Той відкрив очі і прошепотів: — Вибачте, Ваша милосте… Я не розумію…
І вмер.
Асмус відкинув у темряву порожній сифон і вдоволено примружився на зросле полум'я. Потім прислухався до галасу на подвір'ї і побіг до головного виходу, щоб встигти змішатися з натовпом…
19
— В мене погані передчуття. Мені здається, наше місцезнаходження викрите, — повідомляє Фіона лоцманові Залізної річки.
— Синдром психозного підпільника Хо Дідая. Ти потроху стаєш професіоналом. Принаймні щодо страждань від фахових патологій.
Фіона підходить до дзеркала. Вона уважно вивчає шкіру на обличчі, погладжує ніс та вилиці. Каже:
— Єйо ліцо било іспєщрєно порокамі.
— І підозрами, — додає реввоєнгакер.
— Що в телевізорі?
— Серіали. Duryoshka entertaiment:.
— Зараз буду матюкатись.
— Вголос? -Так.
— Не треба.
— Як казав той відморозок у кліпі? Іs уоu Мadonnа?
— Так і казав, лох кончєний. Але я люблю Мolotow Вісh.
— Пацанячий смак.
— Я тебе прошу.
— Всьо фуфло… — Холодна Хвиля підходить до вікна, оглядає двір. — Мені не подобається отой білий фургон «фольксваґен». Він там стоїть вже другу добу. Непереконливо так стоїть. Чистенький такий, з темними вікнами. Непрозорий.
— У нашій провінції техзасоби'стеження не такі екзотичні. Та й кому ми потрібні?
— Не скажи.
— Хо Дідай бачить паперового тигра.
— Смійся, смійся… Тебе ще не пасли по-справжньому…
— А нащо ж нас комусь пасти, сонце моє?
— Там бомба.
— Де?
— За цими шифрами.
— Лінґварна Бомба?
— Та ні. Та Лінґварна Бомба — фіґня. Там у сто разів крутіші речі. Там компромат. На великих босів.
— На дуже великих?
— На дуже-дуже…
— Все це, люба, тільки реальність, сьогодення, тємніца сирая…
— Так.
— А я не живу сьогоденням. Я ж живу переважно сяйвом того світлого, сонячного, святкового дня, коли червонозоряні танки євразійського блоку увірвуться до Страсбургу і розстріляють прямою наводкою Європарламент. Як він буде горіти!
— Дитячі мрії, Віззі По. Дитячі мрії…
— Нехай мрії, нехай… Але ж, чи розумієтесь на очікуванні свят, на передбаченні Перемоги, ви, прагматичні, приземлені, приужитковані, буденні жінки? Згниєте ж у своїй конкретиці, згинете аки обри.
— Маkе hау while… Реальність завжди гаряча. Ти цього не знав?
… Коли вона вперше відчула за собою чабанів Контори? Швидше за все у жовтні дев'яносто восьмого, на цвинтарі біля Санкт-Петербургу. Ховали Цигана, старого бійця з харизматичною біографією (п'ять років у Дніпропетровській психушці, три арешти у Прибалтиці, нелегальні відвідини антиґлобалістського конгресу в Лондоні), котрий примудрився померти від банального передозування чистого продукту. Разом із нею тоді вперше був Офтальмолог — двадцятидворічний хлопець у довгій, до п'ят, шинелі-«дзержинці» (у лівій кишені — томик Троцького з автографом Барбари Нейман, у лівій — саморобна волина з тріснутим й замотаним у скотч руків'ям). У нього було вихудле вузьке і бліде обличчя катакомбного аристократа (батько -спадковий затятий зек у ранзі козирного фраєра і, якщо вірити старому фото, — викапаний Мікі Рурк часів Вullit'а, мати — дочка будівничих Братської ТЕС, невиліковно травмована індустріальними викидами, підлітковим менінгітом і двома згвалтуваннями), нервові довгі пальці і золотий перстень з великим сапфіром невідомого походження. Труну ще тільки почали вивантажували з машини, коли він нахилився до її вушка і прошепотів: «Нас пишуть. Фургон за деревами. Не обертайся». Вона не оберталась.
Вертались від цвинтаря маршруткою. Фургон із затемненими вікнами їхав за ними до Ліґовки. На Ліґовці вони пірнули у метро, блукали станціями, застрибували в останню мить до вагонів, ретельно оглядали попутників на майже порожніх ескалаторах, обговорювали описані у детективах класичні способи «відрубування хвостів». Вже під вечір вони вийшли на поверхню і змінили тему розмови.