Нічний вітер пригнав хмари, які хутко бігли над долиною. Гуркотіння на південному заході спершу видавалося віддаленим громом, а потім звуками сильної канонади, вибухами — найпевніше, ядерних та плазмових зарядів — у п’ятистах чи й більше кілометрах на південь. Сол оглядав небо в прогалинах усе нижчих хмар і вихоплював поглядом огнисті хвости, наче в метеорів, які, ймовірно, належали балістичним ракетам або спусковим катерам. Так чи інакше, вони несли смерть Гіперіону.
Старому було до них байдуже. Він тихо співав Рахілі, закінчуючи годування. Він прогулявся до виходу з долини, але от тепер повернувся до Сфінкса. Гробниці горіли, як ніколи раніше, і бралися брижами від збудженого електронами жорсткого світла неонових газів. Над головою останнє проміння призахідного сонця перетворило присадкуваті хмари на пастельну стелю з вогню.
Урочистий підсумковий момент народження Рахілі наступав через три хвилини. Навіть якби корабель Консула прилетів зараз, Сол знав, що йому не вистачить часу принести немовля на його борт або покласти в кріогенний сон.
Та й він і не хотів.
Сол поволі здіймався східцями до Сфінкса і думав про те, що Рахіль пройшла тим самим маршрутом двадцять шість стандартних років тому, навіть не усвідомлюючи, що чекає на неї в його темних підземеллях.
Нагорі він перевів подих і перепочив. Світло сонця можна було майже відчути навпомацки, воно сповнювало повітря, підпалюючи собою крила та весь огром Сфінкса. Гробниця ніби віддавала накопичене світло, як каміння в безлюдних пустелях Хеврона, що ними Сол багато років тому мандрував у пошуках просвітлення. Але знайшов він тільки скорботу. У повітрі мерехтіло світло, безперестанку дужчав (як і раптово спадав) вітер, ганяючи долиною пісок.
Сол став на одне коліно на найвищій сходинці, розгортаючи ковдру Рахілі, поки дитятко не лишилося в одній м’якій бавовняній одежині новонародженого немовляти. У пелюшці.
Рахіль вовтузилася у його руках. Її обличчя стало пурпуровим і слизьким, крихітні й червоні рученята повсякчас намагалися то стиснутися в кулачки, то розтиснутися. Саме такою її добре пам’ятав Сол, коли лікарка уперше передала йому Рахіль. Він витріщався, як і зараз, на свою щойно народжену доньку, а тоді поклав її на живіт мамі, щоб і вона могла на неї поглянути.
— О, Боже, — видихнув Сол, падаючи і на друге коліно, тепер повністю уклінний.
Уся долина тремтіла, ніби здригаючись від землетрусу. Сол ледве міг чути вибухи, що і далі тривали далеко на півдні. Але тепер його більше хвилювало страшенне сяйво, що линуло від Сфінкса. Коли гробниця завібрувала та забриніла світлом, тіні Сола підскочили за ним на п’ятдесят метрів, униз по сходах і далі ген через долину. Краєм ока він помітив, що решта гробниць горіли таким самим полум’ям — велетенські химерні реактори в останні секунди життя перед аварією.
Вхід до Сфінкса палав синім, потім фіолетовим, а після цього — жаским білим світлом. За ним, на скельній стіні плато, що височіло над долиною Гробниць часу, в мерехтінні народжувалося неможливе дерево. Його велетенський стовбур і гостре сталеве гілля здіймалися аж під хмари й далі. Хутким поглядом Сол окинув триметрові шипи та їхні кошмарні плоди і втупився у вхід до Сфінкса.
Десь підвивав вітер і гуркотів грім. Десь стояла циноброва курява, ніби висушені криваві запони під світлом, що лилося з Гробниць.
Десь кричали голоси та у відповідь їм верещав цілий хор.
Сол на все це не зважав. Він не зводив погляду з обличчя доньки і тіні за нею, що тепер проступила на тлі яскравого входу до гробниці.
Об’явився Ктир. Істоті довелося нахилитися, щоби просунути свій триметровий тулуб зі сталевими лезами у дверний отвір. Він вийшов на терасу перед Сфінксом і зробив крок уперед — наполовину живе створіння, наполовину скульптура, від чиєї ходи віяло моторошною цілеспрямованістю нічного сновидця.
Усе слабше світло переливалося на панцирі істоти, каскадами спадало по кривій нагрудній пластині, оббігаючи її сталеві шипи, мерехтіло на пальцях-лезах та скальпелях, що витикались із кожного суглоба. Сол пригортав Рахіль до грудей і зазирав у численні фасетки двох доменних печей, що правили Ктирю за очі. Захід сонця танув кривавцями нав’язливого сну Сола.
Ктир повільно, без жодного натяку на тертя, обертав голову — дев’яносто градусів праворуч, дев’яносто градусів ліворуч, ніби озирав свої володіння.
Ктир зробив три кроки вперед, зупинившись менше ніж за два метри від Сола. Руки істоти закрутилися і піднялися, розгорнулися пальці-леза.
Сол ні на йоту не відпускав від себе дитинки. Її шкіра зволожилася, обличчя вкрилося синцями та плямами від потуг народження. Лишалися якісь там секунди. Очі крутилися самі по собі, здавалося, вона зосередилася на Солі.
«Погоджуйся, тату», — Сол пригадав свій сон.
Голова Ктиря низько опустилася, поки його рубінові очі під страхітливим каптуром не вп’ялися в самого Сола та його дитину. Живосрібні щелепи розтулилися, вишкіривши ряди та яруси сталевих зубів. Чотири руки простягнулися до нього із розкритими металевими долонями і завмерли в метрі від старого.
«Погоджуйся, тату», — Сол пам’ятав свій сон, пам’ятав обійми доньки і збагнув, що вкінці (коли все обертається на порох) вірність тим, кого ми любимо, — це єдине, що можна забрати з собою в могилу. Віра (істинна віра) означає довіру до цієї любові.
Сол підняв новонароджене немовля, немовля, котре помирало, якому виповнилися якісь секунди, яке верещало у своєму першому й останньому подиху, і передав його Ктирю.
Звільнившись від своєї невагомої ноші, Сол раптом відчув кошмарну млість.
Ктир підхопив Рахіль і відступив, обійнятий світлом.
Позаду Сфінкса тернове дерево припинило мерехтіти і перейшло у фазу сьогодення, набувши жахливого фокусу.
Сол ступив уперед, простягнувши руки в благальному жесті, але Ктир уже відходив назад у сяйво, аби через мить зникнути там. Вибухові хвилі ганяли в хмарах, а відтак впали на Сола, від чого він знову опустився на коліна.
Позаду та навколо нього відкривалися Гробниці часу.
Частина III
Розділ 31
Я прокинувся, і мені це не припало до вподоби.
Перевернувшись, я мружився та лаяв несподіване вторгнення світла. На краю ліжка сидів Лі Гант, досі тримаючи в руках аерозольний інгалятор.
— Ти прийняв стільки снодійного, що можна цілий день провалятися в ліжку, — проказав він. — Прокинься і співай.
Я сів, пошкрябав на щоках ранкову щетину і скривився в напрямку Ганта.
— Хто в дідька тобі дозволив вдиратися у мій номер? — говорячи це, я закашлявся і не міг спинитися, аж поки Гант не приніс мені склянки води з ванної кімнати.
— На.
Я випив, марно стараючись виливати свій гнів та лють у проміжках між спазмами кашлю. Рештки сну розвіялися, немов уранішній туман. На мене впало відчуття жахливої втрати.
— Вдягайся, — підвівся Гант. — Ти потрібен Директрисі в її кабінеті за двадцять хвилин. Поки ти тут спав, дещо сталося.
— І що ж таке трапилося? — я протер очі, а тоді п’ятірнею спробував розкуйовдити чуприну.
— Зазирни в інфосферу, — стримано всміхнувся Гант. — І якнайшвидше у кабінет Ґледстон. Двадцять хвилин, Северне, — і він пішов.
Я зайшов в інфосферу. Зазвичай, такий візит можна порівняти із видом на клаптик океану на Старій Землі, який може перебувати на різних стадіях турбулентності. У нормальні дні вона скидається на спокійне море, чиєю поверхнею бігають хвильки різних конфігурацій. Кризові стани візуалізуються в подобі брижів та баранців на гребенях хвиль. Сьогодні в інфосфері штормило. Я не одразу зміг зайти, хай яким маршрутом хотів скористатися. Вал спантеличення характеризував припливи інформації й оновлень, матриця базової площини навісніла від перемін у сховищах даних, крупних переведень кредитів із рахунку на рахунок, у той час як Річ Спільна (що схожа на багатошарову гутірку про новини та політичні дебати) сьогодні перетворилася на ураган непорозумінь, покинутих референдумів та застарілих шаблонів, що ніби дрантя хмар носилося в буревії.