— А в когось є?
— Є! Як би вам в носі від того не крутило, але є! Якраз перед тим, як ти сюди прийшов, ми з хлопцями про це балакали. — Головний редактор виходить з-за столу і відразу заповнює собою увесь простір поміж шафою і шкіряним диваном. — Чи ти чув такий термін: «партенократія»?
Корват чує такий термін вперше.
— Концепцію партенократії розробив мій добрий приятель черкаський мандрований філософ Микола Цуцирлівенко, — пояснює Роман Теодорович. — Він також пише поезії, до речі, що б там не теревенили у тих наших недороблених столицях, зовсім непогані вірші, талановиті… Концепція Миколи є автентичною і, у витоках своїх, сягає прадавніх трипільських традицій степової Аратанії. «Партенократія» — від двох грецьких слів: «кратос», ну це зрозуміло, — влада, і «партенос» — цнотлива дівчина, незайманиця. Партенократія — це сприйнята загалом духовна влада цноти. Вперше вона була упроваджена нашими предками у прадавні часи в партикулярних культах арійських незайманиць…
— Вища касаційна влада весталок у Римі, — додає Литвин.
Корват подумки зауважує, що слово «партикулярність» займає чільне місце в лексиконі головного редактора.
— Вірно, — погоджується зі старим художником здоровань. — А також: святі діви острова Рюґен, давньоукраїнське плем'я амазонок тощо. А тепер, в наші часи, ми повинні заснувати через літературні, мистецькі робітні, через Духовні згромадження — яко паралельну владу — соборну партенократію. Нехай святі відлюдники, філософи сковородинського чину, виносять подіям, справам і достойникам суспільства остаточний моральний вирок. І така влада, з часом, вивищиться понад владу політичну, вироків такої влади будуть боятись навіть наші вороги. От на що ми повинні спрямувати зусилля.
— А цей… Цуциренко, він де теперка мешкає? — питає Папертюк.
— Цуцирлівенко. Кажуть мені, що Микола наче ходить шляхами волхвів. Часто буває у Києві, серед перевірених надійних людей. Він потаєний. Бо вже двічі його хтіли вбити.
— Таку людину?
— Є вороги. Ті, що й завжди були нашими ворогами. — багатозначно відповідає Роман Теодорович.— Востаннє кажуть, він чудом врятувався. Його попередив про небезпеку старенький перебендя…
— Коло тину?
— Ні. У переході між станціями «Золоті ворота» і «Театральна». — обриває розповідь Єрульчак.
— Це вчення Цуцирлівенка є чимось на кшталт неоязичництва? — припускає Корват.
— Неопоганство? — здоровань зневажливо пирхає. — То партикулярні забавки дорослих дітлахів. Книжки пишуть, «даждьбожі біблії» усякі. Мавпують книжну християнську науку. А книжність не притаманна традиціям духовних оберегів північних народів. Книгу ж яко річ попридумували в Єгиптах, на далекому півдні. А наша віра завжди була рухлива і невловима. У вітрах і деревах…
— У рахманному переданні, — додає Литвин.
— Атож, — здоровань ховає Корватів рукопис у шафу. -.У переданні. А партенократія яко система повинна мати свою драбину вищості. Котрою буде сходити до людей воля вищих цнотливців. Не у титулах чи орденах передбачаємо ми духовні східці тої драбини. А у щирості та народній чистоті духовного життя, у пророчих словах і вчинках, у передстоянні перед вищими і старшими, перед носіями духовних оберегів і клейнод. І тут справі може добре прислужитися наше українське жіноцтво. Маю на увазі те жіноцтво, котре ще не зіпсуте фемінізмом і сексуальною оскаженілістю Заходу. Ми маємо вибудувати своєрідну матригероїку рахманного чину. Де буде своя партенократична драбина для берегинь, незайманок і мавок духовного Пантеону…
«А в цьому черкаському проекті щось таки є, — вирішує Корват. — Тільки от ми з Джипсі вже на ті драбини залізти не потрапимо. Така собі з нас двох антипартенократична парочка: курва з махону і наскрізний зрадник. Чи може Джипсі ще на якусь дрібну мавку потягне?… Нібито кумедно. Але чомусь не смішно зовсім…»
— А що то таке: рахманний чин? — питає він в Єрульчака.
— То складне поняття, — напружується головний редактор. — Така-от гієрархія арійської обраності…
— Рахманністю називають особливе благо від предків, — допомагає здорованеві Литвин. — У рахманний Великдень річкою люди пускають яєшні шкаралупи з посланнями до предків. А на п'ятдесятий день, на Трійцю, за народним повір'ям, ті шкаралупи припливають до країни предків. До Рахманної землі. Це прадавній звичай, що зберігся, мабуть, з Трипільських часів.
— Щось ми тобі все розповідаємо, — каже Корватові Роман Теодорович, — а ти все не хочеш на те відповідати, про що я питав.
— А про що Ви питали?
— Про твою філософську позицію.
«Моя філософська позиція?» — перепитує подумки Корват. — Cа vа!