Вогник лампи, яка освітлювала його кабінет, злегка коливався від вітерцю, що проникав у кімнату крізь прочинене вікно. Дивно, як тут стає прохолодно, ледве заходить сонце!
Професор підвівся, зачинив вікно й закрив штори. Бесіда з паном Гумбольдтом примусила його полинути спогадами в той незабутній час, коли обидва вони — він і Ліванос — навчалися в університеті. Які ж вони були молоді, скільки надій, честолюбства, грандіозних планів! А ось тепер Ліванос мертвий, а сам він почувається майже стариком.
Папастратос накинув сюртук і вже збирався загасити лампу, коли неподалік почувся неголосний шум. Професор здивувався.
— Грегоріосе, ти все ще тут?
Ніякої відповіді.
Дивно, подумав професор. Його секретар завжди поспішав піти додому раніше. Тоді, виходить, це нічний сторож Атанасіос, який регулярно під час чергувань оглядає всі приміщення Політехнікуму. Навряд чи від цих нічних обходів була користь — Атанасіос трохи недочував, тож просто розминав ноги, засидівшись у вестибюлі біля головного входу.
Прихопивши портфель, Папастратос прикрутив гніт у гасовій лампі, а потім відчинив двері свого кабінету. І мало не зіштовхнувся на порозі з незнайомцем.
Цей чоловік був високим і худорлявим, від нього походила виразна загроза. Погляд його ховався під крисами капелюха, що був глибоко насунутий на самісінькі очі.
— Хто ви такий? — вигукнув професор. — Вам не можна тут перебувати, адже університет зачиняється вже о сьомій годині.
Почувся ледве чутний звук, ніби акуратно відкоркували пляшку шампанського, і Папастратос відчув легкий укол у передпліччя.
— О, не турбуйтеся, пане професор, — промовив незнайомець. — Я тут не затримаюся.
Декан обурився. Цей нахаба ще й претендує на дотепність!
— Що вам тут знадобилося? Хто вас пустив?
Незнайомець знову не відповів. Папастратос намацав у кишені мініатюрний револьвер системи Деррінджера, котрий весь час носив із собою. Ні, він не був боягузом, та в Афінах є чимало закутків, де навіть удень небезпечно ходити неозброєним. Револьвер був компактним і цілком поміщався в долоні. Просто дивовижно, якої впевненості може надати кому завгодно звичайний шматок обробленого металу!
Вийнявши револьвер, він спрямував ствол на незнайомця.
— Забирайтеся негайно з мого кабінету! — владно промовив професор, вкладаючи в ці слова все обурення, що вирувало в ньому. — Я проведу вас до посту охорони, де вам доведеться пояснити, як саме й навіщо ви тут опинилися.
— О, я можу зробити це просто зараз.
Незнайомець вийшов із тіні й підвів голову. Очі в нього виявилися густо-синіми, такий колір мають лише чисті гірські озера.
— Мені необхідно побесідувати з вами.
Він зробив крок до декана факультету й простягнув руку. Його ніс скидався на яструбиний дзьоб, а на тильному боці кисті тягнувся довгий блідий шрам.
Професор глибоко зітхнув, намагаючись зберегти самовладання. Рука, що стискала револьвер, стала мокрою та слизькою від поту.
— І про що ж?
— Про такого собі пана Гумбольдта, — прозвучала відповідь. — Про те, чим він цікавився, і що саме ви йому повідомили. До речі, куди він вирушив звідси?
— Гумбольдт? Про кого ви питаєте?
— Не примушуйте мене нервувати! — в голосі незнайомця виразно почулася загроза. — Я маю на увазі вченого, з яким ви сьогодні так довго бесідували. Отже, розповідайте мерщій. У мене не так уже й багато часу.
Терпець професора увірвався. Вислуховувати погрози, та ще й у стінах власного кабінету, він не бажав, чим би це йому не загрожувало. Великим пальцем руки він спробував звести курок револьвера, та це йому не вдалося. У нього виникло дивне відчуття, ніби пальці йому більше не належать. Папастратос спробував іще раз — і знову марно.
— Із вами щось негаразд? — огидна усмішка перекривила пику незнайомця.
Професор стиснув зуби — і раптом відчув, що більше не може поворухнути ні правою, ні лівою рукою.
— Що… зі мною… відбувається?.. — Слова давалися йому надзвичайно важко. Язик і губи страшенно заніміли.
Незнайомець вийняв із кишені сюртука дивну зброю й підніс її ближче до світла. Всередині містилася скляна ємність із маслянистою жовтуватою рідиною, вона була зовсім маленька.
— Нейротоксин, — пояснив він. — Нервово-паралітична отрута швидкої дії. Її симптоми виявляються поступово, починаючи з паралічу кінцівок. Деякий час ви зможете розмовляти, проте не матимете можливості навіть поворухнутися. Таким чином, ваші спроби використати свій деррінджер цілком абсурдні.
Він безперешкодно вийняв револьвер із нечутливих пальців професора.
Погляд ученого з надзвичайною повільністю сповз до його власного передпліччя. Тільки тепер він помітив, що в нього щось устромилося. Снаряд був таким крихітним, що спершу він прийняв його за вовняну нитку, аж поки не помітив на його кінці оперення. Мікроскопічна стріла! Усвідомлення було раптовим, як удар грому. Професор спробував зробити крок, та його ноги нібито приросли до підлоги.
— Що… ви… мені… вкололи?
Норвежець засміявся.
— Забавно, та це напряму пов’язане зі сферою ваших наукових досліджень. — Він підніс зброю до самих очей Папастратоса. — Жовтувата рідина всередині — отрута одного маленького, та досить симпатичного головоногого — синьокільчастого восьминога, якого ще називають хапалохлена макулоза. Цей токсин не лише смертоносний, але й примушує того, кому його вкололи, викласти все, що він хотів би приховати, — як на сповіді. Тому незабаром, хочете ви того чи ні, вам доведеться розповісти мені те, що я хочу знати. Проте не варто зволікати й відтягувати, тому що не пізніше як за сорок п’ять хвилин ваше серце зупиниться.
— Хто… ви… такий?
Незнайомець витяг із кишені сюртука годинник, підніс його до вуха Папастратоса і з усмішкою сховав назад.
— Моє ім’я не стосується до справи, — відповів він. — Ті, на кого я працюю, називають мене Норвежцем. В англомовному світі такого, як я, назвали б клінером, тобто чистильником, — людиною, яка виконує за інших брудну роботу. Стеження, збирання інформації, допити, усування об’єктів — усе це входить до моєї компетенції. Відтак, мій замовник хоче знати, чого хотів від вас Карл Фрідріх фон Гумбольдт, про що ви з ним бесідували, куди він мав намір вирушити найближчим часом і, головне, що в нього на мислі. — Найманець знову посміхнувся. — 3 великою неохотою маю визнати, що в даному випадку маю ще й особистий рахунок до жертви. Цей Гумбольдт примудрився вислизнути від мене, причому не абияк, а на повітряному апараті! Вам не доводилося щось чути про це? Я непогано знаю всі примхи життя, я вивчив людську вдачу, проте це перевершує всі фантазії. Схоже, що пан Гумбольдт користується цілком незвичайними засобами. Це дуже ускладнює виконання мого завдання і страшенно дратує мене…
Злісно глянувши вбік, Норвежець вів далі:
— На щастя, я ладен прийняти будь-який виклик. І чим він буде складнішим, тим краще. Проте я маю напевне знати, куди зник мій об’єкт, а ви були останньою людиною, котра з ним розмовляла.
Тут незнайомець знову глянув на годинник і кивнув.
— Гадаю, ми можемо почати. Токсин уже засвоївся й починає діяти. Давайте почнемо зі звичайного запитання: куди зараз летить Гумбольдт. І якою є наступна мета його подорожі?
Губи професора затремтіли. Він і хотів би змовчати, та отрута в крові змушувала його говорити. Він тяжко задихав, стиснув кулаки, обличчя його вкрилося великими краплями поту. Проте всі зусилля були марними. Здавалося, ніби якась істота всередині нього тільки й чекає, щоб почати базікати.
— Париж, — остаточно здаючись, прохрипів Папастратос. — Вони летять до Парижа…
13
Париж, 22 червня 1893 року
Погода була такою, про яку тільки можна було мріяти в неділю по обіді. Люди цілими групами виходили на бульвари та у парки, сиділи за столиками в кафе. Повсюди сновигали екіпажі з відкритим верхом. Тут і там на бульварах можна було бачити художників — стоячи перед мольбертами, вони переносили на свої полотна всю красу цієї чудової днини.