Оскар постукав кісточками пальців по стемнілій від часу деревині.
— Дивно, — пробурмотів він.
— Що ти маєш на увазі?
— Хотів би я зрозуміти…
Він відійшов убік, присів і уважно подивився на скриню.
— Що ти там видивляєшся?
— Ось поглянь: денце надто товсте. Я гадаю, що тут має бути потаємне відділення.
Шарлотта приблизно виміряла висоту скрині зсередини та ззовні. Різниця склала понад десять сантиметрів.
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодилася вона. — Тут подвійне дно. Десь усередині має бути потаємний важіль або кнопка.
Вони взялися до пошуків, як раптом із боку люка, крізь який вони вилізли на горище, почулися стукіт і скреготіння.
— Гей! Чи є там хтось?
То був голос Гумбольдта!
Юнак і дівчина обмінялися переляканими поглядами.
— Мерщій усе на місце! — шепнула Шарлотта. Вони поспіхом запхали все, що лежало на підлозі, назад у скриню й повернули на місце кришку. І саме вчасно, бо тієї ж миті клямка люка відсунулася, стулка відчинилася і в прорізі завидніла голова ученого.
— Ну, нарешті! — невдоволено скрикнув він. — А я всюди шукаю вас обох!
Однак, знайшовши Оскара й Шарлотту на долівці біля скрині, він підозріло примружився й запитав:
— Що ви тут робили? Я послав вас за валізами, а ви зникли мало не на цілу годину!
— Я показувала Оскару твою колекцію, — збрехала Шарлотта.
Від хвилювання та ніяковості на її щоках спалахнули яскраво-червоні плями.
— Мені хотілося, щоб він поглянув на ритуальні маски й тамтам. Ну, той, із Танзанії.
— Що ж, — кивнув учений, хоча погляд його все ще залишався недовірливим. — Сподіваюся, ви нічого не переплутали, й усе залишилося на своїх місцях?
— Ну як ти міг таке вигадати! — Шарлотта підвелася, витрушуючи спідницю від пилу. — Адже ти чудово знаєш, як я ставлюся до твоїх експонатів.
— Гм-м. Ну, припустимо. А тепер — покваптеся. До десятої вечора всі збори мають бути завершені. Валізи складено у правому кутку під брезентом. Хапайте їх — і мерщій униз!
8
Афіни, три дні по тому
Над центральною частиною Афін стояла гнітюча спека. Прапори на флагштоках перед Політехнікумом мляво звисали вниз — не відчувалося жодного подиху вітерця. Повітря тремтіло над бруківкою, як над розжареною сковорідкою. Навіть голуби, які зазвичай зграями зліталися на майдан між Політехнікумом і Національним археологічним музеєм, ховалися в затінку, очікуючи вечірньої прохолоди.
У приміщеннях факультету навігації та морської техніки було набагато прохолодніше. Товсті стіни мали здатність поступово накопичувати тепло й повільно віддавати його. Тому тут не доводилося мерзнути, якщо була потреба попрацювати вночі, а вдень, коли сонце перетворювало Афіни на пекельну піч, тут панувала прохолода.
Професор Хрістос Папастратос, декан факультету, займався підготовкою матеріалів до завтрашніх лекцій, коли у двері його кабінету постукали.
— Заходьте! — озвався він.
У прорізі дверей завидніла скуйовджена голова його молодого секретаря.
— А, це ти, Грегоріос, — кивнув професор. — Що сталося? Адже ти знаєш, що я готуюся до лекцій, мені треба повністю зосередитися.
— У коридорі чекають відвідувачі, котрі неодмінно хочуть побесідувати з вами!
— Їм слід попередньо записатися на прийом. Мої прийомні години — по понеділках і середах від сімнадцятої нуль-нуль.
— Проте вони наполягають, посилаючись на те, що в них невідкладна справа. Вони також стверджують, що мають серйозні рекомендації і що ви обов’язково вислухаєте їх, коли дізнаєтеся, про що йдеться.
Професор зітхнув.
— Невже ніхто вже не домовляється про зустрічі завчасно, як це бувало раніше? — Він роздратовано провів рукою по волоссю. — Що то за часи? Усі навколо кудись поспішають… Усе має відбуватися швидко, дуже швидко й іще швидше… В такій метушні немає нічого доброго… І що ж це за люди?
— Я гадаю, це німці, — відповів Грегоріос. — У них доволі дивний акцент. Та й самі вони більш ніж дивні.
— Німці? Вони сказали, що їм тут потрібно?
Секретар заперечно похитав головою.
Хрістос Папастратос відсунув стілець і підвівся.
— Добре. Максимум півгодини. Впусти їх!
Він захлопнув теку з матеріалами й поставив її на полицю. А коли обернувся до столу, в кабінет уже заходив високий на зріст пан у довгому сюртуку та циліндрі. У руці він тримав чорний ціпок із руків’ям у формі позолоченої лев’ячої голови.
Відвідувача супроводжували темношкіра жінка і двоє зовсім юних людей — дівчина, вбрана в елегантну блакитну сукню, і юнак у твідових штанях, білій сорочці та кепі. В ногах у них крутилася — професору Папастратосу довелося вдягнути окуляри, оскільки він не повірив власним очам, — справжня новозеландська ківі. Гострі кігтики рідкісного створіння виразно поклацували по мармурових плитах підлоги.
Шанований декан аж рота роззявив від здивування. Секретар назвав цих людей «дивними», і в цьому не було ані найменшого перебільшення.
— Професор Папастратос? — промовив високий пан, розкидаючи руки, немовби для дружніх обіймів. — Ви просто не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами! Мені рекомендували вас із найкращого боку. Я б навіть сказав, що ви — наша остання надія…
Відвідувач трохи недоладно розмовляв грецькою, та, незважаючи на акцент, зрозуміти його було нескладно. До того ж, він, безперечно, належав до кола освічених людей.
— Звучить інтригуючо, — перервавши власні роздуми, зауважив Папастратос. — Чи можу бути чимось корисний?
— Спершу дозвольте представитися. Мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. А це мої супутники: Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.
Професор скинув угору брови.
— Ви носите прізвище Гумбольдт? Таке ж саме, як і відомий натураліст?
— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком, — підтвердив пан.
— Неймовірно, — похитав головою декан. Навряд чи цей відвідувач і справді був нащадком відомого натураліста, але тепер Папастратосу вже кортіло дізнатися, що саме привело його сюди.
— Вважатиму за честь вітати вас у стінах мого факультету. Сподіваюся, ви теж дослідник природи?
— До найостаннішого часу я належав до середовища вчених мужів, проте нещодавно покинув Берлінський університет, щоб випробувати себе в галузі підприємництва. Віднині я, якщо можна так сказати, — незалежний дослідник надзвичайних феноменів на замовлення приватних осіб. І до Афін мене привела саме така місія. Вам про щось говорить ім’я Ставрос Нікомедес?
— Ну, звісно, — відповів Папастратос. — Будь-який грек знає це ім’я. Це одна з найстаріших і найшанованіших родин судновласників. Ставрос, якщо не помиляюся, — молодший компаньйон свого батька.
— Саме так він і відрекомендувався, звернувшись до мене. Йдеться про зникнення торговельних суден.
Лише тепер Папастратос почав розуміти, звідки вітер. Він чув, але не йняв віри всім цим історіям про морських чудовиськ і жахливі катастрофи. А тепер і цей Гумбольдт приходить до нього з цими дурними вигадками.
— Ви щось чули про це?
— Ще б пак, — зітхнувши, відповів декан. — У барах і шинках тільки й розмов, що про ці жахіття. Та все це пусте, небилиці, запевняю вас. Навіть не знаю, як вам допомогти. Можливо, вам варто звернутися до комісії з судноплавства при уряді?
Гумбольдт у свою чергу зітхнув.
— Ми вже там побували. А заодно й в Інституті морської біології при університеті. Складається враження, що ми ходимо по колу. Всі, кому це не байдуже, виходять із того, що аварії з кораблями стаються з найбанальніших причин. Вертикальні течії, небезпечні вири, шквали, пиятика капітанів — перелік можна продовжувати скільки завгодно. Зізнаюся, що дотримуюся тієї ж самої думки, та перш ніж зробити остаточний висновок, я хотів би проаналізувати всі наявні факти. А вони досить неоднозначні. Існує одна обставина, котра примушує мене насторожитися. Близько десяти років тому щось подібне вже відбувалося. Я маю на увазі катастрофу, яка була на диво схожою на ті, що відбуваються в наші дні, а її обставини й досі залишаються нез’ясованими. Чи доводилося вам щось чути про це?