Дюре опустив обличчя.
— Та Отець Небесний змовчав, — неголосно розповідав старий єзуїт. — Не підтримав, не сказав, що біль і жертовність варті хоч чого-небудь. Тільки біль. Біль і морок. А потім знову біль.
Сол аж припинив погладжувати спинку немовляти.
— І ви втратили свою віру?
— Навпаки, — Дюре перевів погляд на Вайнтрауба. — Я відчув, що віра набула глибшої сутності. Біль і морок — наш жереб від часів Падіння Людини. Але ж повинна існувати надія на те, що можна вивищитися на наступний рівень... де свідомість зможе розвинутись у значно милостивішій площині, ніж її контрапункт у збудованому на байдужості всесвіті.
Сол поволі кивнув.
— Під час тривалого змагання Рахілі з хворобою Мерліна мене... і мою дружину Сару переслідував один і той самий сон... що мені наказують принести в жертву єдину доньку.
— Так, — озвався Дюре. — Я прослухав записи на диску Консула.
— Значить, ви в курсі моєї відповіді. По-перше, Авраамів шлях покори більше не для нас, навіть якщо існує Бог, який вимагає такої покори. По-друге, ми офірували цьому Богові надто багато впродовж останніх поколінь... Сплаті болем маємо покласти край.
— Одначе ж ви тут, — Дюре обвів рукою долину, Гробниці, ніч.
— Тут, — погодився Сол. — Але не для того, щоб упасти плазом. Я хочу побачити, яку відповідь ці сили мають на моє рішення, — він знову торкнувся спини доньки. — Рахілі зараз півтора дні. Їй усе менше з кожною секундою. Якщо Ктир виступає архітектором такої жорстокості, то я хочу стати перед ним, навіть якщо він справді ваш Антихрист. Якщо Бог є і це він сотворив цю істоту, я подарую йому таку саму зневагу.
— Цілком можливо, що ми всі давно демонструємо йому цю зневагу, — гмикнув Дюре.
Сол підняв голову, коли з добрий десяток булавочних уколів, якими небо всіяло несамовите світло, пустив брижі і далеко в космосі розрісся ударними хвилями плазми.
— Шкода, що нам бракує технологій, аби змагатися з Богом як рівня, — тихо, напівтонами правив він далі. — Кинути йому виклик у його ж лігві. Віддати належне за всі ті несправедливості, що він звалив на голови людства. І дати йому шанс облишити свою самовдоволену зверхність, або ж хай котиться під три чорти.
Отець Дюре повів бровою і ледве всміхнувся.
— Мені відомий ваш гнів, — священик лагідно торкнувся Рахілиної голівки. — Може, все-таки спробуємо поспати перед світанком?
Сол кивнув і ліг поруч із дитиною, натягнувши ковдру по вуха. Він чув, як щось прошепотів до себе Дюре, напрочуд тихе «добраніч» або ж якусь молитву.
Вайнтрауб торкнувся дівчинки, заплющив очі та заснув.
Тієї ночі Ктир не явився. Не прийшов він і вдосвіта, коли перше проміння сонця забарвило південно-західні бескиди й торкнулося маківки Кришталевого моноліту. Сол прокинувся, коли світло повзло долиною; поруч спав Дюре, а Мастін та Брон лежали непритомні. Рахіль крутилася й вовтузилася. І кричала, як тільки може кричати голодне новонароджене немовля. Сол нагодував її з одного з останніх пакетів дитячого харчування, зірвавши термопломбу та нагрівши його до температури тіла. Вночі у долині був мороз, і на східцях до Сфінкса блищав ясенець.
Рахіль їла жадібно, тихо похникуючи та плямкаючи, — ці звуки Сол пам’ятав із п’ятдесятирічної давнини і тих днів, коли її годувала Сара. Коли дівчинка скінчила, Сол потримав її, аби вона зригнула, проте так і залишив її лежати на плечі, плавно погойдуючись туди-сюди.
Усього півтора дні.
Сол дуже втомився. Він постарішав попри той єдиний курс терапії Поульсена, що він пройшов десять років тому. Саме тоді, коли вони з Сарою при нормальному розвитку подій мали позбутися батьківських обов’язків (їхня єдина дитина вчилася в аспірантурі та перебувала на археологічних розкопках у загумінковому світі), Рахіль стала жертвою хвороби Мерліна, і невдовзі батьківство знову звалилося їм на голови. Крива їхньої інтенсивності зростала з віком Сола та Сари (а потім, після загибелі Сари в авіакатастрофі у Світі Барнарда, й одного Сола), тож зараз він почувався дуже-дуже втомленим. Та незважаючи на це, незважаючи на геть усе, Солові цікаво було подумки відзначити, що він не шкодував за жодним днем, проведеним у турботах за донькою.
Усього півтора дні.
Трохи згодом прокинувся і отець Дюре, й обоє чоловіків зайнялися приготуванням сніданку із різноманітних консервів, які принесла Брон. Гет Мастін не прокидався, і Дюре причепив до нього передостанній медпакет із запасами поживних речовин та внутрішньовенних вливань.
— Гадаєте, останній медпакет варто використати для пан-Ламії? — поцікавився Дюре.
Сол зітхнув і ще раз перевірив покази моніторів комлоґу.
— Не думаю, Поле. Якщо вірити цим даним, то в неї високий цукор у крові... а вміст поживних речовин такий, що складається враження, ніби вона тільки-но добряче поїла.
— Хіба це можливо?
— Може, ця клята річ, — зітхнув Сол, — працює, як пуповина, — він махнув у бік шнура, прикріпленого до її черепа в місці, де колись був нейрошунт.
— Чим сьогодні займемося?
Сол глянув у позеленілий купол неба з ляпіс-лазуровим відтінком, до якого вони вже звикли на Гіперіоні, і відповів:
— Чекатимемо.
Гет Мастін прокинувся у розпал дня незадовго до того, як сонце досягло зеніту. Тамплієр сів і промовив:
— Дерево!
Дюре, який гуляв край підніжжя Сфінкса, миттю здолав східці нагору. Сол підняв Рахіль із тіні, де вона лежала попід стіною, і рушив до Мастіна. Очі храмовника зосередилися на невидимій точці вище скель. Сол і собі подивився туди, але нічого, крім усе блідішого небосхилу, не побачив.
— Дерево! — ще раз скрикнув Гет Мастін і простяг у вишину згрубілу руку.
Дюре притримував недужого.
— Марить. Йому здається, що він бачить «Іґґдрасіль», свій корабель-дерево.
Тамплієр намагався відбитися від їхніх рук.
— Ні, не «Іґґдрасіль», — хекав він запеченими вустами. — Дерево. Останнє Дерево. Дерево Болю!
Тоді обоє чоловіків ще раз визирнули в долину, але нічого не побачили. Вітер із південного заходу гнав небом клапті хмар. Долиною саме котився черговий хроноприплив, і Сол зі священиком похилили голови у несподіваному запамороченні. Минулося.
Гет Мастін намагався зіпнутися на ноги. Очима тамплієр прикипів до віддаленого об’єкта. Його шкіра просто горіла від пропасниці, аж попекла руки Солу.
— Хапайте останній медпакет, — гаркнув він. — Поставте на ультраморфій та жарознижувальне.
Дюре хутко скорився.
— Дерево Болю! — спромігся проказати храмовник. — Я повинен був стати його Голосом! Ерґ мав його вести крізь часопростір! Єпископом із Голосом Великого Дерева обрали мене! Не можна їх підвести! — він на секунду напружився у руках Сола і впав на кам’яний ґанок. — Я — воістину Обраний! — шепотів він, а сили покидали його, немов повітря із пробитої повітряної кульки. — Я мушу кермувати Деревом Болю в час Спокути!
Він заплющив очі.
Дюре прикріпив останній медпакет, іще раз перевірив, чи його налаштовано на тамплієрську химородію в метаболізмі та хімічних особливостях організму, відтак запустив адреналін та знеболювальні. Сол згорбився над фігурою в плащі.
— Це не з термінології чи теології тамплієрів, — зауважив Дюре. — Він послуговується мовою Церкви Ктиря, — священик перехопив погляд Сола. — Це проливає світло на деякі загадки... особливо що стосується розповіді Брон. З якогось дива тамплієри змовились із Церквою Останньої Спокути... Церквою Ктиря.
Сол кивнув, напнув свій власний комлоґ на зап’ясток Мастіну та налаштував монітор.
— Напевно, Дерево Болю — це легендарне тернове дерево Ктиря, — бурмотів Дюре, не зводячи погляду з порожнього неба, куди витріщався Мастін. — Але що значать ці його слова про те, що їм з ерґом судилося його вести крізь часопростір? Він справді вважає, що здатен керувати деревом Ктиря, наче тамплієри своїми кораблями-деревами? Навіщо?
— Доведеться спитати в нього у наступному житті, — втомлено промовив Сол. — Він помер.