словом, усюди, де тільки буде гірка вода мого хрещення. Адже тут ми також на воді, правда? На пласкій одноманітній безмежній поверхні, вона зливає свій окрай з окраєм землі. Якось не віриться, що ми скоро повернемося до Амстердама. Ні, ніколи нам не вибратися з цієї величезної купелі. Прислухайтесь. Хіба ви не чуєте квиління чайок? Чайки кличуть вас. Про що вони благають? Та це ж ті самі чайки, що квилили, кликали мене над Атлантикою того дня, коли мені стало цілком ясно, що я не зцілився, що я все ще в лещатах і мені треба щось робити. Прийшов край блискучій кар'єрі, але прийшов край і шаленству, і судомному борсанню. Треба скоритись і визнати свою провину. Треба жити в мішку. Так, то ви не знаєте, що таке «мішок»? Так називали в середні віки каземат підземної темниці. Звичайно в'язня кидали туди на все життя. Від інших камер цей каземат відрізнявся дотепно вирахуваними розмірами. Він був надто низький, щоб можна було випростатися на весь зріст, і надто короткий, щоб можна було лежати. Доводилося мимоволі жити там скорчившись, «по діагоналі»; сон звалював людину з ніг; не сплючи вона мусила сидіти навпочіпки. Друже мій, яка то була геніальна знахідка. Так просто, а воднораз геніально, я кажу це, зважуючи свої слова. Постійна вимушена непорушність, від якої німіло тіло, змушуючи засудженого примирятися з думкою, що він винний, а невинність дає право весело потягтися. Можете собі уявити в такому «мішку» людину, звиклу до гірських верховин і горішніх палуб? Прошу? Хіба можна було жити в таких казематах і бути не винним? Неймовірно, геть неймовірно! А інакше всі мої міркування не варті щербатого мідяка. Щоб не винному та довелося жити, перетворившись на горбаня, — ні, я не можу допустити бодай на хвилину такої гіпотези! А втім, не можна нікого вважати за не винного, зате впевнено можна сказати, що всі ми винні. Кожна людина свідчить про злочини людства — ото моя віра й моя надія. Повірте, релігії помиляються, тільки-но починають створювати засади моральності й кидають громи та блискавки, запроваджуючи заповіді. Нема потреби в Богові, щоб покласти на будь-кого тягар провини й покарати за неї. Це чудово зроблять наші ближні з нашою допомогою. От ви сказали про Страшний Суд. Дозвольте мені поштиво посміятися з цього. Я жду його без усякого трепету, бо ж я звідав дещо страшніше: суд людський. Для нього нема пом'якшувальних обставин, навіть добрі наміри ставляться за провину. Чи ви чули хоча б про камеру плювків? Якийсь народ недавно вигадав таку камеру, аби довести, що він найкращий народ на землі. Це кам'яна скриня, де в'язень стоїть на повен зріст, але рухатися не може. Міцні двері цієї кам'яної шкаралущі сягають йому до підборіддя. Отже, видно тільки його обличчя, і кожний тюремник, проходячи мимо, смачно в нього плює. В'язень, втиснутий у скриню, не може втертися, але йому, правда, дозволено заплющувати очі. Ну ось, любий мій, ось вам винахід розуму людського. Для цього маленького шедевру Бог людям не знадобився. Що я хочу сказати? А те, що єдина користь від Бога була б, якби він гарантував невинність, і на релігії я дивився б радше як на величезну пральню, чим вона, до речі, й була колись, але дуже недовго — протягом кількох років — і не називалась тоді релігією. Але відтоді мило скінчилось, а носи в нас брудні, от ми їх одне одному і втираємо. Всі капосні, всі покарані, а самі плюємо на провинних, і гоп — до кам'яного мішка! Нумо, хто кого переплюне, та й годі. Я вам зараз відкрию велику таємницю, любий мій. Не ждіть Страшного Суду. Він вершиться щодня. Ні, не турбуйтеся, я змерз трошки, тому й дрижу. Ото сирість клята! Та ми вже й підпливаємо. Стоп! Ні, ні, я пропускаю вас уперед. Тільки ви, будь ласка, не йдіть, а проведіть мене трошки. Я ще не скінчив, треба розповідати далі. А розповідати далі якраз і важко. Стривайте, ви знаєте, за що його розп'ято, того самого, про кого ви, можливо, думаєте в цю мить? Ясно, причин було немало. Причини завше знайдуться, аби вбити людину. І навпаки, неможливо виправдати помилування. Злочин завжди знайде оборонців, а невинність — лише зрідка. Та крім тих причин, що їх завзято тлумачили протягом двох тисяч років, була ще одна вагома причина тієї моторошної страти, і я не знаю, чому її так старанно приховують. Істинна причина ось у чому: адже він сам знав, що геть безневинним його не назвеш. Якщо на ньому не було тягаря злочину, в якому його звинувачено, він учинив інші гріхи, навіть якщо й не знав які. А можливо, і знав? У кожному разі, він стояв біля їхнього витоку. Він, певне, чув, як розповідали про вигублення немовлят. Маленьких дітей в Юдеї убивали, а його самого батьки сховали в надійне місце. Через кого діти загинули, як не через нього? Він цього не хотів, звісно. Вимазані кров'ю солдати, немовлята, розрубані навпіл — то було жахливо для нього. І звичайно, через саму сутність свою він не міг їх забути. Той сум, що вчувається в усіх його промовах і вчинках — хіба не був він незцілимою тугою? Адже він чув ночами голос Рахілі, що побивалася над неживими своїми дітьми й відкидала всі втішання. Зойки лунали в імлі нічній, Рахіль кликала дітей своїх, убитих через нього, а він же, він був живий! Він знав усе потаємне, все збагнув у душі людській (ох! Хто б міг подумати, що іноді не так злочинно скарати на смерть, як не померти самому!), він день і ніч думав про свій безневинний злочин, і для нього стало надто важко кріпитися й жити. Ліпше було б усьому покласти край, не боронитись, померти, щоб не бути єдиним вцілілим, не піддатися спокусі піти куди-інде, де його, можливо, й підтримають. Його не підтримали, він на те заремствував, і тоді його голосіння піддали цензурі. Так-так, здається, то євангеліст Лука викинув із тексту його жалібне волання: «Нащо ти покинув мене?» — адже це бунтівне волання, правда? Мерщій, ножиці сюди! А втім, завважте, аби Лука нічого не викреслив, нарікання розп'ятого навряд чи помітили б; у кожному разі, воно б не посіло багато місця. А заборона цензора обернула вигук на волання. Химерно влаштовано на світі. Та однаково той, кого піддано цензурі, не міг вести далі. Я, любий мій, знаю, що кажу. Був час, коли мені щохвилини здавалося, що до наступної миті я не доживу. Так, можна в цьому світі вести війну, корчитися, вдаючи кохання, мордувати свого ближнього, розпускати павичевого хвоста в газетах або просто лихословити про свого сусіду, сидячи над рукоділлям. А все ж таки іноді продовжувати своє животіння, всього лише продовжувати — для цього треба бути надлюдиною. А він же, повірте, не був надлюдиною. Він заремствував, він поскаржився на свої муки, і тим-то я його люблю, друже мій, люблю його, померлого в невіданні. На лихо, нас він покинув самих, і ми живемо, хай би там що, навіть коли нас кинуто до кам'яного мішка, коли ми звідали те, що звідав він, але ми негодні зробити те, що зробив він, і померти так само, як помер він. Звісно, дехто спробував обернути собі на користь його смерть. Зрештою, було геніальною вигадкою сказати нам: «Так, ви аж ніяк не бездоганні. Але навіщо вдаватися в подробиці? Ви спокутуєте все зразу, коли вас розіпнуть на хресті!» Але нині забагато страдників деруться на хреста, бажаючи, щоб їх бачили здалеку, навіть якщо їм треба для цього потоптати ногами того, хто вже давно розіп'ятий. Забагато людей вирішили творити милосердя без великодушності. Ох, як же несправедливо, як несправедливо з ними вчинили! Мені просто серце крається з болю. Ну от, дивіться — знов на мене найшло: зібрався виступати з промовою на захист. Прошу, даруйте мені, сподіваюсь, ви зрозумієте, чому так виходить. Знаєте, неподалік звідси є музей, що має таку назву: «Господь Спаситель наш над нами!» В давнину голландці влаштовували свої катакомби на горищах. Нічого не вдієш, підземелля тут затоплює. Тепер, не турбуйтеся, їхній Господь Спаситель не перебуває ні на горищі, ні в підземеллі. Вони в таємних промислах своїх піднесли його на стіни трибуналів і його іменем б'ють з усього маху, а головне — судять, осуджують. Його іменем! Тоді як він лагідно казав блудниці: «І я також не осуджую тебе!» Але для них те байдуже, вони осуджують, вони нікому не відпускають гріхів. «Іменем Божим на тобі мордаса!» Іменем Божим? Він не вимагав такої запопадливості, друже мій. Він хотів, щоб його любили, тільки й того. Звичайно, є люди, які його люблять, навіть серед християн. Але скільки їх? На пальцях можна перелічити. А втім, він передбачив це, він мав почуття гумору. Апостол Педро, як відомо, перепудився і зрікся його: «Я не знаю цю людину... Не розумію, про що ти кажеш тощо». Страх як перелякався! А навчитель так дотепно йому сказав: «На сьому камені зведу я церкву свою». Яка іронія! Далі нема куди! Вам не здається? І що ж, вони знов узяли гору: «Ви ж бачите, він сам так сказав!» Він справді так сказав, з цілковитим розумінням справи. А потім пішов навік, давши змогу нам судити й ухвалювати вироки. На вустах — прощення, а в серці — суворий вирок. Але ж не скажеш, ніби в світі вже нема співчуття, де там, великий Боже! Ми без кінця і краю про нього говоримо. Просто нині більше нікого не виправдовують. Безневинність померла, а суддів — так і роїться, суддів усіх мастей, з воїнства Христового і з -воїнства Антихристового; а втім, це одне плем'я, вони помирилися між собою, придумавши кам'яного мішка. Годі все закидати самим християнам. Інші теж мають рильце в пушку. Знаєте, у що перетворили в цьому місті будиночок, де колись мешкав Декарт? У божевільн