11
Оскар тужливо вглядався у вечірні сутінки. «Пачакутек» знявся з якоря і неспішно летів на невеликій висоті, ніби намагаючись наздогнати вечірнє сонце. Ось і все: знайомство з Афінами закінчилося. Ні тобі давньогрецьких скарбів, ні Мінотавра, ні легендарного Акрополя. Вони провели у великому місті лише два дні й одну ніч. І, окрім невиразних натяків і підозрілих обставин, нічого не виявили.
Усі, з ким їм довелося бесідувати в Греції, були переконані в одному: ніяких морських чудовиськ немає в природі. Це дещо втішало. Не сказати, щоб Оскар твердо вірив в існування цих істот, що населяють океанські глибини, проте після знайомства з гігантськими комахами в Андах він не мав ані найменшого бажання знову втручатися у війну з незнайомими та небезпечними створіннями. Питання полягало лише в тому, що ж тепер робити далі?
Юнак перегнувся через фальшборт гондоли. Світло молодого місяця відбивалося у маслянистих водах Егейського моря. Далеко внизу мерехтіли бліді вогники Коринфа. Із рівним дзижчанням оберталися повітряні гвинти. Легкий попутний вітер лагідно торкався щік. «Пачакутек» змінив курс і тепер рухався просто на північ.
Повітряний корабель — творіння жителів андських плоскогір’їв — мав легку та дотепну конструкцію. Він досягав двадцяти п’яти метрів завдовжки, під сигароподібним несучим корпусом розташовувалася дерев’яна пасажирська гондола, до якої на двох винесених за борти опорах кріпилися двигуни з повітряними гвинтами. Борти й носова частина гондоли були прикрашені різьбленими фігурами фантастичних тварин і загадковими символами всіх кольорів райдуги. «Пачакутек» міг літати практично нечутно — звісно, якщо вітер не досягав сили урагану, а мотори працювали, як належить. Та зараз, схоже, з ними виникали проблеми.
— Оскаре, будь ласка, ходи до мене. Мені потрібна допомога, — долинув до нього голос Гумбольдта.
Він порався біля кабелів, що вели від круглого резервуара на кормовій палубі, в якому містився водневий перетворювач енергії, до двигунів. Гумбольдт жестом указав на гасову лампу, що відкидала вузьку смугу світла на палубу.
— Потримай-но лампу. І розверни її так, щоб світло падало якраз на кабель.
— А що з ним таке?
— Схоже, окислилися контакти. Мені треба зачистити мідні дроти так, щоб двигун отримував удосталь енергії.
Узявши інструмент, Гумбольдт послабив скобу, під якою містилися клеми. Коли вони звільнилися, Оскар побачив, що контакти вкриті зеленим шаром окису. Він подав знак, і обидві жінки одночасно перевели важелі керування двигунами на найменший хід. Звук моторів, що працювали в аварійному режимі, майже затих, потім повітряні гвинти вповільнили обертання й зупинилися.
На кораблі запанувала дзвінка тиша. Палуба припинила вібрувати, зникло ритмічне шипіння клапанів, які стравлювали відпрацьований газ. Стало чути, як у такелажі тоненько посвистує вітер, а внизу розмірено шумить море.
Оскар знов поглянув на кабель. Гумбольдт рвучко від’єднав дроти від клем і заходився відчищати їх від зеленого нальоту якоюсь надзвичайно смердючою пастою. Коли мідь знову засяяла, наче новенька, він знову підключив дроти до клем, заізолював і щільно затягнув гвинти.
— Тепер випробуємо. Вмикайте!
Шарлотта й Еліза знову пересунули важелі, даючи повну потужність. У резервуарі перетворювача зашипіло й заклекотіло, потім почулося неголосне клацання. Лопаті повітряних гвинтів закрутилися й стали схожими на напівпрозорі диски. Гумбольдт зняв гумові рукавички й задоволено прислухався до розміреного гудіння двигунів. «Пачакутек» почав набирати швидкість.
Покінчивши з ремонтом, учений вийшов на капітанський місток, перевірив показання приладів і кивнув сам до себе.
— Непогана робота. Все працює бездоганно. Ми знову маємо повну потужність. Оскаре, склади на місце інструменти й підіймайся до мене! Нам треба дещо обговорити.
Оскар поспіхом поскладав у футляр для інструментів розкидані на палубі ключі, плоскогубці та викрутки, відніс футляр на місце і попрямував до невеличкого трапу, що вів на капітанський місток.
— Я розумію, що ви злегка розчаровані тим, що наше перебування в Афінах виявилося таким короткочасним, — почав Гумбольдт, — та я мав деякі власні міркування. Одне з них полягає в тому, що за нами постійно стежили.
— Що? — Оскар не міг повірити. Зазвичай він шкірою відчував стеження. В попередньому житті кишенькового злодюжки це чуття неодноразово рятувало його. Проте тут він не помітив нічого схожого.
— Хто за нами стежив? І з якого дива?
— На жаль, на обидва ці запитання я не маю відповідей. Я не хотів вас тривожити, тому повідомив про стеження тільки Елізу.
Та пильно подивилася на обох молодих людей і злегка нахилила голову.
— Людина, котра стоїть за цим, надзвичайно небезпечна, — стиха промовила Еліза, — я переконана в цьому. Щось темне оточує її, неначе грозова хмара. І вона має таку ауру, крізь яку я, скільки не намагалася, не змогла проникнути. Яку б мету цей чоловік не переслідував, вона пов’язана зі злом.
— Увечері в день нашого прибуття все було спокійно, — вів далі Гумбольдт, — однак уже наступного дня я помітив чоловіка, який спостерігав за нами з протилежного боку вулиці. Коли ми взяли екіпаж, щоб вирушити до Політехнікуму, він рушив слідом за нами. Потім я на деякий час загубив його слід, та незабаром знову виявив неподалік від Політехнікуму. Він сховався за колоною, що розташована біля головного входу до будинку, й пильно стежив за всіма, хто заходив і виходив. При цьому мені так і не вдалося побачити його обличчя — воно весь час залишалося в тіні, а обрана ним позиція та спосіб пересування свідчили про те, що ця людина — справжній професіонал. Ось чому нам довелося так терміново залишити Афіни. Даруйте.
— Але ж тепер ми від нього відкараскалися, чи не так? — запитав Оскар. — Певно, він не вміє літати, наче пугач, і повітряного судна також не має.
— Сподіваюся. І все ж таки ми маємо постійно бути насторожі. Здається мені, що цього пана ми ще побачимо.
— І що ж нам тепер робити? — запитала Шарлотта. — Адже ми з’ясували зовсім небагато.
— Я дивлюся на це не так уже й песимістично, — заспокоїв Гумбольдт племінницю. — У нас з’явився слід. Можливо, не зовсім виразний, проте це краще, ніж нічого.
— Що ти маєш на увазі, дядьку?
— Нам стали відомі імена. — Гумбольдт підняв угору два пальці. — Тесла й Ліванос. Стосовно ж Александра Ліваноса, то я не дуже впевнений, чи має він пряме відношення до розв’язання цієї задачі. А от стосовно Нікола Тесла… Здається, я починаю розуміти, що саме нам слід шукати. Доведеться відмовитися від перельотів на «Пачакутеку» — повітряний корабель надто впадає в очі. Ми повернемося додому і поїдемо з Берліна потягом. Чим більше ми скидатимемося на найзвичайнісіньких мандрівників, тим краще.
— І куди ж ми вирушимо цього разу? — Оскар не терпів, коли йому доводилось почуватися бовдуром, який не розуміє, про що, власне, йдеться.
— До Франції, — відповів Гумбольдт. — А якщо точніше — до Парижа. До найкрупнішої столиці Європейського континенту.
12
Професор Хрістос Папастратос захлопнув теку з конспектами завтрашніх лекцій і потягнувся. Було трохи за дев’яту годину вечора, та за вікном уже зовсім посутеніло. Візит німецького вченого і його супутників повністю змінив звичайний розпорядок його дня. Зазвичай він закінчував роботу не пізніше сьомої й вирушав до «Енеаса», невеличкої таверни по сусідству, де вечеряв і випивав чарочку рецини — терпкого білого вина зі смоляним присмаком. Там завжди можна було побачити двох-трьох колег і перебути вечір за приємною бесідою. Вдома на професора ніхто не чекав. Його дружина померла два роки тому, й відтоді Папастратос уникав надовго залишатися на самоті.