Ми всі — виняткові випадки. І всі хочемо апелювати з того чи того приводу. Кожен вимагає, щоб його визнали невинним будь-що, навіть коли для цього треба оскаржити весь рід людський і самого Бога. Ви не дуже порадуєте людину, похваливши її за ті старання, завдяки яким вона стала розумною або великодушною. Але зате, як вона засяє, якщо ви похвалите її вроджену великодушність. І навпаки, якщо ви скажете злочинцеві, що злочин його залежить не від його натури й не від його вдачі, а від нещасливих обставин його життя, ви завоюєте його палку вдячність. Під час вашої промови на захист він вибере саме ту хвилину, коли ви говорите про ті обставини, й заплаче. Але ж немає жодної заслуги у вродженій чесноті чи природному розумі. Не зростає, звісно, й відповідальність за злочин, коли його вчинено через злочинну натуру його винуватця, а не через обставини. Але ці пройди вимагають помилування, тобто безвідповідальності, й безсоромно посилаються для свого виправдання то на свою натуру, то на пом'якшувальні обставини, навіть якщо ці посилання й суперечливі. Для них головне, щоб їх визнали невинними, не піддали сумніву їхні природні чесноти, а їхні гріхи вважали за наслідок нещасливого збігу обставин, тимчасове лихо. І все це потрібне людям на те, щоб уникнути осуду. Тут просто не добереш що й до чого, дуже важко викликати в людей захват мерзенною вдачею злочинця і воднораз досягти, щоб його простили, а тому всі намагаються забагатіти. Чому? Ви замислювались над цим? Багатство — це могутність, правильно. Але важливе тут інше: багатство рятує вас від негайного суду, витягає вас із юрби, що штурмує вагони метро, і дає вам автомобіль, що сяє нікелем, ізолює вас у просторих добре пильнованих парках, у спальних вагонах і в каютах-люкс. Багатство, мій друже, — це ще не виправдання злочинця, але відстрочка, і то вже добре... Не вірте приятелям своїм, як вони прохатимуть вас говорити з ними щиро. Вони просто сподіваються, що своєю обіцянкою нічого від них не приховувати, ви підтримаєте їхню високу думку про самих себе. Та хіба щирість може бути умовою приязні? Намагання встановити істину за будь-яку ціну — то пристрасть, яка нікого не помилує і ні перед чим не зупиниться. То навіть вада, дуже рідко надзвичайне правдолюбство буває вигідне, найчастіше це егоїзм. Отож, якщо ви опинитесь у такій ситуації, і не думайте: обіцяйте бути правдивим і брешіть, совісті не питаючись. Ви вволите бажання приятелів і доведете їм свою прихильність. Це безперечна істина, недарма ми рідко довіряємось тим, хто кращий за нас. Радше ми уникаємо їхнього товариства. Найчастіше ми сповідаємося тим, хто схожий на нас й поділяє наші вади. Ми зовсім не хочемо виправлятися, не прагнемо самовдосконалення: передусім треба, щоб нас судили з усіма нашими вадами. Нам хочеться, щоб нас пожаліли й підтримали. Словом, ми хотіли б і не вважатися за винних і не старатися очиститися. В нас не досить цинізму і не досить чесноти. В нас нема ні сили зла, ні сили добра. Ви читали Дайте? Невже? До лиха! То ви тоді знаєте, як це в Данте? Адже він допускає, що ангели були нейтральні у чварах між Богом і Сатаною. Він відводить їм місце перед дверима, так би мовити, у вестибюлі свого пекла — в так званому Лімбі. Отож ми з вами у вестибюлі, любий друже. Терпіння? Ви, звісно, маєте слушність. Треба набратися терпіння й чекати Страшного Суду. Але от лихо, нам ніколи, ми поспішаємо. Так поспішаємо, що мені довелося навіть стати суддею на покуті. Однак мені треба було впорядкувати свої відкриття і дати раду кпинам моїх сучасників. Від того вечора, як мене покликано до відповіді, а мене таки справді покликано, я мусив відповісти або принаймні пошукати відповіді. То було нелегко. Я довго блукав навмання. І той постійний регіт і кпини навчили мене краще розуміти самого себе й побачити нарешті, що я не такий уже сіряк. Не посміхайтесь, ця істина не така вже елементарна, як здається. Елементарними називаються такі істини, які людина відкриває останніми — та й усе.