Кассад усвідомив, що люто шкіриться під хромованим силовим полем свого обтислого обладунку. Саме на це він чекав так багато років. Ось вона — благородна війна, якої він жадав упродовж усього життя, ось вона — честь. Саме про них він говорив у своїй клятві двадцять років тому під час церемонії «Масада». Двобій і герць між воїтелями. Бій на захист невинних. Кассад усміхнувся, розпластав правицю на срібний клинок і зробив крок уперед.
— «Кассаде!»
Він озирнувся до Монети. Світло спадало її ртутним оголеним тілом, коли вона жестом показувала щось у долині.
Другий Ктир виходив із гробниці, що звалася Сфінксом. Ще далі інший Ктир виходив із Нефритової гробниці. Жорсткі відблиски мерехтіли на шипах та колючих стрічках наступного, котрий виринув із Обеліска за півкілометра від чоловіка.
Кассад не зважив на них і знову повернувся до дерева та його охоронця.
Сотня Ктирів стояла між ними. Кліпнув очима — і ще сто об’явилося ліворуч. Глянув позаду — на холодних дюнах та розплавах пустельних гір стовбичив легіон Ктирів, наче легіон байдужих статуй.
Полковник стукнув себе по коліну. «Трясця».
Монета підійшла і зупинилася поруч, торкнувшись його рукою. Їхні костюми злилися разом, і він відчув тепло її передпліччя. Вона стала біля нього стегном до стегна.
— «Я кохаю тебе, Кассаде!»
Він подивився на бездоганні риси її обличчя, знехтувавши буйством переливів, кольорів та відображень у ньому, і спробував пригадати їхнє знайомство в лісі під Азенкуром. У пам’яті спливли її приголомшливо зелені очі та куце каштанове волосся. Повнота нижньої губи і смак її сліз, коли він випадково за неї вкусив.
Чоловік підняв руку і торкнувся її щоки, відчуваючи теплоту шкіри під костюмом. «Якщо кохаєш, — передав він, — то залишайся тут».
Полковник Федман Кассад одвернувся і зірвався на крик, що тільки він його міг чути в космічній тиші: крик юного бунтівника з далекого людського минулого, крик курсанта ЗСГ після випуску, крик каратиста і крик просто незгідного. Він бігом кинувся через бархани до тернового дерева та Ктиря навпроти нього.
Тепер у долині та міжгір’ях стояли тисячі Ктирів, їхні пазурі розкрилися в унісон, світло сяйнуло на десятках тисяч скальпелів, лез та шипів.
Кассад не дивився на інших, він нісся до Ктиря, якого, йому здавалося, він бачив від самого початку. Над істотою від свого самотнього болю корчилися людські фігури.
Ктир, до якого він мчав, розкрив руки немовби для обіймів. Криві клинки на зап’ястках, суглобах та грудях ніби покинули свої потаємні піхви.
Кассад загорлав і здолав останні метри.
Розділ 28
— Не варто летіти мені, — промовив Консул.
Поки отець Дюре наглядав за Брон Ламією, вони із Солом тягнули напівпритомного Гета Мастіна із Печерної гробниці до Сфінкса. Була майже опівніч, і долина сяяла од відображеного світла Гробниць. Крила Сфінкса відтинали видимий клаптик неба, що прозирав між скельними стінками. Брон лежала нерухомо, й аномальний шнур тікав у темряву входу.
Сол торкнувся плеча Консула.
— Ми вже це обговорили. Летіти слід вам.
Його співбесідник похитав головою та розгублено погладив антикварний килим-літун.
— Можливо, двох би він усе-таки підняв? І ви з Дюре дістались би до місця швартування «Бенареса».
Сол притримував немовля в колисці рук і помалу її гойдав.
— Рахілі два дні. Крім того, ми повинні лишатися саме тут.
Дюре похилився вперед. Ілюмінація гробниці за ними підфарбовувала світлом його високе чоло та гострі вилиці.
— Сину мій, якщо ви тут і зостанетеся, то хіба ж не для самогубства? Натомість коли спробуєте привести сюди зореліт заради пан-Ламії та храмовника, то поможете іншим.
Консул потер щоку. Він був страшенно зморений.
— Отче, на килимку стане місця і вам.
— Яка б доля мене не чекала, — всміхнувся Дюре, — маю відчуття, що моє призначення — зустріти її тут. Я зачекаю на ваше повернення.
Консул знову похитав головою, та все ж таки вмостився на килимку по-турецьки і підсунув до себе важку сумку з речима. Він перерахував кількість сухпайків та пляшок з водою, що їх для нього спакував Сол.
— Забагато. Вам це потрібніше.
— Завдяки пан-Ламії харчів та води нам вистачить на чотири дні. А якщо по тому доведеться говіти, то для мене цей піст буде не першим.
— А раптом повернуться Силен із Кассадом?
— Нашої води їм вистачить, — озвався Сол. — Якщо ж повернуться інші, можна буде ще раз сходити по їжу до Твердині.
— Гаразд, — зітхнув Консул.
Він торкнувся пілотних ниток у відповідній послідовності — двометровий килимок зашкарубнув і піднявся на десять сантиметрів над каменем. Якщо в магнітному полі тут і відбувалися якісь коливання, їх ніхто не помітив.
— Вам знадобиться кисень, аби подолати гори, — нагадав Сол.
Консул дістав осмотичну маску із сумки, а Сол передав йому автоматичний пістолет Ламії.
— Ні, я не можу...
— Проти Ктиря він марний, — пояснив Сол. — А для вас його наявність може зіграти вирішальну роль у тому, поталанить добратися до Кітса чи ні.
Консул кивнув і поклав зброю в сумку. Потиснув руку священику і старому вченому. Крихітні пальчики Рахілі сковзнули по його передпліччі.
— Нехай щастить вам, — попрощався Дюре. — І хай береже вас Господь!
Консул похитав головою, стукнув по пілотних лініях і подався трошки вперед, коли килим, ледве вібруючи, піднявся на п’ять метрів, а потім сковзнув уперед і вгору, ніби здіймаючись невидимими у повітрі рейками.
Консул, не барячись, заломив правий віраж убік входу в долину, перемахнув бархани на десятиметровій висоті, а тоді повернув ліворуч, до узгір’їв. Озирнувся він лиш раз. Четверо на горішній східці перед Сфінксом — дві випростані постаті і дві напівлежачі, сперті на камінь фігури, — здалися напрочуд маленькими. Немовляти в руках Сола роздивитися не вийшло.
Як вони і домовлялися, Консул скерував килим-літун на захід, у напрямку Міста поетів, рухаючись над яким, він збирався пошукати Мартіна Силена. Інтуїція підказувала йому, що запальний поет міг забрести сюди. У небі панував сякий-такий спокій, і світляна битва не заважала йому, коли він проминав уцілілі шпилі та бані міста, розглядати тіні, котрих не порушували зоряні спалахи. Поетом навіть не пахло. Якщо Брон із Силеном тут і ходили, то їхні сліди в піску знищив нічний вітер, що й зараз куйовдив проріджене волосся Консула та тріпав його одяг.
На такій висоті килимок від холоду не рятував, і Консул відчував його здригання та трепет від непевних ліній силових полів. І десь посередині між зрадливою магнітосферою Гіперіона та віком електромагнітних пілотних ліній притулився цілком реальний шанс (і чоловік був цілковито свідомий його), що килимок перекинеться задовго до столичного міста Кітс.
Консул кілька разів гукав Мартіна Силена на ім’я, але у відповідь лише раз у розбитому куполі одного з пасажів, де облаштували собі гнізда голуби, зірвалося лопотіння їхніх крил. Чоловік похитав головою і повернув до хребта Вуздечка.
Історія цього килима-літуна дійшла до Консула через діда Меріна. Колись давно такі витребеньки конструював Владимир Шолохов, знаменитий магістр лепідоптерології та інженер електромагнітних систем. Саме його він, можливо, і подарував своїй племінниці-підлітку. Кохання Шолохова до юної дівчини стало легендарним, як і той факт, що цей презент вона зневажливо відкинула.
А от решті ідея летючих килимів припала до вподоби, і в той час як на планетах із серйозним повітряним рухом їх незабаром заборонили, у колоніальних світах вони все ще траплялися. Наприклад, цей дозволив діду Консула познайомитися на Мауї-Заповітній із бабусею Сірі.
Консул підвів погляд і глянув на все ближчі гори. За десять хвилин він здолав дистанцію, на яку їм пішки знадобилося дві години по узгір’ях. Товариші переконували його не спинятися у Твердині Хроноса: яка б доля не спіткала там поета, вона також могла б забрати життя Консула, котрий навіть не встигнув би по суті й розпочати своєї подорожі. Довелося вдовольнитися тим, що килимок повисів на висоті двохсот метрів навпроти вікон у скелі, на відстані простягнутої руки від тераси, звідки вони вперше дивилися на долину, а Консул трохи погукав поета.