофрованій сорочці і шовковій камізельці небаченого їй доти крою. Потік даних по проспектах угорі заливав їх обох пульсаціями неонового світла.
— «Я підозрював, що резервних копій могло виявитися більше, ніж ми з Бі-Бі змогли знайти при такому мілкому зануренні в периферію Корду. Це не має значення, Брон. Якщо існує інша копія, то це я, і мені нізащо не повірити в те, що цей інший „я“ може бути мені ворогом. Гайда, дізнаймося про це разом».
Ламія забарилася на секунду, хоч він і тягнув її за собою вгору.
— «Про що дізнаймося?»
— «Це наш шанс дізнатися, що відбувається насправді, Брон. Шанс дістатися суті всіх загадок».
У власному голосі / думці їй чулася непритаманна боязкість.
— «Джонні, я не певна, що хочу».
Він розвернувся і глянув на неї.
— «І це детектив, якого я раніше знав? Що сталося із жінкою, котра терпіти не могла таємниць?»
— «Вона пережила неабияку колотнечу, Джонні. Я мала змогу озирнутися і зрозуміти, що стала детективом — головним чином — через самогубство батька. Я й досі намагаюся розібратися в подробицях тієї смерті. А тим часом багато хто в реальному житті зазнав горя. Включно з тобою, мій любий».
— «Ну, і як? Розібралася?»
— «У чому?»
— «У батьковому самогубстві».
Ламія насупилася на нього.
— «Я не знаю. Навряд чи».
Джонні показав їй рідку масу вируючої інфосфери вгорі над ними.
— «Брон, там на нас чекає багато відповідей. Головне — бути сміливою і готовою їх шукати».
Вона знову взяла його за руку.
— «Ми можемо там загинути».
— «Так».
Ламія чекала. Поглянула вниз на Гіперіон. Світ був схожий на темну криву з нечисленними кишенями ізольованих даних, що горіли, немовби багаття вночі. А великий океан угорі над ними бурлив і бринів світлом та інформаційним шумом. І Брон знала, що це лише крихітна галузочка мегасфери, розташованої за ним. Вона знала... відчувала... що їхні відроджені аналоги базової площини можуть зараз вирушити в місця, про які не міг мріяти жоден ковбой-кіберпанк.
Із Джонні в ролі провідника Брон знала, що зможе проникнути в такі надра мегасфери й ТехноКорду, які навіть не снилися людям. І їй стало страшно.
Але вона ж нарешті зустріла Пітера Пена. І Небувальщина її манила.
— «Гаразд, Джонні. То чого ми чекаємо?»
Вони обоє полинули вгору назустріч мегасфері.
Розділ 27
Полковник Федман Кассад пройшов за Монетою у портал і потрапив на широку рівнину Місяця, на якому вгору, у криваво-багряне небо, пнулося моторошне п’ятикілометрове дерево із терновинням. Настромлені на численне гілля та шипи, в його кроні корчилися людські фігури: ті, що ближче, однозначно були людьми, і їх проймав біль, віддаленіших виявилося складно розгледіти, і вони більше скидалися на грона блідого винограду.
Кассад кліпнув, йому перехопило подих у своєму живосрібному костюмі. Він відірвав очі від блюзнірського на вигляд дерева, роззирнувся, проминаючи поглядом мовчазну постать Монети.
Те, що йому здалося рівниною на Місяці, насправді було поверхнею Гіперіона на вході у Долину Гробниць часу. Але поверхнею цілковито іншого Гіперіона. Бархани замерзли та спотворилися, ніби їх опалили й запекли на скло; бескиди й скелі спершу наче текли, а відтак завмерли, нагадуючи глетчери із блідої гірської породи. Повітря кудись зникло, і небо чорніло безжальною чіткістю, притаманною для всіх позбавлених атмосфери супутників планет. Та й тутешнє сонце Гіперіону не належало; такого світла людські очі ще не бачили. Кассад подивився вгору, і зорові фільтри його костюма ввімкнули поляризацію, щоби здолати жахливі енергії, що сповнювали небо смугами кривавого кольору та суцвіттями лютого білого світла.
Під ним долина аж ніби бриніла від нечутного дрожу. Гробниці часу ясніли своїм власним внутрішнім огнем, пульсували холодним мрінням, що лилося через усю долину на багато метрів із кожного отвору, порталу та виїмки. Гробниці мали новий, свіжий, блискучий вигляд.
Кассад збагнув, що дихає тільки завдяки своєму виряду, який також рятував його від космічного холоду, що заступив собою теплоту пустелі. Він повернувся до Монети, спробував сформулювати розумне питання, але не зміг, тому ще раз перевів погляд на неймовірне дерево.
Його шипи здавалися виготовленими з того самого сплаву, хрому та хрящів, що й сам Ктир: очевидно штучні і водночас жахливо органічні. У своїй основі стовбур мав зо дві-три сотні метрів ширини, нижнє гілля було не тоншим, але дрібніше майже одразу звужувалося до розмірів стилета, коли пропонувало небу свої кошмарні плоди людського роду.
Просто неймовірно, що настромлені жертви могли так довго жити; ще менш вірогідним здавалося те, що вони не вмирали у вакуумі цього місця, поза простором і часом. Але крім того, що виживали, вони ще й страждали. Полковник бачив, як вони звивалися в конвульсіях. Усі вони були живі. І всі потерпали від болю.
Кассад знав про їхні муки: він чув сильний нестерпний звук, невпинне завивання ніби туманного горна, так наче тисячі нетренованих пальців тиснули на клавіші масивного органа болю. Він настільки добре відчувався, що чоловік навіть пошукав був його видимі хвилі в сліпучому небі, так ніби дерево було гробовим багаттям або якимось маяком.
Але нічого, крім безжального світла та космічної тиші, в ньому не знайшов.
Кассад збільшив картинку оптичних лінз і почав переводити погляд із гілки на гілку, із шипа на шип. Люди, що корчилися на дереві, належали до обох статей і всіх вікових категорій. Вони були вбрані у найрізноманітніше дрантя, мали рештки макіяжу на обличчі, що свідчило про значний часовий діапазон у кілька десятків років, якщо не століть, між ними. Чимало різних стилів полковник навіть не впізнав, а тому припустив, що жертви із його майбутнього. Їх налічувалося тисячі... десятки тисяч... зібраних тут жертв. І всі живі. І всіх проймав біль.
Кассад зупинився, зосередився на вітті в чотирьохстах метрах над поверхнею землі, на пучку шипів і тіл, далеко від стовбура, на одинокому терні триста метрів завдовжки, з якого звисав знайомий пурпуровий плащ. Постать звивалася, корчилася і раптом повернулася до Федмана Кассада.
Він дивився на посадженого на палю Мартіна Силена.
Кассад вилаявся і стис кулаки так сильно, що аж кості в кистях рук заболіли. Він роззирнувся в пошуках зброї і збільшив картинку, перевівши погляд на Кришталевий моноліт. Там нічого не було.
Полковник труснув головою, збагнувши, що його костюм — кращий від будь-чого смертоносного, що він привіз із собою на Гіперіон, і рушив до дерева. Він не знав, як спинатися на нього, але він розбереться. Не знав, як зняти Силена (і всіх жертв) живим, але він зробить це — або загине.
За десять кроків він зупинився на гребені завмерлого бархана. Між ним і деревом стовбичив Ктир.