Альбер Камю
Роман
--------------------------------------
Не вважайте за обридливість, але чи не міг би я стати вам у пригоді? Боюсь, інакше ви не порозумієтеся з шановним горилою, що вершить долю цього закладу. Бо ж він говорить тільки по-голландському. І якщо ви не звіритесь на мене, він не здогадається, що вам хочеться випити джину. Ну от, здається, він мене зрозумів. Бачте, кивнув головою, а це, певне, знак, що мої докази переконали його. Він уже йде, навіть поспішає, але з якою розважливою статечністю. Ваше щастя — він не зарикав. Коли він не бажає подавати, йому досить рикнути, і ніхто більш не посміє наполягати. Давати волю своєму настроєві — це привілей великих звірів. А тепер дозвольте відкланятися, радий був вам прислужитися. О, дякую, дякую. Погодився б залюбки, але не хочу набридати. Ви дуже ласкаві. То я поставлю свою склянку біля вашої? Авжеж, правда ваша, — його німота приголомшує. Вона подібна до мовчання, що існує в пралісі, — мовчання грізного, як гармата, набита до самого жерла. Інколи мене дивує, що наш мовчазний друг так уперто зневажає мови цивілізованих країн. Його ж ремесло — частувати в цьому амстердамському барі, бозна-чого названому «Мехіко-Сіті», моряків усіх національностей. А за таких обов'язків його невігластво не дуже доречне, правда? Уявіть собі, що неандерталець потрапив до Вавілонської вежі і змушений там жити. Адже він би нудився: довкола всі чужі. А цей корчмар ніколи не почуває себе вигнанцем, робить знай своє і нічим його не схитнути. В одній з небагатьох фраз, що при мені зірвалася з його вуст, він виголосив таке: «Хочеш — згоджуйся, а ні — геть до дідька». Згоджуватися на чиї слова, геть до дідька кого? Звичайно, наш друг мав на увазі самого себе. Признаюся, мене ваблять такі цілісні натури. Коли з обов'язку свого фаху або з покликання міркуєш про людську природу, іноді відчуваєш тугу за приматами. Ті-бо не мають потайних думок. Наш хазяїн, щиро кажучи, має якісь там потаємні думки, але вельми невиразні. Оскільки він не розуміє того, що мовиться довкола, в його вдачі розвинулась недовірливість. Тому він і тримається з похмурою поважністю, ніби нарешті запідозрив, що не все йде гладенько-рівненько серед людей. За такого його настрою важко заводити з ним розмови, які не торкалися б його фаху. Погляньте, до речі, на задню стіну, бачите, просто над головою в господаря на шпалерах не такий вицвілий прямокутник, ніби там колись висіла картина? І справді, там була картина, і то цікава, справжній шедевр. Отож я був свідком того, як господар дому придбав його й на моїх очах продав. В обох випадках він поводився однаково недовірливо, і цілий тиждень усе обдумував. З цього погляду, слід визнати, життя в людському суспільстві трохи знівечило первісну простоту його вдачі. Завважте, я зовсім не ганю цього чоловіка. Я ладен поважати його цілком обгрунтовану недовірливість і залюбки поділив би її, аби, як бачите, не моя природна товариськість. На жаль, я базіка і легко сходжуся з людьми. І хоча я вмію тримати належну відстань, я не минаю жодної нагоди для знайомства. Коли я жив у Франції, то варто мені було зустріти розумну людину, як я вже починав шукати її товариства. О, бачу, вас здивував цей старосвітський вислів. Признаюся, я кохаюсь у високому штилі і взагалі в красномовстві. Моя химера! Сам себе картаю за неї, повірте! Я ж добре знаю, що схильність людини до тонкої білизни зовсім не говорить про її звичку мити ноги. Справді, вишуканий стиль подібний до шовкового полотна, що нерідко приховує екзему. Я втішаю себе думкою, що зрештою й недоріки не чистіші за нашого братчика, краснословця. О, звісно, не відмовлюся від другої склянки. Ви довго думаєте пробути в Амстердамі? Гарне місто, еге? Уроче? Ось епітет, якого я не чув уже багато років, відтоді як поїхав з Парижа. Але в серця пам'ять міцна, і я не забув нашої прекрасної столиці, не забув набережних Сени. Париж — вертеп, та й годі, пишні декорації, в яких рухаються чотири мільйони маріонеток. За останнім переписом їх, можливо, вже п'ять? Але ж вони плодяться й множаться. Хіба ж це дивина? Мені завше здавалось, що в наших співгромадян дві шалені пристрасті: мислити і блудодіяти. Напропале, так би мовити. Але не осуджуймо їх, не самі вони жирують, уся Європа блудить. Я іноді думаю — а що скажуть про нас майбутні історики? Для характеристики нашого сучасника їм вистачить однієї фрази: він блудив і читав газети, І така характеристика, наважусь сказати, цілком вичерпна. Голландці? О ні, вони не такі сучасні! Але вони своє ще надолужать. От погляньте на них! Що вони роблять? Усі ці пани живуть коштом своїх дам. Проте всі вони, і чоловіки й жінки, вельми буржуазні й приходять сюди з пошани до легенди, про них складеної, або з глупоти. Словом, через надмір або через брак уяви. Час від часу ці сутенери влаштовують різанину або стрілянину, але не думайте, що вони кровожерні. Цього вимагає роль, та й усе, і вони вмирають зі страху, випускаючи останні набої. І все ж таки, по-моєму, ці люди моральніші за тих, хто вбиває, так би мовити, породинному, тихою сапою. Хіба ви не помітили, що наше суспільство якнайкраще надається до такого винищення? Ви, звісно, чули про тих маленьких рибок, що водяться в річках Бразілії: вони тисячами нападають на необачного плавця, за кілька секунд швидкими жадібними ковтками пожирають його, лишається один бездоганно обгризений чистенький кістяк. «Ви хочете мати особисте життя? Як усі люди?» Ви, звісно, кажете: «Так». Як же це сказати: «Ні»? Згодні? То вас і обгризуть: от вам професія, родина, організоване дозвілля. І дрібні зубки вгризаються у ваше тіло аж до кісток. Але я несправедливий. Не про хижаків треба говорити. Зрештою у нас самих так влаштовано: хто кого обгризе. Ну от, принесли нам нарешті джину. За ваше здоров'я! Овва, горила розтулив рота й назвав мене доктором. У цій країні всі доктори або професори. Тут люблять звеличувати людей, з доброти або зі скромності. У голландців принаймні злостивість не стала національною рисою. Між. іншим, я не лікар. Якщо ви хочете знати, я перед тим, як приїхати сюди, був адвокатом. А нині я суддя на покуті. Дозвольте відрекомендуватись: Жан-Батіст Кламанс, до ваших послуг. Радий познайомитися. Ви, мабуть, присвятили себе комерції? Більш-менш? Чудова відповідь! Та ще й мудра — у нас завжди і все «більш чи менш». Тоді дозвольте мені зіграти роль детектива. Ви приблизно мого віку, у вас погляд досвідченого сорокалітнього чоловіка, бувалого в бувальцях, ви більш-менш вишукано вдягнені, як одягаються у Франції, і у вас пещені руки. Отож ви більш чи менш буржуа. Але буржуа рафінований. Помітити старомодний мовний зворот — це, безперечно, показує, що ви людина освічена, бо ви не тільки помічаєте кучерявість стилю, вона і дратує вас. Нарешті, не хочу хвалитися, але я вас таки зацікавив, а це говорить про широту вашого кругозору. Словом, ви більш чи менш... Але все це байдуже. Фах мене цікавить менше, ніж секрети. Дозвольте вам поставити два запитання, але можете не відповідати, якщо вони здадуться вам нескромними. Ви були багаті? Більш-менш? Чудово. Ви не роздавали багатства бідним? Ні? Тоді ви з тих, кого я називаю саддукеями. Ви не дотримувалися заповідей Святого Письма, але, гадаю, через те не дуже виграли. Виграли? То ви знаєте Святе Письмо? Далебі, ви мене цікавите. А от я... Ну, поміркуйте самі. Зростом, широтою плечей і лицем, про яке мені часто говорили, що воно люте, я більше скидаюся на регбіста, еге ж? Але якщо судити з розмови, то доведеться визнати в мені певну витонченість. Пальто на мені благеньке, — мабуть, верблюд, з якого настригли вовну для сукна, зашолудивів і обліз, — зате нігті в мене пещені. Я, як і ви, чоловік досвідчений, а все-таки звіряюся вам цілком беззастережно, повіривши вашому обличчю. Словом, попри мої гарні манери й добірну мову, я завсідник матроських барів у тутешній гавані. Більше не допитуйтесь. Мій фах подвійний, от і все, так само, як моя натура. Адже я вже казав вам, що я адвокат на покуті. В моїй історії просте лише одне: я нічого не маю. Так, я був багатий і нічого не роздавав ближнім. Що це доводить? А те, що я також був саддукеєм... Ого! Чуєте, як завивають сирени в гавані? Буде вночі тума-нисько на Зейдерзе! Ви вже йдете? Перепрошую, коли затримав вас. Ні, вже дозвольте, я заплачу. Ви мій гість у цьому «Мехіко-Сіті», і я дуже радий, що можу вас пригостити. Авжеж, завтра я буду знову тут, як і завжди вечорами, і з вдячністю прийму ваше запрошення. Як вам знайти звідси дорогу... Отже, так... А втім, якщо це вас не обтяжить, я проводжу вас до порту, так найпростіше. Звідти, обійшовши Єврейський квартал, ви легко вийдете на прегарні проспекти, якими бігають зараз трамваї, напхані квітами і гримотливими оркестрами. Ваш готель на одному з тих проспектів, він називається Дамрак. Тільки після вас, прошу. Сам я мешкаю в Єврейському кварталі, принаймні так він називався доти, доки його не розчистили наші брати фашисти. От уже постаралися! Сімдесят п'ять тисяч євреїв вивезли до концтаборів або одразу замордували. Підмели під мітлу. Як не захоплюватися такою завзятістю й терплячою методичністю? Якщо в людини нема вдачі, то треба виробити в собі принаймні методичність. Тут вона, безперечно, зробила чудеса, і я мешкаю в тих місцях, де вчинені найбільші в історії злочини. Можливо, саме це й допомагає мені зрозуміти цього горилу та його недовірливість.