їй-бо, я хотів би і міг би піти на це. Коли-небудь ми всі зможемо, і в цьому буде наш порятунок. Але досягти його нелегко, бо дружба хибує на неуважність або принаймні вона немічна. Вона хоче, але не може. Мабуть, вона не дуже й хоче? Або ми не такі вже великі життєлюби? Ви помітили, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, котрих забрала у нас смерть. Правда? Як ми захоплюємося своїми вчителями, коли вони вже не можуть говорити, бо в рот їм набилася могильна земля. І хвала так легко злітає з наших уст, а може, вони все життя чекали від нас тої похвали. А знаєте, чому ми такі справедливі й великодушні до померлих? Усе пояснюється дуже просто. Ми не скуті щодо них зобов'язаннями. Вони не обмежують нашої волі, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і вихваляти їх між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою, — словом, на дозвіллі. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише в пам'ять про них, а пам'ять-бо в нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу, — себто самих себе. Колись я мав приятеля, якого часто цурався. Нудний був чоловік і все читав нотації. Та коли він захворів і вже на ладан дихав, будьте певні, я, звісно, прийшов. Жодного дня не пропустив. Він упокоївся, стискаючи мені руки, втішений такою відданістю. Набридливій моїй коханці, яка надто часто і марно зазивала мене до себе, стало розуму вмерти молодою. Яке місце вона одразу посіла в моєму серці! Уявіть собі, не просто смерть, а самогубство! Світку мій, яка тоді зчиняється чарівна метушня! Дзвінки по телефону, сповіді серця, умисне короткі фрази, сповнені натяків і тамованого горя і навіть, атож, навіть самообвинувачення. Так уже скроєна людина, мій друже, це істота дволика: вона негодна любити, не люблячи при цьому себе саму. Поспостерігайте за сусідами, коли у вашому домі хтось помре. Усе йшло тихо, мирно, і от, наприклад, помре швейцар. Одразу всі сполошаться, заметушаться, почнуть розпитувати, скорботно зітхати. Небіжчик готовий до огляду, і от уже йде вистава. Людям треба трагедії, що тут вдієш, то їхній природжений потяг, то їхній аперитив. А втім, про швейцара я заговорив не випадково. В нашому домі був швейцар, справжній ірод, та ще й лихий як чорт, нікчема й злоріка, здатний урвати терпець навіть смиренного ченця-францисканця. За життя я ніколи навіть словом до нього не озвався. Уже самим своїм існуванням він псував мені кров. Та ось він помер, і я пішов на його похорон. Як, по-вашому, чому? За два дні перед похоронним обрядом сталося, до речі, багато цікавого. Дружина покійника була слаба і лежала в постелі, кімната в швейцарській лише одна, а перед її ліжком поставили на підставки труну. Мешканцям доводилося самим брати в швейцарській пошту. Вони відчиняли двері, казали: «Добривечір, пані», вислуховували хвалу небіжчикові, на якого дружина показувала рукою, — а потім ішли, захопивши листи й газети. Що ж тут приємного, правда? І все-таки весь будинок продефілював у цій комірчині, де тхнуло карболкою. І ніхто не посилав замість себе прислугу, ні, всі самі поспішали натішитися видовиськом. Та й слуги теж заглядали туди, вже на додачу. В день похорону виявилося, що труна не проходить у двері. «Ріднесенький мій, — примовляла зі своєї лежанки вдова з захопленим і скорботним подивом, — який же ти був великий!» — «Не турбуйтеся, пані, — озвався розпорядник похорону, — зараз ми нахилимо його і винесемо». Домовину винесли, а далі вмостили на катафалк. І тільки я один (крім колишнього розсильного з сусіднього шинку, постійного, як я зрозумів, почарківця покійника), лише я єдиний провів небіжчика до цвинтаря і кинув квіти на його домовину, напрочуд пишну. Потім я відвідав удову й вислухав подяку від цієї лицедійки. Ну скажіть, що за причина цьому всьому. Ніякої — аперитив, та й годі. Якось випало мені ховати старого співробітника в колегії адвокатів. Звичайний жалюгідний канцелярник, котрому я, проте, завжди потискав руку. До речі, там, де я працював, я всім потискав руки і навіть по двічі на день. Такою сердечною простотою я, сказати б, задешево здобув собі симпатію всіх, необхідну для мого душевного гаразду. На похорон старого голова нашої колегії, звісно, не прийшов. А я вважав за необхідне прийти, хоча на другий день їхав у мандрівку, і це багато хто підкреслював. Але я знав, що мою присутність буде помічено і вельми приємно для мене витлумачено. Як же інакше! Бачте, мене не зупинив навіть снігопад, що злякав багатьох. Прошу? Та ви не турбуйтесь, я не відхиляюсь від теми. Але спершу дозвольте мені доказати про ту вдову нашого швейцара. Ця вдова, геть витратившись на дороге розп'яття, на дубову домовину із срібними ручками — доказ глибини її скорботи, десь через місяць уже підчепила собі хлюста, який мав гарний баритон. Він її товк, із швейцарської долинав моторошний лемент, але одразу по екзекуції він розчиняв вікно і виспівував свого улюбленого романса: «Жінки, ви ніжні лиходійки!» — «І все-таки...» — бідкалися сусіди. А що, питається, «все-таки»? Все, здавалося, свідчило проти цього баритона. Правда? І вдова теж стерво! А втім, хто доведе, що вони не кохалися? І хто доведе, що вона не кохала померлого чоловіка? До речі сказати, тільки-но той жевжик дав дьору, надсадивши свій голос і кулаки, вірна вдова знов заходилася славословити небіжчика. Зрештою, мені відомо чимало випадків, коли зовнішні обставини ніби промовляють на користь невтішних удів і вдівців, а насправді вони не щиріші і не вірніші, ніж ця дружина швейцара. Я знав одного чоловіка, що віддав двадцять років свого життя хвойді, задля неї він пожертвував усім — приятелями, кар'єрою, пристойністю — і раптом зрозумів, що ніколи не кохав її. Він просто нудився, та й годі, нудився як більшість людей. Ото й вигадав собі життя, зіткане з усіляких ускладнень та драм. Треба, аби що-небудь відбувалося — ось таке пояснення більшості людських конфліктів. Треба, аби що-небудь сталося незвичайне, хай навіть невільництво без кохання, хай навіть війна або смерть. Отож хай живуть похорони! Але я не мав навіть такого виправдання. Мені не було коли нудитися, бо я царював. Того вечора, про який я хочу розповісти, я нудився менше, ніж будь-коли, і зовсім не бажав, аби сталося «щось незвичайне». А проте... Уявіть собі, любий пане, як спускається над Сеною тихий осінній вечір, ще теплий, але вже вогкий. Заходить ніч, небо на заході ще не зблякло, але вже наливається густотою, кволо відсвічують ліхтарі. Я йшов лівим берегом до мосту Мистецтв. Між замкнутими рундуками букіністів мерехтіла річка. На набережній було майже безлюдно. Парижани вже посідали вечеряти. Я наступав на курне жовте листя, яке нагадувало ще про літо. В небі помалу спалахували зорі, минеш ліхтар, трохи одійдеш, вони займаються яскравіше. Я пив душею вечорову злагоду, тишу, безлюддя. День випав добрий: я перевів через вулицю сліпця, потім справдилося сподівання на пом'якшення вироку моєму підзахисному, він палко потис мені руку; я виявив щедрість у деяких дрібницях, а по обіді в колі приятелів блиснув імпровізованою промовою, напавшись на зашкарублість сердець можновладців та криводушність еліти.