Якось, коли я їв лангусту на терасі ресторану, мене розлютив нав'язливий прошак, я покликав господаря, звелів йому прогнати жебрака і вдоволено слухав промову цього виконавця страти: «Адже ви всім заважаєте, — казав він. — Ну, зрештою, поставте себе на місце пристойних панів», — переконував він жебрака. Я говорив першому-ліпшому, як мені шкода, що нині вже не вільно робити так, як один російський поміщик, який викликав у мене захоплення своєю вдачею: він наказував машталірові шмагати батогом і тих своїх кріпаків, які вклонялись йому при зустрічі, і тих, які не вклонялись, караючи і тих і тих за зухвалість, бо вважав її в обох випадках однаковою. Згадую, до речі, як я тоді розходився: почав був писати «Оду поліції» та «Апофеоз гільйотини». А головне, змушував себе відвідувати ті кав'ярні, де збирались наші славетні гуманісти. З огляду на мою добру славу, вони мене, ясно, зустрічали дуже прихильно. І там я ніби ненароком вимовляв заборонені поміж них слова. «Слава Богу!» — казав я або ж просто вигукував: «Боже мій!» А ви знаєте, які наші ресторанні атеїсти, ці несміливі богомольці. Почувши такі жахливі, такі недоречні слова, вони бували вражені, мовчки перезирались, потім зчинявся неймовірний ґвалт: одні прожогом тікали з кав'ярні, інші обурено кудкудакали, нічого не бажаючи слухати, і кожен корчився як чорт, покроплений святою водичкою. Вам мій вибрик здається дитинним? Однак у цьому жарті був, мабуть, і певний глузд. Мені хотілося зіпсувати їхню гру, а головне — так, так, — підірвати мою добру славу, що доводила мене до сказу. «Така людина, як ви», — люб'язно казали мені, і я бліднув від люті. Мені більше не потрібна була їхня пошана, бо вона не була всезагальною, та й як вона могла бути всезагальною, коли я сам не міг її поділяти. Отож краще накинути на все — і на суд людський, і на пошану порядного товариства — запону безглуздя і насміху. Мені треба було дати вихід почуттю, яке давило мене. Я хотів розламати гарний манекен, яким я всюди виступав, і показати всім, чим напхано його нутро. Згадую, приміром, розмову, яку я мав провести з молодими адвокатами-стажерами. Роздратований несосвітенною похвалою старшини «стану адвокатів», котрий рекомендував мене аудиторії, я не стерпів. Почав я палко, з захоплюючим піднесенням, якого чекали від мене і яке я за виграшки «видавав» на замовлення. А потім я раптом почав рекомендувати як метод захисту мішанину. Не ту вдосконалену мішанину, до якої вдаються в наших сучасних судищах інквізиції, де садовлять на лаву підсудних водночас і злодія і чесну людину, аби звалити на другого злочини першого. Ні, мова мовилася про те, що злодія там захищають ціною злочину чесної людини, в даному разі — адвоката. Я цілком ясно висловив свою думку. «Уявімо, я взявся боронити якогось зворушливого громадянина, який вчинив убивство з ревнощів. Подумайте, панове присяжні, адже гріх сердитися на цього чоловіка, ви ж бачите, що його природна доброта піддалася непосильному для нього випробуванню сексуальною жагою. Наскільки важливіша та обставина, що я, наприклад, зараз не на лаві підсудних, а на своєму адвокатському місці, хоча я ніколи не відзначався добротою і не мучився, ставши жертвою підступної зради. Я на волі, я не підлягаю суворому вашому осудові, але хто ж я такий? О, щодо пихи — сяю як сонечко, а сам — хтивий цап, гнівливий фараон, затятий нероба. Я нікого не вбивав? Ще ні, звичайно! Але можливо, через мене померли вельми достойні жінки. Цілком може бути. І я здатен узятися знов до свого. А ось він — погляньте на цього чоловіка! — він більш ніколи не вчинить скоєного. Він досі не може опам'ятатися від того, що так перегнув». Ця промова трохи спантеличила моїх молодих колег. Але відразу ж вони оговтались і почали реготати. А потім і зовсім заспокоїлись, коли я підійшов до кінцевої частини промови і красномовно закликав у ній до захисту людської особистості і її гаданих прав. Звичка була дужча за мене. Неодноразово повторюючи ці милі вихватки, я домігся лише того, що трохи похитнув усталену про мене думку. Обеззброїти шанувальників, а головне, самому скласти зброю мені не пощастило. Ніякої радості не дав мені подив, з яким звичайно реагували мої слухачі, їхнє мовчазне збентеження, схоже на те, яке ви зараз відчуваєте, — ні-ні, не заперечуйте. Бачите, не досить самому обвинуватити себе, щоб стати невинним, а то я був би чистий мов те ягня. Треба звинуватити себе особливим робом, знадобилося чимало часу, щоб виробити цю манеру, я відкрив її лише тоді, коли всі відцуралися мене. А доти довкола мене все витав смішок, і всі мої хаотичні зусилля не могли позбавити його доброзичливого, майже лагідного відтінку, від якого мені ставало боляче. Дивіться, здається, починається приплив. Отже, наш корабель скоро відчалить назад. Вечоріє. Погляньте, високо в небі знов збираються голуби. Тиснуться одне до одного, ледь помахуючи крильми, і світло потроху мерхне. Посидьмо мовчки, помилуймося на цю передзахідну досить понуру годину. Ні? Вас більше цікавить моя історія? Ви дуже ласкаві. А втім, я й справді можу тепер вас зацікавити. Перш ніж розтлумачити, що таке суддя на покуті, я вам розкажу усе про розпусту й кам'яні мішки.