Але я шукав без особливого захвату. Адже понад тридцять років я любив лише самого себе. Такої закоренілої звички годі позбутися. І я не позбувся її, а виявляв лише кволі спроби перейнятися палким коханням. Я ставав усе щедріший на обіцянки, закохувався одразу в кількох жінок, як колись бувало, заводив одразу по кілька інтрижок. І накликав на жінок більше лиха, ніж у часи моєї безтурботної байдужості. Уявіть собі, моя папужка з розпачу надумала морити себе голодом. На щастя, я вчасно підоспів до безталанниці і смиренно підбадьорював доти, доки вона не зустріла вродливого інженера з посивілими скронями, який повертався з мандрів на острів Балі і якого їй уже описав її улюблений тижневик. У кожному разі, я не тільки опинився, як то кажуть, на сьомому небі й не дістав розгріщення, але й ще збільшив важкий тягар своїх помилок і гріхів. Згодом я відчув таку огиду до кохання, що довгі роки не міг без скреготу зубовного чути про «Життя серед троянд» або «Любов і смерть Ізольди». Я спробував відмовитися на свій лад від жінок і жити чеснотливо. Зрештою, мені досить було їхньої приязні. Але довелося відмовитись і від гри. А якщо відкинути потяг, то з жінками мені було без міри нудно; та, мабуть, і вони нудилися зі мною. Не було більше гри, не було театру, одна тільки гола правда. А правда, друже мій, — то смертна нудьга. Впавши в розпач від кохання і від чеснотливості, я врешті надумав, що мені лишається ще розпуста, вона добре заступає кохання, припиняє кпини людей, запроваджує мовчанку, а головне, дарує безсмертя. Коли ти п'яний упівсвиста, ще не втратив ясного розуму і лежиш пізно вночі поміж двох повійниць, геть вичерпавши хіть, надія, бачте, вже не мучить тебе — уявляєш, що віднині й надалі, на всі часи в житті твоєму запанує холодна розважливість, а всі страждання навіки кануть у минуле. В певному сенсі я завше пускався берега, ніколи не перестаючи мріяти про безсмертя. Це було властиве моїй вдачі й випливало також із великої моєї любові до себе, про яку я вже не раз казав вам. Та я просто помирав від прагнення до безсмертя. Я надто любив себе і, звісно, хотів, щоб такий коштовний об'єкт моєї любові жив вічно. Але ж по тверезому міркуванні та знаючи себе трохи, не бачиш достатніх підстав для того, щоб безсмертя було даровано такій сласній мавпі, а отже, треба добувати собі сурогати безсмертя. Через те, що я жадав вічного життя, я й спав з повіями, і пив ночами. Вранці, звичайно, у мене було гірко в роті, як воно й випадає смертному. Але довгий час я витав у небесах. Уже не знаю, як і признатися, я все ще розчулено згадую про деякі ночі, коли ходив до одного кабаре, чекаючи на танцівницю, що виступала там і вщедряла мене своєю ласкою. На славу їй я навіть побився якось з одним хвальком шмаркачем. Щоночі я патякав біля стойки бару в цьому непристойному затишку, освітленому багряними вогнями і просяклому пилом, брехав, як зубодер на ярмарку, і пив, пив. Дочекавшись зорі, я потрапляв нарешті в ніколи не застелю-вану постіль моєї принцеси, яка машинально віддавалася милощам і засинала, як убита. Помалу займався день, освітлюючи мій крах, а я, нерухомий, підносився до неба в сяєві слави. Алкоголь і жінки давали мені, не приховую, єдину гідну мене полегкість. Відкриваю вам таємницю, любий друже, не бійтеся скористатися з неї. Ви самі тоді переконаєтесь, що справжня розпуста — суща рятівниця, бо вона не накладає на вас ніяких зобов'язань. Вкидаючись у розпусту, думаєш тільки про себе, тому найбільше і блудять великі себелюбці. Розпуста — то нетрі без майбутнього і без минулого, а головне, без обітниць і без негайної кари. Місця, відведені для цього, відокремлені від світу. Заходячи туди, облиш і страх, і надію. Розмовляти там не обов'язково, те, по що прийшов, можна дістати й без слів, а часто навіть і без грошей — так-так. Ах, дозвольте мені, будь ласка, віддати хвалу безвісним і забутим жінкам, котрі допомагали мені тоді. Навіть тепер до моїх споминів про них долучається щось подібне до пошани.
Отож-бо я без усякого стриму користувався цими засобами проти туги. Мене бачили навіть в особливому готелі, призначеному, так би мовити, для перелюбства, я жив там водночас із повією зрілого віку, і з молодою дівчиною з вищого світу. З першою я грав роль вірного лицаря, а другу втаємничував у реальну дійсність. На лихо, повія була від природи вкрай буржуазна, згодом вона погодилась написати свої спогади для одного церковного часопису, що не цурався сучасних проблем. А молода дівчина вийшла заміж, аби заспокоїти свою розбещену жагу і знайти вжиток своїм чудовим обдаруванням. Признаюся не без гордості, що в ту пору мене як рівню прийняла до себе одна чоловіча корпорація, яку часто паплюжать. Згадаю про це лише мимохідь; як вам відомо, навіть дуже мудрі люди пишаються з того, що вони здатні вижлуктати на одну пляшку більше, ніж сусіда. Можливо, мені пощастило б знайти в цих приємних розвагах спокій і порятунок від мук. Але знову на заваді цьому постав я сам. Раптом схопила печінка, та ще далася взнаки незмірна втома, що й досі не полишає мене. От граєш у гру «жадоба безсмертя», а через тиждень-другий ти ледь живий і не знаєш, чи дотягнеш бодай до завтра. Я відмовився від своїх нічних подвигів, життя стало не таке нестерпне, і то була єдина користь від такого експерименту. Втома, підточуючи моє тіло, притупила багато колючок, що роздирали мені душу. Всяка надмірність підточує життєву силу, а отже, втишує й муки. Всупереч звичайному уявленню, в розпусті нема нічого несамовитого. Це просто довгий сон. Ви, мабуть, помічали, що для людей, змучених ревнощами, найважливіше переспати з тою, котра, як вони гадають, зрадила їх. їм, безперечно, хочеться ще раз упевнитися, що неоціненний скарб усе ще належить, їм. Вони, як то кажуть, прагнуть владання, до того ж відразу по тому вони менше ревнують. Плотські ревнощі — то наслідок уяви, а також і думки людини про саму себе. Суперникові вона приписує ті брудні думки, які вона мала сама за подібних обставин. На щастя, від надміру блаженства уява хиріє так само, як і зарозумілість. Муки ревнощів вигасають разом з мужністю і дрімають так само довго, як і вона. З тої ж таки причини юнаки після першої коханки позбуваються метафізичної тривоги, зате деякі шлюби — не що інше як узаконена розпуста — стають одноманітними похоронами сміливості й винахідливості. Так, любий друже, буржуазний шлюб узув нашу країну в домашні капці і незабаром приведе її до брами смерті. Я перебільшую? Ні, лише відхиляюсь. Мені просто хотілося сказати, яку вигоду я здобув з кількох місяців розпусти. Я жив ніби в тумані, і сміх, що переслідував мене, лунав так глухо, що я зрештою навіть і не чув його. Байдужість, така властива мені й колись, не зустрічала більше опору, і цей склероз усе ширився. Більше ніяких емоцій! Рівний настрій, точніше, ніякого настрою. У сухотника, який одужує, легені, вражені туберкульозом, іноді зсихаються, і помалу їхній щасливий власник гине від ядухи. Так і я любісінько помирав від свого зцілення. Я все ще жив адвокатством, хоча й підірвав свою репутацію зухвалими вихватками в розмовах, а регулярно вести судову практику заважало моє непутяще життя. Цікаво, до речі, зауважити, що мені менше ставили на карб нічні походеньки, ніж браваду в моїх промовах. Суто ораторські посилання на Господа Бога в моїх судових виступах будили недовіру в моїх клієнтів. Вони, мабуть, боялися, що небеса не годні так добре захистити їхні інтереси, як умілий правозахисник, незламний знавець карного і цивільного кодексів. Вони цілком могли подумати, що я волаю до Бога через своє невігластво. Тому клієнтури порідшало. Вряди-годи я ще виступав у суді. Інколи, забувши про те, що я більше не вірю своїм словам, я говорив добре. Власний голос поривав мене, я йшов слідом за ним; хоча я й не злітав до неба, як колись, а все ж таки трохи відривався від землі, летів бриючим польотом. Окрім ділових знайомих, я мало з ким бачився, знехотя підтримував два-три осоружні зв'язки. Траплялося навіть, що я віддавав вечори чисто дружній близькості, до якої не примішувалися грішні бажання, й покірно зносив ці нудні години, проте майже не слухаючи того, що мені казали. Я трохи погладшав, і мені вже здавалося, що криза зрештою минулася. Тепер мені лишалося тільки старіти. Аж ось якось, під час морської подорожі, в яку я запросив свою подругу, не сказавши їй про те, що я вирушив у неї, аби відсвяткувати своє зцілення, я опинився на борту океанського лайнера, звісно, на верхній палубі; ми пливли в чистому морі і раптом удалині на поверхні синясто-сірих хвиль я спостеріг чорну цятку. Я зразу відвів очі, серце моє закалатало. Коли я знову змусив себе подивитись у той бік, чорна цятка кудись зникла. Але я знов побачив її і ладен був закричати, покликати на допомогу. Однак виявилось, що це просто уламок скрині, пароплави залишають таке позад себе. І все ж мені було нестерпно дивитися на нього, все здавалося, ніби це потопельник. Тоді без тіні обурення, як примиряються з фатальною звісткою, давно вже знаючи, що це правда, я зрозумів: крик, що пролунав на Сені багато років тому і рознісся десь за моєю спиною, не змовкнув: річка понесла його до вод Ла-Маншу, і він несеться тепер по всьому світу, в безмежних просторах океану; він чекав мене до того дня, як я зустрів його. Я зрозумів також, що він і надалі чигатиме на мене на морях і річках