Міттельроб зауважує Корвата.
— Аристиде!
Друг реввоєнгакера вітає колегу вузьким помахом затерплої руки. Міттельроб відривається від компанії і м'якою ходою педагога підходить до столика.
— Олександр, — відрекомендовується він Журі.
— Вадим.
— Вадиме, Ви не будете проти, якщо я на півхвилини позичу у Вас нашого високошанованого Аристида Михайловича.
— Не буду. Зичте.
— Шо сі стало? — питає очманілий Корват.
— Маленька розмова, Аристиде, на суто університетські теми. На півхвилини.
— Dupa do gury!
— У вас нині, бачимо, свято? — цікавиться Вадим Борисович.
— Костянтину Костянтиновичу, — Міттельроб очима оказує на Чарноту, — присуджена медаль Римської
Aкадемії…
— Обмиваєте, — розуміє Жура.
Корват радикальним зусиллям відриває свої тилові частини від стільця. Він зауважує набряклість шкіри навколо годинникового браслета і затерплість ніг. Тільки тепер він усвідомлює, як конче його організм потребує WС.
12
Глибинні відмінності світів та речей упроявлюються у деталях та ритмах їхнього руйнування. Кинутий напризволяще завод у Харкові перетворюється на руйновище іншим способом смерті, в іншій послідовності спрощення, за іншими законами здрібніння і здичавіння конструкцій, аніж подібний до нього завод в американському Портленді: розпад і розлад оголюють відмінності у найдрібніших модулях (гвинтах, цвяхах, тиньку) на первісних рівнях конструктивної з'єднаності.
Найшляхетніше виглядає руйнівна тяглість пірамід та церков. Вони спроможні надовго — на цілі оберемки століть — застигати на тих естетичних щаблях руйнації, котрим від часів Присутності подаровано право присмеркової краси, тихого поліття і теплих сутінків цілісності перед Виповненням Часів.
Храм Гробу Господнього.
Тихі сутінки єрусалимського каменю.
З— поміж всіх храмів християнської ойкумени ця базиліка, напевне, найщільніше наповнена приєднаними до споруд іменами, каплицями і вівтарями, кожен камінь і закуток котрих просякнутий славою подвижників і кров'ю мучеників, молитвами мільйонів прочан. Майже нічого не залишилось від тої, найпершої, Базиліки, котру христолюбивий авґуст Костянтин побудував яко молитовний корабель тонучої світової Імперії. Тричі зруйнована прибульцями зі Сходу, вона одяглась у свою теперішню форму за часів Костянтина Дев'ятого Мономаха, який звів над Голгофою та кенотафом [37] Боголюдини два величезні куполи —Омфалос Всесвіту і величну баню Ротонди Аnanstasis, що її бездоганна круглястість злякала і відігнала від Святого Граду страхітливу лихоносну, пророчу і чумну комету часів Селіма Третього подвійний маніхейський хвіст якої загрожував християнським народам чи то черговою навалою тартарійських номад чи то спустошливою пандемією з берегів Жовтого моря. Дах святої базиліки Вселенський Патріарх тоді ж віддав суворим ченцям-мовчальникам афонського вишколу, і цей дивний і таємничий горішній монастир пережив усі бурі та стратегічні зніяковіння, котрі пронеслися Святою Землею за останню тисячу років.
… Червоний ґраніт, мармурова рослинність, лики, німби, сакоси і вертогради візантійських мозаїк щільним покровом вкрили пагорб, з якого знісся колись під престол Творця знаконосний і знакозможний Хрест. Відтоді верхівка Голгофи перетворилась на прямокутну платформу другого поверху святилища. Тепер, на її мармурових плитах, поряд із мініатюрною чорною аркою вівтаря Stabat Mater, вклякли у молитві захустчені Анджела і Джипсі.
Товстезні стіни огортають їх сухою прохолодою.
Шурхіт і стишений спів піднімаються сюди разом із ревними тінями невгасимих ромейських святих, засмаглих і висохлих на спекотних пустельних стовпах, разом із бальзамом небесних апостольских трапез, разом із поскручуваним у жовті ґвинти полум'ям печерних смолоскипів, запалених від Фаворського світла мандрованими Сповідниками Сходу.
Унизу, перед вівтарем Марії Магдалини, правлять службу Божу францисканці.
Шурхіт і спів.
Дзвінка латинська молитва.
До жінок підходить православний чернець. Говорить ламаною російською:
— Тут будєт православая севіс, слюжба. Ві отсюда віходіть, пожалста. Всє віходіть.
Анджела і Джипсі чемно відходять, вузькими сходами залишають поверх Голгофи і потрапляють до безлюдного, захаращеного реставраційним причандаллям, простору Католикону — центрального храму базиліки Гробу Господнього. Вони, немов у гіпнотичному трансі, роздивляються вирізьблений з червоного мармуру, стрімкий, з колонами коринфського ордеру, іконостас, такий неподібний на золочених псевдобарочних українських родичів, химерну мозаїчну підлогу і зупиняються під Омфалосом, зачудовані грою світла на крилах гігантських архангелів, що ніби підтримують на півсотметровій висоті визолочену півсферу