Ховаючи пневматичну рушницю під пахвою, він не виходив із тіні за колоною. Годинник на сусідній церкві продзвонив п’яту — відтак візит дивної групки іноземців тривав уже понад чотири години. Що вони можуть так довго робити в будинку Політехнікуму? Звісно, він звик проводити чимало часу в засідках, та зараз йому вже уривався терпець. Чуття підказувало йому, що тут щось негаразд.
Раптом до Норвежця долинуло цокання кінських підків по бруківці. Хтось наближався до його схованки, рухаючись у напрямку до входу в Політехнікум. Кінь мчав швидкою ходою, людина в сідлі явно поспішала.
Норвежець визирнув із-за колони. Вершник виявився знайомим — це був один із його людей, приставлених спостерігати за готелем. Трясця тобі, що він тут робить?
Уривчастим свистом він привернув увагу вершника до себе. Порівнявшись із колоною, той натягнув поводи і спішився.
— Як ти тут опинився? — накинувся на нього Норвежець. — Твоя позиція — біля задніх дверей готелю!
— Я там і був, нікуди не відходячи, — відсапуючись, вигукнув чоловік. — Але ці пани нещодавно повернулись, розрахувалися й негайно виїхали. Хіба ви не помітили, як вони виходили звідси?
Норвежець спантеличено вирячився на свого агента.
— Що ти мелеш? Я ні на секунду не зводив очей із центрального входу!
— Виходить, вони примудрилися вас піддурити, — усміхнувся агент. — Адже я бачив, як вони заходили до готелю, а трохи згодом на власні вуха чув, як вони посилали покоївку винайняти екіпаж. По-моєму, вони дуже поспішали.
— А їхній багаж?
— Багаж вони також забрали з собою.
Норвежець брутально лайнувся.
— Давно вони поїхали?
— Десь півгодини тому. Я простежив, куди вони вирушили, та довелось повернутися, щоб доповісти вам про ситуацію. Їхній екіпаж виїхав на захід, дорогою, що веде до Коринфу.
— Коринф, кажеш? Але ж звідти щокілька годин відпливають пороми, які слідують до Італії…
Норвежець скинув угору голову — годинник на фронтоні церкви показував чверть на шосту. Він подумки підрахував відстань. Утікачі виїхали запізно, тож далеко їм сьогодні не втекти. Портове місто Коринф розташоване за сімдесят кілометрів від Афін, тож дорогою їм доведеться заночувати в одному з невеликих містечок на узбережжі. Вірогідніше за все, в Елевсині або в Мегарах. Якщо поквапитися, можна перехопити їх іще до настання темряви. А знаючи, де саме вони зупинилися, він зможе в нічній темряві проникнути до їхньої схованки і зробити свою справу.
Жестом давши зрозуміти агенту, що той поки що вільний, Норвежець скочив на коня й поскакав у напрямку до західного передмістя Афін.
Наздогнати екіпаж з іноземцями йому вдалося лише після того, як позаду залишилося крихітне містечко Хаїдарі. У передвечірньому сонячному промінні сріблом вилискували маслинові гайки. Цикади сповнювали повітря пронизливим сюрчанням. Над верхівками дерев із карколомною швидкістю шугали ластівки.
Норвежець притримав стомленого коня, зберігаючи безпечну дистанцію. Його одяг прилип до тіла й був просякнутий потом. Він гнав коня галопом, і така шалена гонитва потребувала від нього чималих зусиль.
Він прислухався: четверо пасажирів екіпажу жваво бесідували, раз у раз захоплюючись навколишнім пейзажем і перекидаючись жартами з кучером.
«От і добре, — подумав найманий убивця. — Вони почуваються в цілковитій безпеці, й це полегшить його роботу».
За кількасот метрів екіпаж повернув із головного шляху на манівець, що вів до пагорбів.
Норвежець спохмурнів і знову притримав свого чалого коня. Ця місцина була йому відома. І, перш за все, тим, що тут не було жодного заїжджого двору, жодного готелю чи взагалі будь-якого житла. Якого дідька їм знадобилося в цих пагорбах?
Він почекав, поки екіпаж сховається у гайку невеликих коркових дубів, і поволі поїхав слідом за ним. Хтозна, можливо ці диваки прихопили з собою намет і мають намір влаштувати табір? Останнім часом серед туристів, які мандрують півднем Європи, це набуло популярності. І якщо ці четверо все ж таки думають заночувати просто неба — чогось кращого, щоб безборонно знищити їх, годі й бажати.
Норвежець їхав назирці за своїми жертвами, усе далі заглиблюючись у гай, що поступово перетворювався на справжній ліс. Заглиблений у власні думки, він не одразу почув шум на шляху — назустріч йому їхав знайомий екіпаж. Коні бігли легко — підвода була порожня. Назад їхав лише кучер, а пасажирів не було й сліду.
Найманець спробував було сховатися в заростях, та було вже пізно — він хоч так, хоч сяк потрапив би на очі візнику. Той вправно керував своєю запряжкою, обминаючи ковбані та вузлуваті корчі на дорозі, а, помітивши Норвежця, страшенно здивувався, смикнув віжки, щоб притримати коней, і привітав невідомого самотнього подорожанина. Потім екіпаж покотив своєю дорогою, залишивши зустрічного вершника міркувати, а чи не слід усунути зайвого свідка. Врешті найманець відмовився від цієї думки — грек не являв для нього ніякої небезпеки.
Він продовжував неквапливо рухатися вперед, аж поки шлях не перетворився на вузьку стежину, всіяну уламками вапняку. Сонце сідало за пагорбами, і крізь листя дубів проглядало багряне вечірнє небо. Під деревами було вже темно. Вершник спішився, прив’язав свого коня до дерева й пішов далі стежиною, що вела до пагорбів. Завченим рухом він вийняв із-під пахви свою пневматичну рушницю, вклав чотири отруєні стрілки в магазин і перевірив клапан балона зі стисненим повітрям. Водночас його не полишало деяке здивування. Що ці люди намірялися робити тут, далеко за містом? Адже вони, напевно ж, мають достатньо коштів, щоб оплатити номери у найкращому готелі на узбережжі. Та навіть якщо вони вирішили розташуватися табором і поставити намет, навіщо їм заїжджати в такі глухі місця?
Стежка круто повернула й почала спускатися в оповиту присмерком невелику долину. Жалісний крик дрімлюги лунко відбивався від протилежних схилів пагорбів. Сюрчання цикад стало трохи нижчим і не таким різким. У вечірній тиші до переслідувача долинув відгомін голосів — усі четверо перебували приблизно за сто п’ятдесят метрів від нього.
Норвежець пильно вдивлявся у вечірні сутінки, що огортали ліс. Щохвилини темрява навколо густішала. Відкладати далі не можна, адже він просто не влучить. На місячне світло годі було покладатися, адже сьогодні молодик, тож він не допоможе. З настанням ночі він не побачить далі за кінчик власного носа.
Повільно й нечутно Норвежець рушив стежкою. Раптом попереду спалахнуло яскраве світло — там, де долина звужувалася, перетворюючись на ущелину між пагорбами.
Він притиснувся до землі, вичікуючи. Слідом за першим вогнем засвітився ще один, а слідом за ним і третій. Світло було холодне, блакитнувате й абсолютно рівне. Охоплений цікавістю, найманець підповз ближче, проте густо переплетені гілки заважали йому бачити, що відбувається попереду. Наскільки він розумів, там, де кінчалися зарості, видніла якась темна маса — щось на кшталт стрімчака з плавними обрисами.
На небі засвітилися перші зірки. Їхнє бліде світло ковзнуло сірою поверхнею скелі, і одразу ж повітря сповнилося дивним гудінням. Воно посилювалося щохвилини й дивним чином було схоже на звук, що його видає електричний мотор. Та звідки тут було б узятися електричному мотору?
Тієї ж миті, коли Норвежець вирішив, що може без особливого ризику для себе просуватися далі вперед, дивний стрімчак здригнувся й завібрував. Найманець не повірив своїм очам: наступної миті над долиною поволі здійнялася величезна сигара й попрямувала просто у зеленкувате вечірнє небо, всіяне гострими вогниками зірок.
Убивця мимоволі вхопився за найближчий сук і ледве не впустив зброю, яку йому так і не довелося застосувати.
Стрімчак виявився не скелею, а чимось на кшталт аеростата.
У гондолі, позаду від якої дзижчали два повітряні гвинти, Норвежець легко впізнав силуети чотирьох пасажирів. Двигуни літального апарата гули дедалі голосніше, набираючи обертів. Описавши елегантний віраж, апарат розвернувся носовою частиною на захід і піднявся ще вище. Рожеві відблиски сонця, що заходило, торкнулися його бортів, і апарат, ніби підхоплений вечірнім бризом, велично зник за грядою далеких пагорбів.