— А як звати ту жінку?
— Ангеля. Жура називає Анджелою. Прізвище — Твардовська.
— Полька?
— Начебто полька.
— А Джипсі тепер із нею?
— Тільки тепер ти цим цікавишся? А за ці півроку скільки ти написав Ользі листів? П'ять? То так ти її любиш! Від такої уваги можна втрапити не те що до борделю. Втопитися можна.
Ворона змінює позицію, але наблизитись не наважується.
Корват розгублено згадує останні дні перед від'їздом Джипсі, клятви і обіцянки, марафонські нічні бесіди, безугавну деталізацію майбутнього весілля…
Наречена.
Облом.
— …Чого ж ти не жартуєш? — Пепсі намагається зазирнути йому в обличчя. — Ти ж у нас такий дотепник. В тебе ж на лекціях усі мокрощьолки пісяють від сміху. Розвесели ж мене. Нумо ж… Давай. Бо маю сьогодні завдяки вам усім препаскудний настрій. Мені оцей Вадим Борисович сказав, що наша родина зрадила Олю, щоб жити з наблядованих нею грошей… Уявляєш? Ні. Де ж тобі таке уявити! Ти ж професорська дитина… Спадкоємець маєтностей і кате-дральної посади… А ми зрадники? Ось ти і є справжній зрадник! Оля ж все знала про тих твоїх шмаркатих студенток. Котрим ти заліки за мінєт ставив, про ту пацанку — як там її? — Ніка, Віка…
Корват пірнає у рідкісний і маловивчений різновид оргіастичного зніяковіння. У раптове млосне і на диво приємне (щемливою мазохістською приємністю) згасання приватних міфів — заповідних свічок на вівтарях самоповаги. Можливо, якби атенололова гребля не тримала правіше від серця хвилі адреналінового моря, яка-небудь ішемічна атака урятувала б Корвата (гірським обвалом збанкрутілих органів, написав би прикарпатський модерніст) від жорстокого ясного вирозуміння всіх кольорів, стежок і доленосних розгалужень ситуації, котрій у його словнику (вишуканому лекторському) знайшлося тільки одне означувальне слово: «облом». Але ніяке фізіологічне збанкрутіння не прибуває Корватові на допомогу. Він сидить (бридотно тверезий, уважний) на лаві поряд із Пепсі і вислуховує всі ті звинувачення, котрими жінка намагається перекласти глухий кут свого лабіринту на життєвий лабіринт ближнього.
— …А ти як думав? Що ти такий крутий благодійник? — конденсатор жіночої істерики розряджується верескливими мікрофарадами. Кожна з них втрамбовує у провідник стравоходу солоний спазм, що от-от стрибне в голову, вичавить з очей струмені вологи і знищить вдало накладену косметику. — А в Джипсі, до речі (чи ти вже забув, пацан?), теж вища освіта… До неї такі хлопці на другому курсі лізли. З машинами, грошима… Що ти їй можеш дати? Зарплатню у триста гривень? Хабарі по десять баксів? Шмурдяк палений у шафі? Компанію алкашів-письменників з їхніми дешевими лярвами? Що? Тобі було ліньки відвезти її на море. А вона ж тим літом так хотіла до Ялти… Ти її повіз? Що я вже про Ялту кажу! Яка там вже Ялта! Тобі було в облом зайвий раз натягти презерватив. Ти хоч знаєш, скільки постинору вона з'їла завдяки тобі? Як потім мучилась по три рази за місяць… Про це ти знаєш, свиня?… Ти нічого ніколи знати не хтів. Ба, ти навіть трахнути її не міг по-справжньому! Тобі та твоя Ніка-Віка ніколи не казала, що за жінку треба боротись? А ти її зупинив? Вона ж не хотіла туди їхати. Але ж треба було вам обом на квартиру заробити. Де б твій батечко пустив її до вашої хати! А тобі було не до неї. Ти Щось писав тоді… А де, до речі, твоя дисертація? Невдаха!
— Я? — чи то перепитує, чи то констатує Корват.
— Ти! — Пепсі зривається з лави. — Я приб'ю цю ворону!
— Перехожі з цікавістю спостерігають за ефектною Дівчиною, яка намагається наздогнати і прибити ридикюлем ворону. Птаха злітає. Пепсі озирається, шукаючи камінь.
— Тікай, чоловіче, бо то скажена дівка, — радить Корватові Дідок Круць.
«Куди вже тепер тікати, — приречено вирішує Корват. — Я — невдаха. До того ж зрадник. І, здається, залишився без нареченої. На радість партизанам».
Ворона назавжди щезає у верховітті тополь.
Пепсі повертається.
Зауважує, що Корват збирає речі.
— Ти вже йдеш?
— В мене призначена зустріч.
— Тікаєш?
— Кажу ж, зустріч призначена…
— Подзвони до Жури. Він просив.
— Нащо я йому здався?
— Має план. Хоче їхати до Ізраїлю. Виясняти, врешті-решт, про цілий той махон. Там, до твого відома, всім мафія заправляє. — Пепсі говорить вже без істеричної захлиненості. Конденсатор розряджено. Горловий спазм сповзає з кадика. — Ти зв'яжися із ним… У візитці підкреслено офісний телефон. Він до шостої буде в офісі.
— Чим я йому допоможу? — дивується Корват.
— Злякався?
«Знову буде кричати». — в Корвата раптом виникає невідпорне бажання нацмулитися горілкою до всирачки.
— Нехай… Мені треба подумати… Ні, чекай, все вірно… Я допоможу Джипсі. Обов'язково.