Справді, любий мій співвітчизнику, я вам вельми вдячний за вашу цікавість. От тільки в моїй історії нічого незвичайного нема. Якщо вже вона вам така цікава, врахуйте, що я пам'ятав про той сміх зовсім недовго — кілька днів, а потім забув про нього. Іноді мені здавалося, ніби я його чую десь у собі. Але звичайно я без будь-якого зусилля думав про інше. А втім, признаюсь, відтоді я й не потикався на паризькі набережні. Коли я проїздив там у таксі чи автобусом, усе в мені завмирало і я сторожко дослухався. Але ми спокійно поминали міст, ніколи нічого не ставалося, і я з полегкістю зітхав. Саме в ту пору мені чогось незду жалося. Нічого певного, просто якась пригніченість, а мій добрий настрій де й дівся. Я ходив до лікарів, вони приписували мені тонізуюче. Бувало, підбадьоришся, а потім знову розкиснеш. Жити стало невесело: коли серце щось гризе, то й з тіла спадаєш. Іноді мені здавалося, ніби я трохи розучився робити те, чого ніколи не вчився, але так добре вмів — жити. Так, ось тоді усе й почалося.
А знаєте, сьогодні ввечері я не в формі. Не клеїться в мене розповідь, їй-бо, язиком не владаю, і все красномовство вичерпалося. Певне, то через погоду. Якось важко дихається, повітря таке важке, просто давить на груди. А що як нам, любий співвітчизнику, пройтися містом? Не проти? Дякую. Погляньте, які гарні вечорами канали! Я люблю, коли потягне вітерець над цими затхлими водами, принесе запах листу, розмоклого в каналах, і могильний дух, що йде від човнів, навантажених квітами. Ні, ні, в моїй любові до цих пахощів немає нічого хворобливого, збоченого. Навпаки, я свідомо намагаюся звикнути до них. Щиро кажучи, я змушую себе милуватися на ці канали. Але над усе на світі я люблю Сіцілію, вона така прекрасна, коли стоїш на верхів'ї Етни, ще осяяній сонцем, а острів і море лежать під твоїми ногам. Ява теж гарна, але тільки в сезон пасатів. Так, замолоду я побував там. Словом, я люблю острови. Там легше царювати. Який пишний будинок, погляньте. А дві скульптури, що ви там бачите, то голови негрів-невільників. Будинок належав работорговцеві. О, в ті часи люди вели гру відкрито. Сміливі були ділки. Не бентежачись, заявляли: «Ось мій дім, я багатий, торгую рабами, продаю чорне м'ясо». Спробуйте уявити собі, це б хтось сьогодні прилюдно признався, що займається тихим промислом? Ото був би скандал! Чого б тільки, уявляю, не наговорили мої паризькі побратими! В цьому питанні вони непохитні, вони одразу б випустили два-три маніфести, а може, й більше! Поміркувавши, я теж приєднав би свій голос до їхнього хору. Рабство? Га, та ми, звісно, проти! Звісно, ми змушені запровадити його в своїх маєтках чи на фабриках — то звичайнісінька річ, але хвалитися такими ділами! Це вже неподобство! Авжеж, я добре знаю, без панування й рабства годі обійтися. Кожному з нас невільники потрібні, як повітря. Адже наказувати так само необхідно, як дихати. Хіба неправда? Навіть найбезталаннішому доводиться наказувати.
Навіть людина, яка стоїть на останньому щаблі соціальної ієрархії, має подружню чи батьківську владу. А якщо хто не одружений, то може наказувати своєму псові. Словом, найістотніше, аби ти міг гаркнути, а тобі не сміли огризнутись. «Батькові не смій суперечити». Ви знаєте цю вимогу? Чудне все-таки правило. Кому ж і суперечити в цьому світі, як не тому, кого ти любиш. Але в певному розумінні це слушне правило. Треба ж, аби за кимось лишалося останнє слово. А то ти скажеш слово, а тобі у відповідь два, так суперечка ніколи не дійде кінця. Зате вже влада різко урве будь-які суперечки. Далеко не відразу, але ми збагнули цю істину. Ви, певне, помітили, що наша бабуся-Європа почала нарешті філософувати так, як слід. Ми вже не кажемо, як за колишніх простодушних часів: «Я думаю так-то і так-то. Які у вас заперечення?» У нас тепер тверезі погляди. Діалог ми заступили спільними заявами: «Істина в тому-то и тому-то. Можете з нею не згоджуватися, мені байдуже. Але через кілька років утрутиться поліція і покаже вам, чия була слушність». Ах, люба наша плането! Все на ній тепер ясно. Ми одне одного знаємо і вже зрозуміли, на що кожен здатний. Ось стривайте, я наведу для прикладу себе, не змінюючи, однак, теми. Я завжди хотів, щоб мені прислуговували з усміхом. Якщо у прислуги смутний вираз, це псувало мені настрій. Звісно, вона мала право сумувати, але, гадав я, для неї самої ліпше було б, якби вона прислуговувала всміхаючись, а не плачучи. Хоча, власне, це було б ліпше не для неї, а для мене. Проте скажу, не хизуючись, моє міркування не було несосвітенною дурницею. І ще одне — я завжди відмовлявся обідати в китайських ресторанах. Чому? Бо в присутності білих азіати, коли вони мовчать, то часто прибирають зневажливого вигляду. Природно, зневажливий вираз зберігається в них і коли вони обслуговують нас за столиком. Ну як тоді поласувати курчам, а головне, як думати, дивлячись на них, що ми вищі за жовтошкірих.