— То так тільки сказати можна красиво: з пустелі прийдуть… В пустелях тепер теж не кочові дикі орди, а цивілізація. Навіть бедуїни не підтримують партизан… Може Соня така налякана, бо вже колись бачила війну, бачила, як бомби падають. А молодь то все бачить переважно в телевізорі. Народам теж треба колись розслаблятись… Вони всі впевнені: ЦАХАЛ [29] завжди перемагав, і знов переможе. Вони ж тепер мають атомну бомбу.
— Але тут всі постійно у напрузі, і ніби переконують одне одного: все, мовляв, добре і класно, зроста процент жирів у маслі… Якщо все так добре, нащо ж тоді весь цей самогіпноз.
— В них свої проблеми, у нас — свої. На наш вік Ізраїлю вистачить, — каже Джипсі, розливаючи залишок спиртного.
— От я і кажу: світ злий. Найкращі шляхи нормальним людям, таким, як ми з тобою, закриті, твердо закриті. Везе лише збоченцям, лесбіянкам усяким, бандюганам.
— А може це ми лише злі і невдячні, а світ насправді добрий?
— Ти п'яна, мала. Яка ж ти, в дідька лисого-кривого, п'яна…
— Льо! [30]Я не п'яна. Ти гониш, мамцьо!
— Ти в Бога віруєш?
— Ти на мене гониш, що за питання?… Звісно, вірую.
— Справді?
— Кен.
— Чому Він нас так карає? Всіх? Я там через день плакала і тут через день плачу. Чому? За що?… Я, коли від'їжджала, то було немов самогубство. Я зо всіма тоді назавжди попрощалась. Назавжди! Я таки вперта кобіта. Ти, мала, навіть уявити собі не годна, яка Твардовська вперта кобіта. Як сто впертих ослів. Може тому так все і виходить в мене, що я така вперта і зарозуміла… Так. То було класне самогубство, і та найперша вперта Твардовська більше ніц не жіє. Але хіба це погано, бути такою впертою? Що, невже краще, щоб тобою, немов ганчіркою, кожен козел витирався?
Краще, мала?
— Щось тебе, мамцьо, потягло на філософію від того «кеґлевича». Ти хочеш назад, до Вадима? Я тебе, мамцю, тепер зрозуміла. Я права?
— Не знаю. Нічого не знаю… Павза.
Анджела раптом встає.
— Ходімо!
— Куди?
— До церкви. Молитись.
— П'яні до церкви підемо? Здуріла, чи що?
— А мені один хєр… Не хочеш, то можеш лишатись тут.
— Льо. Я з тобою, Ангельо, однозначно…
На виході з каварні Анджела зауважує рекламний туристичний плакат. На ньому вміщено фото: вид давньої частини Єрусалиму з гелікоптера. їй несподівано ввижається, що Старе місто — це жовта квадратна монета, останній з кодрантів зниклого назавжди світу, інклюз з глибоким рельєфом прямокутних літер-будинків і золотою діркою на місці мечеті Омара. Вона уявляє себе і Джипсі у об'явленому видінням масштабі: дві мікроскопічні блощиці блукають кавернами тисячолітнього інклюза, дві комашки стомлюють незримого всюдисущого багатойменного невичерпного Бога повзанням поверхнею його нерозмінної монети.
Вона починає реготати і мало не падає, зашпортавшись на стертих кам'яних сходах.
— Мала, ми з тобою — як дві дурні блощиці! — повідомляє вона Джипсі.
— Мамцьо, Ви в дупу сі впили, хтіла б я Вам сказати…
— Кен! — весело погоджується Анджела. — Але де тут найголовніша церква?
— Ми такі п'яні, що ніц тепер не знайдемо.
— Знайдемо! Ти ще, мала, не знаєш, яка Ангеліна Твардовська вперта кобіта.
Вони проходять вузькою критою вулицею, заповненою вуличними торгівцями. Торговий люд пхає в обличчя їм намиста, парфуми і мазі у пласких бляшанках, арабські хустки-арафатки, кольорові шмати, скалічені профанічною насічкою кальяни, аґатові і сердолікові скриньки, сувеніри з емблемами всіх можливих культів.
Ґвалт і вереск.
«Геверет [31]! Класавіца! Кьюпі суавенір!»
«Звідки ці бедуїни знають, що ми олім?» — дивується Джипсі крамарям, а потім собі: «Яка ж це я олім? Просто совкиня-шмірачка…» Вулиця-базар пливе перед її очима, вона ледве ухиляється від величезних коліс завантаженого помаранчами і авокадо візка. Торгівці регочуть.
Анджела протискується у напрямі бородатого православного ченця, котрий перебирає лоток зелених цитрин.
— Рardon! Where situated main Orthodox temple? [32]
— Бон там, — відповідає чернець російською. — Как пройдьотє лютєранскую школу, повєрпьотє налєво. Проход за фонтаном.
— Спасіба.
Анджела повертається до Джипсі:
— Бачиш, мала! Язик до Києва доведе.
Вузький прохід (металеві двері у кам'яному мурі) виводить жінок на подвір'я Церкви Гробу Господнього. Велична базиліка урбічною горою підноситься понад екскурсійними зграйками, розповзлими заплитченим
подвір'ям.
— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішну! — хреститься Анджела на підперті колонами вхідні арки. — От ми й прийшли, мала…
10
«Yоu and mе? What does that mean?
Always, what does that mean?» — підспівує саундтрекові Лупатий Трах, коли чує дзеленчання вхідного дзвінка. Перший сигнал — короткий, через павзу — два довгих.