— А ти подобаєшся бандитам.
— Чому бандитам? — дивується Пепсі.
— А хто тут ще їздить на ВМW?
— Багато хто.
— Отож, прям тобі кожен другий, — Вадим Борисович повертає до Пепсі клинцювате обличчя.
Сірі насмішкуваті очі. Пепсі дратується.
— Нехай собі будуть бандити. Машина класна. «Не те, що твій облізлий «форд», — подумки додає вона.
— Знайома пісенька: «Мама, я жуліка люблю…»
— То зовсім не моя пісенька.
«Форд» пригальмовує перед світлофором. ВМW відривається і щезає серед кольорових кузовів. «Треба було хоч би номер запам'ятати», — ґанить себе Пепсі.
— Я дзвонив твоєму батькові, — повідомляє Вадим Борисович.
— Він мені казав.
— І про махон теж казав?
Тепер Пепсі впевнена, що з неї насміхаються.
— То ви самі попридумували.
— Дитинко… — Вадим Борисович поблажливо дивиться на неї. Пепсі підтягує до колін сповзлу спідницю. — Мені вже п'ятдесят. Я вже старий для таких фантазій.
— Джипсі чесна дівчина. Вона б ніколи… Вадим Борисович сміється:
— Кликухи у вас обох якісь недоладні. Джипсі!…
Пепсі здається, що попереду знов з'являється сіроста-левий корпус ВМW. Вона мружиться, знімає чорні окуляри. Щодо кликух вона поінформована набагато ширше за цього занудливого вуйка. У її дворі живуть люди з далеко гіршими погонялами, аніж «Джипсі». Наприклад, брати-наркомани, котрі відгукуються на «Снупі» та «Скубі». А це ж питомо, прости Господи, псячі псевда… Ось ВМW «металік». Пепсі запам'ятовує номер.
— …Я поїду до Ізраїлю, — каже Вадим Борисович.
— А може Ангеля Вас там не потребує. І все це вигадки?
— Я сам все побачу.
— Ну, як маєте гроші…
«Форд» різко гальмує. Пепсі впирається руками у щиток.
— Ремінь одягати треба, — зауважує Вадим Борисович. — А ви всі такі бідні?
«Сволота буржуйська», — думає Пепсі.
— Не були б бідні, — каже вона, — Джипсі шмірачити не поїхала б. Не знаю як ваша Ангеля…
— Анджела все мала.
— То чого було тікати?
— То ти хочеш сказати, що вона така зіпсована? Що спеціально трахатись туди поїхала?
— Я її не знаю, вашу Ангелю. А Джипсі — моя сестра рідна. Я їй вірю.
Вадим Борисович мовчить. Пепсі стає ніяково. «Образила, бачиш», — вона вирішує змінити тему розмови.
— А в Калуші у вас бізнес?
— Квартиру продаю.
«Голос ніби не ображений», — заспокоюється Пепсі.
— То ви з Калуша родом? -Ні.
«Форд» гальмує напроти катедрального собору.
— Дякую. — Пепсі відчиняє дверцята.
— Почекай.
Вадим Борисович розвертається до дівчини. Кілька секунд мовчки дивиться на неї. Пепсі подумки вже в ательє. Розмовляє з майстринею про вельми бридотний виріз замовленого жакета. Треба ще й ґудзики підібрати. Раптом вона зауважує, що Вадим Борисович вже говорить. Напружено, з притиском на закінченнях речень:
— …Тобі на сестру начхати. Вам всім на них начхати. Я до Анджелкової доньки підходжу, питаю її, чи не пише, бува, матері. А вона знаєш що мені відповідає? «Мені впадло!» їй, бачиш, «впадло»… Так би і в'їхав по пиці… Ви всі їх зрадили. Вони там, в Тверії, під контролем мафії працюють, вони в махоні, а вам лише б гроші слали. Я правий? Правий!
Вона у перших своїх листах писала, що кохає мене, що жити без мене не може. А тепер немає жодного повідомлення. Що сталося? Га? Під контролем працює! І я туди поїду, побачиш, я витягну їх. Через поліцію, через «Ла Страду» [13] я все виясню… Вам тоді буде дуже встидно. Всім. Ви їх зрадили, вони нас теж зрадили. Вони знали куди їдуть… і твоя сестра теж. Вона і тут монахинею не була.
— А що, Ви Джипсі свічку тримали? Ви б, Вадиме Борисовичу, розібрались би спочатку, хто там кого зрадив, — Пепсі вистрибує з машини. Потім вертається забрати окуляри і несподівано для себе каже:
— Ви не думайте, що тільки Ви кохаєте Вашу Ангелю, а нам так на все начхати. Джипсин наречений теж збирається в Ізраїль. В нього є знайомі у Тверії. Не Ви один такий… Аби Ви знали.
Вона сама не розуміє, нащо вигадала це. Щоб той сумирний домашній Арік, той професорський синок, поїхав воювати з мафією? Ха. Але чому якусь там Ангелю мають кохати і визволяти, а Джипсі — ні? Ха. Пепсі теж любить свою сестру. Ха. Ніхто нікого не зраджує…
— У Тверії? — Вадим Борисович замислюється. — От що, Пепсі, чи як там тебе…
— Саме так.
— Не робися їжачком, заспокійся.
— Я не роблюся ніяким їжачком, — Пепсі вдоволено зауважує, що останнє слово в цій безглуздій розмові лишається таки за нею. — Я просто не люблю, коли говорять про «зраду» і таке інше… Зрештою, Ви теж ще нічого певного не знаєте.
— Ось, — Вадим Борисович витягає з портмоне візитку. — Передай тому хлопцеві. Котрий Джипсин… Нехай до шостої подзвонить мені в офіс. Отой, першим записаний, телефон…