Папастратос опустив голову і склав руки на грудях, не зронивши й слова.
— Прошу вас, пане декан! Можливо, ви чули про такого собі Ліваноса? Мені казали, що коли я хочу хоча б щось дізнатися про нього, то мені слід звертатися саме до вас.
Професор скинув очі на відвідувача.
— Ліванос… — промовив він. — Давно вже я не чув цього імені. Дуже давно…
У погляді Гумбольдта спалахнула надія.
— Тоді ви, напевне, могли б розповісти нам про нього?
Папастратос знову поринув у мовчання. У нього й насправді було роботи через край, проте згадування про Ліваноса розбурхало в ньому давні спогади.
Трохи поколивавшись, він підвівся з-за столу.
— Прошу мене вибачити. Я скоро повернуся.
Покинувши кабінет, він покликав секретаря і звернувся до нього.
— Грегоріосе, я хочу, щоб ти скасував усі зустрічі, що призначені на сьогодні. Нехай мені більше ніхто не заважає.
— Але ж ваша зустріч із ректором по обіді!
— Я цілком ясно сказав — усі зустрічі. Приготуй нам чай і печиво і поквапся, будь ласка.
Секретар пішов виконувати суворі розпорядження, професор повернувся до несподіваних відвідувачів.
Гумбольдт тим часом вийняв із кофру невелику сіру скриньку і встановив її на столі декана. Помітивши її, Папастратос зупинився, ледве переступивши поріг кабінету.
— А це що, з вашого дозволу?
— Прилад, що здійснює переклад, — пояснив Гумбольдт. — Він значно полегшить нам спілкування і подбає про те, щоб нас ніхто не підслухав. Хочете випробувати його дію?
9
Оскар стежив за бесідою учених мужів із напруженою увагою. Професор Папастратос виявився елегантним, чудово вдягненим паном років п’ятдесяти, з маленькою борідкою-еспаньйолкою і в пенсне. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а проділ проведено, як під лінійку.
Із першого погляду Папастратос викликав довіру. Натомість його секретар — кудлатий молодий чоловік із очима, що палали від цікавості,— навряд чи міг на це претендувати. Зайшовши до кабінету з чайною тацею та вазочкою печива з листкового тіста, він так і залишився стовбичити в дверях. Схоже, він би багато віддав за те, щоб дізнатися, про що саме тут мовиться, та професор владним жестом наказав секретарю вийти.
Коли молодий чоловік зник у приймальні, професор підвівся й задумливо пройшовся по кабінету.
— Отже, вам потрібні відомості про Ліваноса? — почав він. — Ну що ж, скажу без перебільшень: ніхто й ніколи не був до нього ближчим, ніж я. І це незважаючи на те, що ми були зовсім різними людьми — різними, як день і ніч. Ліванос був набагато молодшим за мене, проте вже в ранній юності точно знав, чого хоче добитися. Він був — не побоюся цього слова — одним із найбільших геніїв нашого часу. Людиною, досягнення якої весь час оскаржували й не визнавали. Та все, що він говорив, робив і думав, було сповнене ясності, глибокої мудрості та зрілості, які можна зустріти лише у дорослих мужів.
Професор зробив крок до книжкових стелажів і відшукав серед інших праць важкий фоліант у шкіряній обкладинці. На палітурці було зображено якір і шестірню. Папастратос поправив пенсне і почав неквапливо гортати книгу. Незабаром він виявив те, що шукав.
— Ось, погляньте. Це Александр Ліванос.
Оскар витягнув шию. На гравюрі був зображений чоловік років тридцяти. Правильне обличчя з тонким носом і повними губами одразу ж викликало симпатію. Художнику вдалося передати жваву цікавість та ентузіазм, що світилися в очах цієї людини.
— Ліванос виріс у бідній родині, він був молодшим сином, — сказав професор. — Його батько і брат працювали на верфі в порту Пірей. Вони тяжко трудилися з ранку й до ночі, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Александру, який дуже рано виявив великі здібності до навчання, судилася інша доля. Він відвідував школу, а потім — Політехнікум, де ми з ним і познайомилися. І хоча на ту пору я був усього лише звичайним студентом, та зумів зрозуміти фантастичну сміливість і новизну його проектів і переконав друга показати їх професорам.
— А про які проекти йдеться? — поцікавився Гумбольдт.
— У першу чергу, про будівництво верфей. Повністю автоматизованих, із високим рівнем технічної оснащеності, що дають змогу ремонтувати й будувати судна з мінімальним використанням праці робітників. Ліванос пропонував нечувані технічні рішення, що були здатні раз і назавжди покінчити з нелюдськими умовами праці, з якими він був знайомий з дитинства.
— Верфі… — замислено промовив Гумбольдт. — Дуже цікаво…
Він спохмурнів і зробив кілька позначок у своєму блокноті.
— Тим не менше, пропозиції Ліваноса були відхилені факультетом, — вів далі Папастратос. — Їх вважали химерами, фантазіями мрійливого юнака. Незважаючи на те що ці проекти були найграндіознішими з тих, які мені колись доводилося бачити.
— І що сталося потім?
— Ліванос незабаром покинув заняття в Політехнікумі. Тим, хто шанував його геній і любив його як людину, він заявив, що тут його більше нічому путньому не зможуть навчити, що вже налагодив контакти з людьми, котрі можуть підтримати його починання і не є такими невігласами, як тутешня професура. — На обличчі Папастратоса промайнула легка усмішка. — І знаєте, він мав рацію. Політехнікум у ті дні був далеко не таким, як нині. Відтоді як Ліванос покинув його, багато що змінилося, і я вважаю, що в цьому є і моя скромна заслуга.
Мимовільним жестом професор пригладив борідку.
— Вам відомо, кого мав на увазі Ліванос? Що це за люди, з якими він нібито встановив контакти?
— О, так! Одним із них був Нікола Тесла.
Гумбольдт у цю мить підніс чашку до рота. Зачувши ім’я, що його вимовив професор, учений здригнувся, поперхнувся й закашлявся. Віддихавшись, він перепитав:
— Той самий Тесла?
— Ви знаєте його?
— Не особисто, звісна річ, проте багато про нього чув. Та й хто ж про нього не чув?
Шарлотта здивовано скинула брови.
— Хто такий цей Тесла? Я, наприклад, і поняття про нього не маю.
Гумбольдт із обуренням обернувся до дівчини.
— Бідолашне дитя! Де ж ти була всі останні десять років?
— У вищій жіночій школі в Берні, й ти це чудово знаєш.
— Ну звісно, пригадав, — дещо пом’якшав дослідник. — У таких місцях навряд чи навчишся чогось путнього. Нікола Тесла — один із найвидатніших учених-фізиків, інженерів і винахідників нашого часу! — Він указав на лінгафон. — Деякі з його ідей використано в цьому приладі. — Гумбольдт знову звернувся до Папастратоса: — Скажіть, пане професоре, що ж сталося потім?
— Ліванос протягом тривалого часу був учнем і помічником Тесла. У цей період наші зустрічі стали рідкими, а незабаром і наше листування припинилося. До мене дійшли чутки, що за кілька років він залишив лабораторію Тесла, щоб попрацювати на верфі в Марселі. Однак вони можуть бути й не досить імовірними. Те, що сталося потім, більше схоже на античну трагедію. Протягом короткого часу — буквально за лічені тижні — на верфі в Піреї загинули батько і брат Ліваноса. Причиною смерті обох стало недодержання елементарних заходів безпеки. Власники підприємства економили на всьому, не дбаючи про життя та безпеку робітників.
— Це було пов’язане з малою кількістю замовлень?
— Зовсім ні! Попит на нові судна був надзвичайним. Увесь час доводилося розширювати старі верфі й будувати нові, щоб вчасно виконувати замовлення, будувати нові швидкісні пароплави. Справа зовсім не в тому — Папастратос скрушно похитав головою. — Власники суднобудівних компаній просто втратили голову від фантастичних прибутків і безсоромно набивали кишені, жорстоко експлуатуючи робітників. Профспілок у Греції на той час іще не існувало. Робота на верфях перетворилася на справжнє рабство, а жертв цих нових рабовласників день у день ставало все більше…