Ось цього? Ні, он того. І дивитись, як його ведуть. Не поглиблюймо питання, але повірте, добродію, будь-які несподіванки можливі. Я знав одного чоловіка, котрий серцем відкидав недовіру. Він був пацифіст, поборник цілковитої, необмеженої волі, любив несхитною любов'ю все людство і всю звірину на землі. Вибрана душа! Так, це вже безперечно. І от під час останніх релігійних воєн у Європі він виїхав жити в село. На порозі своєї хати він написав: «Хай би звідки ви прийшли, завітайте, ласкаво прошу!» І хто ж, по-вашому, відгукнувся на це гостинне запрошення? Фашисти. Вони ввійшли до миротворця, як до себе додому, й випустили йому тельбухи. О, перепрошую, пані! А втім, вона нічого не зрозуміла. Як багато довкола люду, хоча пора пізня, дощ ллє, не перестаючи, вже кілька днів поспіль. На щастя, існує джин, єдиний проблиск у цій пітьмі. Відчуваєте, як він запалює в вас вогонь, золотистий, з мідним полиском? Люблю вечорами тинятися містом і відчувати, як мене зігріває джин. Іноді блукаю цілі ночі, мрію або все розмовляю сам із собою. Ось так, як сьогодні ввечері. Ага, боюсь, що вже заморочив вас. Ні? Дякую, ви дуже ласкаві. Але знаєте, душа переповнена, і тільки-но розтулю рота — слова течуть, течуть. Та ще й ця країна мене надихає. Я люблю цей народ, юрби людей рояться тут на пішоходах, затиснуті на малому просторі між будинками і каналами, оточені туманами, холодною землею і морем, над яким парує, як пара над балією. Люблю цей народ, у голландців двоїста натура: вони тут і воднораз десь далеко. Еге ж! Ось послухайте їхні важкі кроки по лискучій бруківці, погляньте, як вайлувате вони походжають поміж своїми рундуками, де повно золотавих оселедців і коштовностей барви опалого листу; ви, певне, гадаєте, що вони тут цього вечора? Ви помиляєтесь, як і всі, маючи цих славних людей за плем'я синдиків і купців, гадаючи, що вони підраховують свій зиск і свої шанси на вічне життя, а ліриками робляться тільки вряди-годи, коли, насадивши на голови крислаті капелюхи, беруть урок анатомії. О, як ви помиляєтесь! Правда, вони проходять біля нас, і ви погляньте — де їхні голови? В червоному чи зеленому світному тумані, що його розливають неонові вивіски, що рекламують джин і м'ятний лікер. Голландія — це сон, добродію, золотий імлистий сон, імлистіший вдень, золотавіший уночі, але і вночі і вдень цей сон населений Лоенгрінами, ось такими, як ці молодики, що задумливо їдуть на своїх чорних велосипедах з високим кермом, схожих на жалобних лебедів, що невтомно ковзають по всій країні довкола морів, уздовж каналів. А люди поринають у мрії в неоновому серпанку мідного полиску, вони кружляють на одному місці, вони моляться в золотавому ладані туману — їх уже нема з нами. Вони полинули у мріях за тисячі кілометрів — до Яви, до далекого острова. Вони моляться усміхненим індонезійським божкам, що ними оздоблені в них усі вітрини і що витають зараз десь над нашими головами, а потім ухопляться, як тропічні мавпи, за вивіски й дахи, розташовані драбинками, і відразу нагадують цим зажуреним колоністам, що Голландія — це не лише торгова Європа, але й море, море, що веде до Сіпанго і до тих островів, де люди вмирають шаленими і щасливими. Але ж я розходився, виголосив цілу промову на захист. Перепрошую. Що діяти — така звичка, добродію, покликання. Та й хочеться мені, аби ви краще зрозуміли це місто і сутність речей. Адже ми біля самої їхньої сутності. Ви помітили, що концентричні канали Амстердама схожі на пекельні кола? Звісно, пекла міщанського, населеного лихими снами. Коли приїдеш сюди з інших місць і починаєш проходити цими колами, життя, а отже, і його злочини, стають відчутнішими, похмурішими. Ми тут в останньому колі. В колі тих... А, ви й це знаєте? До лиха, все важче стає визначити, хто ви такий. Але тоді ви розумієте, чому я кажу: осереддя світу саме тут, хоча Голландія й розташована на краю суходолу. Людина з тонкою організацією збагне цю чудасію. В кожному разі, для читачів газет і блудяг — це остання межа материка. Вони з'їжджаються сюди з усіх кінців Європи і зупиняються довкола внутрішнього моря, на безбарвному піщаному березі. Вони наслухають сирен і марно шукають у тумані обриси суден, потім знову переходять мостами через канали і під дощем вертаються до себе. Змерзнувши, вони заглядають у «Мехіко-Сіті» і всіма мовами вимагають джину. Там я їх і очікую. Отож до завтра, шановний пане і любий співвітчизнику. Ні, ні, ви тепер легко знайдете дорогу. Я доведу вас до мосту — сам я, бачте, ніколи не ходжу вночі по мосту. Дав таку обітницю. Ну, уявіть собі, що хтось у вас на очах кинувся у воду. Одне з двох: або ви кинетесь рятувати бідолаху, а в холодну пору року це загрожує вам загибеллю, або покинете потопельника напризволяще, і від його тихих сплесків, спроб виплисти вас іноді мучитиме дивна гризота. Ну, на добраніч! Прошу? Ви не знаєте, хто ті дами у вітринах? То втілена мрія, пане, мрія! Мандрівка до Індії, що коштує недорого. Ці кралі пропахли екзотичними прянощами. Ви входите, вони зашморгують завіси, і плавання починається. Боги сходять на оголені тіла, океаном дрейфують острови, несамовиті, увінчані розмаяними на вітрі кучмами високих пальм. Спробуйте.