Ламія схиляється ближче і кричить:
— Його забрав Ктир?
Чоловік махає головою.
— Ви можете його побачити? — вона киває на щиток нічного бачення і бінокль.
— Ні, — відказує Кассад. — Буря. Вона стирає теплові сліди.
Брон повертається спиною до вітру, відчуваючи пісок, що коле їй шию, наче постріли з голкостріла. Вона звертається до комлоґу, але той лише зазначає, що Гойт живий і перебуває в русі. Більше нічого не передається на загальній частоті. Вона ступає ближче до полковника. Їхні спини стають стіною проти шторму.
— Ми підемо за ним? — гукає вона.
Кассад хитає головою.
— Ми не можемо лишити периметр незахищеним. Я поставив індикатори, але... — він махає на бурю.
Брон Ламія пірнає назад у намет, натягає черевики і виходить з усепогодним плащем та батьковим автоматичним пістолетом. Традиційніша зброя — аудіотравмат — у нагрудній кишені дощовика.
— Тоді піду я, — відрубує вона.
Спочатку жінці здається, що полковник її не почув, але по його вицвілих очах бачить, що це не так. Він торкається військового комлоґу на зап’ястку.
Ламія киває та налаштовує свій імплант із комлоґом на найширший діапазон.
— Я повернуся, — кидає вона і рушає в бік бархана. Штанини світяться від розрядів статики, і срібно-білий пісок, ніби жива течія, пульсує барвистою поверхнею.
Відійшовши на двадцять метрів від табору, вона вже нічого не бачить. Ще десять метрів, і над нею виростає Сфінкс. Сліду отця Гойта не видно, всі відбитки водномить злизує буря.
Вхід до гробниці відкритий, і так було весь час із моменту, коли людина вперше побувала тут. Тепер арка чорним прямокутником вирізняється на фоні блідого сяйва стін. За логікою, Гойт мав би піти туди, сховатися від шторму, але щось глибоко у підсвідомості підказує їй, що не це було метою священика.
Брон Ламія волочиться повз Сфінкса, трохи відпочиває, сховавшись під його стіною, аби витерти з обличчя пил і вдихнути на повні груди, а тоді продовжує йти, вишукуючи ледь помітну, напівзасипану доріжку між кучугурами. Попереду неї в темряві ночі молочно-зеленим світлом горить Нефритова гробниця. Її гладкі, ніби змазані оливою вигини й виступи зловісно сяють.
Мружачись, Брон якусь частку секунди бачить силует когось чи чогось на фоні мерехтіння. А тоді воно розчиняється, ввійшовши в артефакт, або ж просто зникає на фоні напівкруглого чорного входу.
Ламія опускає голову і прямує далі. Вітер пхає її і штовхає, ніби підганяючи до чогось важливого.
Розділ 4
Воєнна нарада розтягнулася до середини ранку. Підозрюю, що впродовж уже багатьох сторіч усі заходи такого штабу схожі один на одний наче дві краплі води: фоном їм слугує жваве монотонне бубоніння, запах надмірної кількості кави, димна завіса в повітрі, стоси роздрукованих паперів і запаморочення від постійного застосування кортикальних оверлеїв. Коли я був маленьким хлопчиком, усе, мабуть, відбувалося простіше. Веллінґтон збирав довкола себе своїх же людей (тих самих, кого він холоднокровно і влучно називав «покидьками цієї землі»)[13] і, нічогісінько їм не кажучи, відправляв на смерть.
Я знову звернув увагу на товариство. Ми засідали у великій кімнаті, із сірими стінами, що мали білі підсвічені прямокутники, сірим килимом, бронзово-сірим столом у формі підкови, оснащеним чорними монідисками та кількома карафками з водою. По центру сиділа Директриса Ґледстон, яка оточила себе, згідно з ранжиром, сенаторами та міністрами, офіцерами та управлінцями другого ґатунку, що — відповідно — розмістились трохи далі. За їхніми спинами, не за столом, сидів обов’язковий гурт помічників, армійці званням не нижче полковника, а ще далі — на здавалось би незручних стільцях — асистенти помічників.
Мені стілець не призначався. Із невеликим товариством інших кадрів, не зрозуміло з якої причини запрошених, я сидів на дзиґлику в далекому кінці кімнати, метрів за двадцять від Директриси і ще далі від офіцера, котрий головував на нараді, — молодого полковника з указівкою в руках та повною відсутністю вагання в голосі. За полковником було розташоване сіро-золоте табло, а попереду на піднятті — омнісфера, яку можна знайти в першій-ліпшій голографічній ніші. Вряди-годи в повітрі оживала й збиралася хмарка викликів по лінії зв’язку; в інший час над столом тужавіли складні голограми. Їхні мініатюрні діаграми горіли на екрані кожного монідиска та ширяли над деякими комлоґами.
Я сидів собі на дзиґлику, спостерігав за Ґледстон і робив черговий ескіз її портрета.
Прокинувшись того ранку в гостьових апартаментах Будинку уряду, залитих яскравим світлом Тау Кита, яке пробивалося крізь персикового кольору запони, що автоматично розсунулися в час мого пробудження о 06:30, якусь мить я не міг зрозуміти, де перебуваю, і назагал був розгублений, ніби й досі шукав отця Лінара Гойта та боявся Ктиря і Гета Мастіна. А потім наче якась сила вдовольнила моє бажання бачити лише власні сни, і в мене у голові все перемішалося протягом секунди-двох, я сів у ліжку, хапаючи ротом повітря, перелякано озираючись та побоюючись, що лимонний килим і персикові завіси от-от розтануть у повітрі, наче гарячкова мана, залишивши мені тільки біль, мокротиння, жахливу кровотечу, багряні плями на простирадлі та сповнену денним промінням кімнату, що розчиняється в тінях темної квартири на П’яцца-ді-Спанья, а вгорі наді мною нависатиме чутливий лик Джозефа Северна, котрий хилитиметься до мене, споглядатиме й чекатиме моєї смерті.
Я двічі прийняв душ, спершу водяний, потім акустичний, убрався в новенький сірий костюм, що чекав мене на щойно застеленому ліжку одразу по вранішньому туалету, і вирушив у пошуках східного дворика, де (як підказав етикет-біп поруч із костюмом) подавали сніданок гостям урядового комплексу.
Помаранчевий фреш, підсмажена до шкуринки справжня грудинка. Газета з оголошенням про те, що о 10:30 за стандартним часом Виконавча директриса Ґледстон звернеться до Мережі в усіх ЗМІ та Речі Спільній. Усі шпальти заполонили новини про війну. Двовимірні фото армади блищали повнокольоровим вогнем. Із третьої сторінки витріщався невдоволений генерал Морпурґо — преса величала його «героєм Другого повстання Гайта». Діана Філомель поглядала на мене з-за сусіднього столика, де вона споживала страви разом зі своїм чоловіком-неандертальцем. Сьогодні вона була вбрана більш офіційно, у сукню темно-синього кольору і без глибокого декольте. Однак розріз збоку нагадував про приголомшливе видовище минулого вечора. Вона не зводила з мене очей, навіть коли підняла, вчепившись налакованими нігтями, смужку бекону й манірно від неї відкусила. Гермунд Філомель схвально рохкав, читаючи щось у фінансовому розділі газети.
— Міграційний кущ Вигнанців... або по-простому Рій... було виявлено детекторами збурення гокінґового простору у системі Камна трохи більше трьох стандартних років тому, — доповідав молодий офіцер. — Одразу по тому ми підготували сорок друге оперативне об’єднання Збройних сил для евакуації Гіперіона. Воно квантувалося від Парваті у стан «це-плюс» із запечатаними наказами на руках, згідно з якими в межах портального переходу від Гіперіона мав бути створений телепорт-ресурс. У той самий час оперативна група вісімдесят сім крапка два вирушила із району зосередження Солков-Тіката на орбіті Камна-3 із наказом зустріти евакуаційні сили Гіперіона, знайти міграційний кущ Вигнанців, вступити з його військовою компонентою в бій та знищити її... — на ерзац-екрані перед молодим полковником спливло зображення армади. Він тицьнув указівкою, і рубіновий промінець розітяв велику голограму, підсвітивши один із кораблів ЗК у строю.
— Оперативна група вісімдесят сім крапка два перебуває під командуванням адмірала Насіти на борту «Гебридів»...
13
The French system of conscription brings together a fair sample of all classes; ours is composed of the scum of the earth — the mere scum of the earth. It is only wonderful that we should be able to make so much out of them afterwards (