П'ята година ранку. Вокзал.
Потяг Москва — Станиславів затримується.
Різкий, насичений мертвою вологою, вітер несе на схід вітрила і кульові скупчення снігу. Джипсі тулиться до Корватового плеча, ховає носика у надра кролячої шубки. Вітер учергове обмацує будівлю вокзалу, зістрибує з дашків і завіває над коліями каптурясті стовпи снігових монахів. Вони привидами оточують семафор, всотують в себе його синій промінь і весело розбиваються на вокзальному обладунку. Шелестячий танок, горішня частина котрого освітлена сяйвом з вікон касової зали, щоп'ять хвилин прискорюється свіжим нападом вітру, і мацачок завірюхи пролазить між ґудзиками Корватового кожуха. Він здригається і притискає до себе Джипсі.
— Ходімо до зали, Аріку, — просить мала.
— Он вже їде… Бачиш прожектор?
Друг реввоєнгакера витягує з кишені металеву фляжку і дає Джипсі ковтнути теплого коньяку.
— Пахучий який… — шепоче дівчина.
А він раптом відчуває напад млості і, вперше у житті, Межу, за якою безодня. Це триває лише мить між двома калатаннями серця, але він встигає доторкнутись до Потойбіччя і побачити морок, населений тяглістю неісн-вання, якщо тільки слово «тяглість» спроможне означити слизькі темні тунелі, де отвори займають оборону навколо порожнечі. І він відчуває за тою Межею не байдужість, а очікування — безмежне, зловтішне і невідпорне, безгучний і поклик мільярдів слідкуючих істот. Це чекання вдаряє його свідомість вживанням і витісненням його особистої життєвої форми, способом відразливої і безжальної смерті, котра тягнеться до живої істоти крізь затвердіння волі. Він ледве не падає на перон і повертається принишклим і переляканим.
— Що з тобою? — питає Джипсі.
Він не відповідає, слідкуючи за тим, як згасає напад стенокардії.
Поїзд наближається, гуркотить, гальмує…
Тепер, під Єрусалимським дощем, йому знову здається, що Очікуючі наблизились і десь поряд налаштовують невидиме велетенське штрикало, яким колись таки висмокчуть з нього нетривке заблукане існування.
Дзвонить телефон.
Він вертається до кімнати і піднімає слухавку.
— Живий? — питає Жура. — Мала з тобою?
— Спить.
— Анджела поїхала. Лишила записку.
— Що у записці?
— Нічого втішного.
— Хто платив за готель?
— А ти як думаєш?
— У нас ще лишились зелені?
— Доїхати до Бен-Ґуріону. Слава Богу, що квитки не загубив. Я зараз передзвоню, щоб їх переоформили на завтра. Може позичиш у малої сто баксів? Треба забрати речі з Тверії…
— Спробую.
— Я до тебе зайду через годинку.
— Через дві.
Чути хрипкий сміх Вадима Борисовича.
— Гаразд, воїне. Через дві.
Через годину Корват виходить з ванної. Джипсі лежить з розплющеними очима.
— Як самопочуття? — питає її друг реввоєнгакера.
— Це все нічого не означає.
— Ти про що?
— Що ми тепер трахались.
— А ми трахались?
— Між нами все закінчено. Розумієш?
— Так.
— От і добре.
— Авжеж… Ванна вільна.
— Дякую.
Корват залишається у кімнаті наодинці. Він підходить до дзеркала і дивиться на своє рожеве відображення.