Консул вилаявся і скерував килим далі.
Ранок здавався прекрасним, сонце у своєму скісному присадкуватому промінні висвітлювало низькі хмари і чітко прорисовувало кожен кущик із деревом. Консулові здалося, ніби він кілька місяців уже не бачив справжніх рослин. На віддаленому бескедді у вишину спиналися яз-дерево і напівдуб, а в оболоні рясне світло купалося в зеленій прорості підтоплених полів із мільйоном перископних бобів, які вирощували тубольці. Мадамгровий корінь та червона папороть оперізували береги річки, і кожна їхня гілочка та ліана різко виділялися в цьому світанку.
Хмари ковтнули сонце. Почало дощити. Консул натягнув сильніше капелюх на три роги, скоцюбився під запасним плащем Кассада і на висоті ста метрів скерував килим на південь.
Консул силився пригадати: «Скільки часу лишилося в Рахілі?»
Попри тривалий учорашній сон ворушити мізками все одно було тяжко через токсини втоми. «Коли ми прибули в долину, Рахілі сповнилося чотири дні. І це відбулося... чотири дні тому».
Консул потер щоку і пошукав пляшку з водою — всі виявилися порожніми. Йому нескладно було спуститися й поповнити запаси в річці, але він не хотів гаяти часу. Крапав дощ та від пекучих сонячних опіків його морозило.
«Сол казав, що коли я встигну до ночі, то все буде гаразд. Рахіль народилася після двадцятої нуль-нуль, якщо перевести це в час Гіперіона. Якщо правильно пораховано, якщо тут немає помилки, то треба встигнути до восьмої вечора, — Консул змахнув воду зі щік і брів. — Нехай іще годин сім до Кітса. Годину-дві на визволення зорельота. Тео допоможе... він тепер генерал-губернатор. Я зможу його переконати, що це в інтересах Гегемонії піти всупереч наказам Ґледстон і зняти карантин із корабля. Якщо потрібно, зізнаюся в тому, що за її наказом вступав у змову з Вигнанцями і зрадив Мережу.
Припустимо, десять годин плюс п’ятнадцятихвилинний переліт на зорельоті. До заходу сонця все одно лишається щонайменше година. Рахілі буде лише кілька хвилин, але... що? Що можна спробувати, крім капсули для кріофуги? Нічого. Певно, це вона і має бути. Останній шанс Сола, незважаючи на всі протести лікарів і страхи за життя дівчинки. А як тоді вчинити з Брон?»
Консул хотів пити. Він відкинув плащ, але замість дощу вже сіялася дрібна мжичка, з якої хіба губи та язик можна було змочити, від чого спрага відчувалася ще сильніше. Він вилаявся під носа і почав повільний спуск. Може, вийде просто зависнути на рікою і набрати одну пляшку?
Килим-літун поступово знижувався, настільки плавно, наскільки це міг зробити килим похилою скляною доріжкою, аж раптом наступної миті він уже втратив управління та летів сторчма — двометровий килимок і нажаханий чоловік ніби вилетіли з вікна десятого поверху.
Консул скрикнув і спробував зістрибнути, але тільки вкрай заплутався в мотузці, якою він прикріпився до килимка, і паскові дорожньої сумки, примотаному до його ременя. Тож останні двадцять метрів падали вони всі разом, одним клубком, назустріч жорсткій поверхні Гулаю, крутячись та перевертаючись.
Розділ 29
Тієї ночі, коли полетів Консул, Сола Вайнтрауба переповнювали великі сподівання. Нарешті вони хоч щось робили. Принаймні намагалися. Старий не вірив, що кріогенні сховища на кораблі Консула дадуть відповідь на питання про порятунок Рахілі (вчені з Ренесанс-Вектора раніше зазначили про значну небезпеку застосування цієї процедури), але добре, що з’явилася альтернатива. Хоч якась альтернатива. Сол відчував, що вони надто довго марнували час в очікуванні милості від Ктиря, ніби засуджені злочинці в передчутті гільйотини.
Тієї ночі внутрішні приміщення Сфінкса були оманливими як ніколи, тому все їхнє збіжжя Сол переніс на широкий гранітний ґанок гробниці, де вони з Дюре спробували організувати якийсь затишок для Мастіна і Брон, котрих вкрили ковдрами й плащами, а під голови їм, замість подушок, поклали пакунки. Медичні монітори жінки, поки її тіло просто відпочивало, й досі фіксували в неї повну відсутність мозкової діяльності. Мастін вовтузився й перевертався — його ніяк не відпускала гарячка.
— Як ви гадаєте, що мучить тамплієра? — спитав Дюре. — Хвороба?
— Банальне переохолодження, — проказав Сол. — Після викрадення з буєра він прийшов до тями, блукаючи тутешньою пусткою і долиною Гробниць часу. Йому доводилося їсти сніг від спраги, а їжі він узагалі не мав.
Дюре кивнув і перевірив армійський пластир, який вони приліпили на внутрішній бік Мастінової руки. Індикатори показували, що хворий стабільно одержував внутрішньовенний розчин.
— У мене таке враження, що тут справа в іншому, — заявив єзуїт. — Це щось схоже на божевілля.
— У храмовників майже телепатичний зв’язок із їхніми кораблями-деревами, — пояснив Сол. — Певно, Істинний Голос Дерева трохи з’їхав із глузду, коли став свідком знищення «Іґґдрасіля». Особливо, якщо він дивним чином знав про його необхідність.
Дюре похитав головою, продовжуючи змочувати вощений лоб тамплієра вологою губкою. Глупої ночі здійнявся вітер, він крутив циноброву куряву в ледачих смерчиках і стогнав, огинаючи крила та грубі грані Сфінкса. Без ладу та хоч якогось порядку яскраво світилися і тьмянішали Гробниці. Час від часу хроноприпливи навалювалися на обох чоловіків, змушували їх хапати ротом повітря і шукати найближчу кам’яну опору. Та рано чи пізно хвиля дежавю й запаморочення минала. Через те, що Брон Ламія була прикріплена до Сфінкса шнуром, який сплавився з її черепом, вони не могли нікуди звідти піти.
Перед світанком хмари розійшлися, в них прозирнуло небо з рясними зірками, від світла яких мало не різало очі. Певний час замість битви великих флотів вони бачили епізодичні вихлипні сліди термоядерних зорельотів — вузькі алмазні подряпини на шибці ночі. Та потім знову буйним цвітом розквітли далекі вибухи, і вже за годину сяйво Гробниць розчинилося в нестямі небесної битви.
— Хто, на вашу думку, переможе? — поцікавився отець Дюре.
Двоє чоловіків сиділи, обіпершись спинами на кам’яну стіну Сфінкса та піднявши обличчя до видимого сектора неба, обмеженого вигнутими вперед крилами.
Сол гладив спинку Рахілі, поки вона спала долілиць, виставивши вгору під тонкими ковдрами куприк.
— Із чужих слів у мене склалося враження, що в цій страхітливій війні Мережі роковано поразку.
— То ви вірите прогнозам Консультаційної ради штучних інтелектів?
— Взагалі-то в політиці я геть не розбираюся, — Сол здвигнув у темряві плечима. — Як і в точності передбачень Корду. Я скромний учений із маленького університету на провінційній планеті. Та мене не залишає відчуття, що нас чекає щось жахливе... ніби прийшла година грубого звіра, який чвалає до Вифлеєма народитись[51].
— Єйтс? — усміхнувся Дюре й одразу посерйознішав. — Підозрюю, що це місце і є тим самим Вифлеємом, — він зиркнув на долину та її осяйні Гробниці. — Усе життя я навчав тейяровим теоріям про еволюцію в напрямку точки Омега. Натомість маємо те, що маємо. Дурість людини в небі, і жахливий Антихрист, котрий чекає на успадкування решти.
— Отже, на вашу думку, Ктир — це Антихрист?
Отець Дюре сперся ліктями на підняті коліна і щепив руки.
— Якщо ні, то ми всі в халепі, — гірко розсміявся він. — Не так давно я був би ще в захваті від самої думки про те, що Антихриста можна зустріти... адже присутність хоч якоїсь богопротивної сили тільки додала би мені віри в будь-яку форму існування божественного.
— А тепер? — тихо уточнив Сол.
— Мене й самого розіпнули, — розкрив свої долоні Дюре.
Сол згадав про образи з історії Лінара Гойта; літній єзуїт, котрий прибив себе до дерева тесла і мучився од своїх страждань та перероджень цілими роками, бо не хотів здатися ДНК-паразиту хрестоформи, що й зараз ховався в нього під шкірою грудей.
51
пор. Вільям Батлер Єйтс. Друге пришестя (The Second Coming, 1919): And what rough beast, its hour come round at last, // Slouches towards Bethlehem to be born?
«Друге пришестя» — відома мод ерністична поезія, в якій Єйтс в алегоричній формі спробував передати атмосферу повоєнної Європи та передодня ірландських збройних змагань за незалежність.