— Я — Вірго, — оголосила чарівна Домініка голосом акторки, звиклої грати привидів і воскреслих упирів, — найкраща подруга й охоронниця Хімічної Нареченої! Я владарюю над містичною Лілією і свідчу про непорочність Нареченої! Я шукаю трьох Капітанів!
— Матір Божа! Як вона виє, ця дурнувата полька! — прошепотіла Роксана. — Краще б підкоморій найняв одну з тих жидівок, які співають у Королівському театрі… В них хоча б не видно гнилих зубів, коли відкривають рота…
Катажина ледве втрималась, щоб не підтримати подругу веселим реготом. Вона теж помітила стоматичні втрати найкращої подруги Хімічної Нареченої.
Тим часом до Домініки-Вірго підійшли три хлопчики з гарему підкоморія, яким відведені були ролі Капітанів. Наближаючись до вівтаря, вони по-жіночому крутили розвинутими стегнами і мружили з-під величезних перук насурмлені очі.
— Три Капітани будуть трьома Філософськими Свідками Вірго, трьома Птахами-Адептами непорочної Лілії! — виголосив Ґермаго, Магістр Правосуддя. — їхні свідчення стануть останніми свідченнями Малого Часу у віднайдені Каменя. Цих свідчень будуть шукати мудрі, до Капітанів прийдуть Ті, Що Зважують полонених.
Третя маренґова постать наблизилась до вівтаря і відкинула каптур. Всі побачили стару жінку з владним різьбленим обличчям у смарагдовій діадемі.
— Хто це? — спитала у подруги Катажина.
— Дружина коронного мечника Мантшиковського, Хотинського каштеляна, ктитора Заборови, — прошепотіла Роксана. — Та ще сука.
— Багата?
— Не дуже, але вельми небезпечна тварюка. Стережись ворогувати із нею. Кажуть, що разом з коханцем вона отруїла власного чоловіка. Відьма. Для відмолоджування п'є кров замордованих хлопчиків та з'їдає сирими їхнє причандалля. Ще й пише вірші…
— Яка потвора…
— Дідькове страхопудисько…
Удова коронного мечника тим часом видобула з одягу довгий ніж з дорогоцінним руків'ям й проголосила із зловісним присвистуванням старої відьми:
— Я Герцогиня Передвічного Хаосу, Принцеса Таблиці, охоронниця ложа Імператора Сходу! Я вела німф і списоносців чорної Вежі у Битві Драбин. Я народила Глобуса, батька Хімічної Нареченої, і сестру його Амальгаму! Я знайшла Первісні Камені й дала тим Каменям назви! Я випила зливу і врятувала гніздо Фенікса! Я зупинила форми і відігнала хтивого Південного Дракона у шлюбну ніч Амальгами, моєї доньки! Хто з вас, присутніх, спроможний відповісти на мої запитання?
Четверта маренґова постать наблизилась до вівтаря і вікрила голову. Всі присутні побачили підкоморія Казумана у діамантовій короні з рубіновим глобусом на вершечку. Світло тисяч свічок наповнювало величезні рубіни кривавим полум'ям. Катажина засопіла від захоплення.
— Я — Протоцензор Заходу, — назвався підкоморій, — уповноважений Вищими Ієрархіями відповідати на твої запитання, Принцесо Таблиці! Я відповім на всі сім твоїх запитань, і про мене свідчитимуть три Капітани. Я знайду наречену для нашого вівтаря і Королеву для Малої Праці! Я допоможу їй народити яйце Білої Змії. Нехай Магістр Правосуддя, носій вищих ступенів посвяти закличе трьох Капітанів і Старого Вартового до свідчень!
— Старий Вартовий! Тебе викликає для свідчень Магістр Правосуддя! — голосно покликав Ґермаго.
Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:
— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.
Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.
— Перше запитання! — оголосила Вірго.
— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.
— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.
— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.
— Друге запитання! — оголосила Вірго.
— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?
— Того, котрого шліфуємо нині!
— Свідчимо!…
У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії. Козак прицілився, згадав Сили Небесні, підпалив порох кресалом і вистрілив у посланця диявола. Потворисько відгукнулось несамовитим вереском, добірною мадярською лайкою (що на мить здивувало охоронця) і цівкою ядучої рідини, влучно пущеної Атаназичеві в обличчя. Той закричав від раптового болю, упустив пістоля й охопив долонями вилиці, котрі почали розповзатися і сходити димом під дією концентрованої кислоти. Біль був настільки сильний, що охоронець заточився і впав. Потвора моторно відбігла у темний закуток парку, розщепила волохату шкіру, і з машкарадної личини виліз захеканий заздрісний окультиста Асмус.