Чоловік проспав щонайменше годину — долиною вже повзли тіні, і тільки вершечок Сфінкса ще ловив сонячне проміння, яке проривалося крізь хмари. Його снопи косо лягали на долину крізь її війстя й освітлювали протилежну скельну стіну. Розійшовся вітер.
Більше в долині нічого не ворушилося.
Вайнтрауб підняв Рахіль і, погойдуючи її в руках, збіг східцями униз. Він зазирнув за Сфінкса й обдивився все перед іншими Гробницями.
— Поле! — його голос відлунював од гір. Вітер куйовдив куряву за Нефритовою гробницею, але все інше ніби завмерло. Сола досі переслідувало відчуття, наче щось до нього підкрадається, наче за ним спостерігають.
Рахіль заборсалася в його обіймах, а тоді тонкоголосо, по-немовлячому заплакала. Сол звірився із комлоґом. За годину їй виповниться рівно один день. Обвів поглядом небо в пошуках корабля Консула, тихо вилаявся собі під ніс і повернувся до входу в Сфінкс, аби поміняти дівчинці підгузок. Він перевірив стан Брон, дістав дитяче харчування із сумки та накинув плащ. Варто було сонцю зникнути, як спека швидко сходила нанівець.
У наступні півгодини, поки надворі ще трималися сірі сутінки, Сол швидко обійшов долину, вигукуючи ім’я Дюре та зазираючи до входів в інші Гробниці. Так він минув Нефритову гробницю, де вбили Гойта. Її стіни вже починали мріти молочною зеленню. Пробіг повз темний Обеліск, чия тінь високо спиналася стіною південно-східних бескидів. Проз Кришталевий моноліт, що його верхні яруси досі горіли останнім промінням дня і поступово тьмянішали, коли сонце сідало десь за Містом поетів. У раптовому холоді й тиші надвечір’я він дістався Печерних гробниць. Сол забігав із криком у кожну з них, де його, ніби чиєсь холодне дихання з рота, зустрічав вогкий подув вітру.
Відповіді він не почув.
Перед тим, як остаточно споночіло, за поворотом долини, край плетива гостряків і контрфорсів Ктиревого палацу, похмурого та зловісного в прийдешній сутіні, Сол постояв перед виходом, намагаючись розібратися в чорнильних тінях, шпилях, балках та пілонах і волаючи у темні надра споруди, звідки до нього озивалася тільки луна. Рахіль знову почала плакати.
Тремтячи, відчуваючи морозець на зашийку, крутячись навсібіч, щоби заскочити невидимого спостерігача зненацька, і постійно натрапляючи лише на все густіші тіні й перші зорі у розривах хмар, Сол поквапом вертався долиною вгору, до Сфінкса, спочатку швидко крокуючи, а потім й узагалі збившись на біг біля Нефритової гробниці. Дужчав вечірній вітер і дитячий плач.
— Прокляття! — видихнув Сол, добігши до верхньої сходинки перед Сфінксом.
Брон Ламія зникла. Не лишилося ні її тіла, ні металевого кабелю.
Клянучи все на світі і міцно притискаючи до себе Рахіль, Сол навпомацки пошукав ліхтарик у сумці.
Метрів за десять далі коридором Сол натрапив на ковдру, в яку було загорнуто Брон. Більше не було нічого. Коридори галузилися та перекручувалися, то ширшали, то вужчали, та й стеля інколи опускалася настільки, що Вайнтрауб мусив повзти із немовлям у правиці, притуливши її щоку до своєї. Він ненавидів цю гробницю. У грудях калатало так сильно, що чоловік аж боявся зазнати серцевого нападу прямо там.
Останній коридор звузився і привів у нікуди. Там, де колись металевий шнур вужем тікав у кам’яну стіну, тепер була тільки стіна.
Тримаючи ліхтарик у роті, Сол обмацував її, натискав на камені завбільшки з цілі будинки, ніби у пошуках таємничої панелі, що могла йому відкрити шлях у якісь тунелі.
Нічогісінько.
Сол міцніше притис до грудей Рахіль і рушив назад. Кілька разів повернув не туди, розхвилювавшись іще більше від думки та страху, що він міг загубитися. А потім вони опинилися в знайомому йому коридорі, а тоді — у головному коридорі, за яким лежав вихід.
Вайнтрауб спустився з дитиною аж униз сходів і відійшов від Сфінкса подалі. На початку долини він зупинився, сів на присадкуватий камінь і перевів подих. Щічка Рахіль і досі впиралася йому в шию, і немовлятко не видавало жодного звуку, не робило жодного руху — тільки ледве стискало кулачок у його бороді.
Вітер залітав у долину з узвиш, до яких Сол сидів спиною. Хмари то розходилися, то знову набігали, ховаючи зірки, тож єдиним джерелом світла було тільки хворобливе сяйво Гробниці. Він боявся, що несамовите калатання серця злякає немовля, але Рахіль, згорнувшись, і далі спокійно собі спала між тепла його тіла та спокою рук.
— Прокляття! — шепотів Сол. Він переживав за Брон Ламію. Він переживав за всіх пілігримів, і тепер не лишилося нікого. Десятиріччя досліджень привчили його до пошуків закономірностей у подіях, до пошуків морального зерна в гірській породі досвіду, але ніяких закономірностей у всьому, що відбувалося на Гіперіоні, не існувало — саме лише сумяття і смерть.
Сол погойдувався із дитиною і дивився на пустельні узвишшя, міркуючи, чи йти звідси одразу... чи крокувати до мертвого міста або ж Твердині Хроноса... мандрувати на північний захід до Літоралі або ж на південний схід, туди, де хребет Вуздечка врізався в море. Тремтячою рукою Сол потер щоку; порятунку в такій глухомані чекати не варто. Втеча з долини не зарадила Мартінові Силену. Ктиря бачили і на південь від хребта Вуздечка, аж в Ендіміоні та інших південних містах. Навіть якби монстр зглянувся над ними, голод і спрага такого їм не подарують. Сол, може, й протягне на рослинах, м’ясі гризунів і талій воді з гір, а от запаси молока для Рахілі не безмежні. Навіть з урахуванням припасів, що їх Брон принесла з Твердині. Аж раптом він усвідомив, що не в запасах молока справа...
«Через день я залишусь один». Із цією думкою Сол придушив у собі стогін. Два з половиною десятиліття і в сто разів більше світлових років ним керувала рішучість порятувати дитину. Твердий намір повернути Рахіль здоров’я та життя перетворився на практично матеріалізовану силу, несамовиту енергію, яка живила їх обох із Сарою і яку вони підтримували, ніби храмові жерці — священний вогонь. Бігме, тут існувала якась закономірність, моральний базис усіх цих позірно випадкових подій, і Сол Вайнтрауб готовий був поставити на кін своє й Рахілине життя.
Він підвівся, повільно вернувся на стежку до Сфінкса, піднявся сходами, знайшов термоплащ і ковдри та під завивання гіперіонівських вітрів, під дедалі яскравіше сяйво Гробниць часу змайстрував собі й немовляті кубло на найвищому щаблі.
Рахіль лежала на його грудях та животі, вклавши щічку йому на плече, стискаючи та розтискаючи кулачки, якими вона зрештою відпустила цей світ і відправилась у країну дитячих снів. Сол чув її тихе дихання, коли вона все міцніше засинала, та лускання крихітних бульок слини. Трохи згодом він і сам порвав зв’язок із цим світом та приєднався до неї вві сні.
Розділ 30
Сол снив тим самим сном, що мучив його відтоді, як Рахіль підхопила хворобу Мерліна.
Він ішов гігантською спорудою, де колони завбільшки з секвої здіймалися в темряву, а їм назустріч із вишини падали рясні снопи малинового світла. Десь гудів огонь великої пожежі. І над головою ясніли два темно-червоні овали.
Сол упізнав це місце. Він знав, що попереду його чекає вівтар із Рахіллю, непритомною двадцятирічною Рахіллю, і що там він почує вимогливий Голос.
Чоловік спинився на низькому балконі і прикипів поглядом до знайомої сцени. Його донька — жінка, з якою вони із Сарою попрощалися, коли вона аспіранткою вирушила в археологічну експедицію на далекий Гіперіон, — лежала оголена на широкій кам’яній плиті. Над нею в повітрі ширяла пара червоних сфер Ктиревого погляду. Поруч на вівтарі лежав і довгий кривий ніж із вигостреної кістки. І от пролунав той Голос:
— Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі.
Руки Сола трусилися від люті й туги. Він дер на собі волосся і кричав у морок, повторюючи те, що вже колись йому заявив: