Фогіацис вирішив, що з нього досить. Він рвонув важіль машинного телеграфу на себе, дав судну малого ходу й потягнувся за своїм гумованим плащем.
Юнак стежив за його діями, охоплений забобонним жахом.
— Що ви хочете зробити?
— Залишайся на містку. Я маю врешті розібратися, що тут коїться.
Капітан розчинив двері рубки і зробив крок назустріч негоді. Порив вітру, змішаного з солоними бризками, вдарив йому в обличчя. Сила його була такою, що перехоплювало подих. Обережно, тримаючись за поруччя, капітан спустився по трапу на палубу. Вітер, щоразу змінюючи напрямок, хльоскав по воді, як батогом. Здавалося, море ось-ось закипить.
Фогіацису довелося докласти всіх сил, щоб хоч трохи просунутися вперед. Його мало не змила за борт хвиля, що нараз обрушилася на палубу, та капітан устиг вчасно вхопитися за поруччя фальшборта.
Діставшись до середини палуби, він зупинився. На якусь мить вітер притишився. Фогіацис підвів голову, відкинув каптур і розглянувся навколо. Те, що з містка виглядало міражем, виявилося безперечною реальністю. Чотири маяки одного й того ж самого кольору спалахували з цілком однаковими інтервалами. Причому здавалося, що вони розташовані на однаковій відстані один від одного й нібито оточують «Корнелію».
— Надзвичайно, — вражено прошепотів Фогіацис. — Просто неймовірно…
Він обтер рукавом воду з обличчя. Незбагненний феномен виглядав жахливо, проте водночас ніби заворожував.
Поки капітан стояв на палубі, розмірковуючи, що ж тепер, чорт забирай, робити і як визначити місцерозташування судна, йому раптом здалося, ніби вогні маяків стали помітно яскравішими. Чим би вони не були, але вогні явно наближалися до них.
Фогіацис скинув угору підборіддя. Значить, усе ж таки кораблі, промайнула в нього шалена думка. І, можливо, пірати. Це було єдиним поясненням, яке не суперечило здоровому глузду. Водночас саме це пояснювало б і таємниче зникнення решти кораблів їхньої компанії. Цим негідникам удалося створити фальшиві маяки, щоб заманювати кораблі в пастку. А тепер вони спробують захопити й «Корнелію».
У зброярній шафі в рубці є два пістолети. І Фогіацис не віддасть своє судно так просто, задурно.
Він кинувся назад, до містка. Тільки б устигнути! Вогні були вже зовсім близько.
Раптом усе навколо осяяв спалах блискавки. На мить стало видно, як удень.
Фогіацис застигнув остовпіло. Те, що наразі він побачив, було неможливо осягнути розумом.
То були не кораблі.
І не маяки.
Він не знав, що це є насправді, проте нічого схожого на це він досі ніколи не бачив. Із-під води витикалися величезні щупальці… Ні, не щупальці — ці жахливі шкарубкі відростки радше скидалися на гігантські людські руки, які височіли принаймні метрів на чотири над верхньою палубою «Корнелії». Капітан устиг помітити, що їхня поверхня всіяна зморшками та рубцями, зовсім як шкіра восьминога, і виглядає надзвичайно старою. Суглоби страшенних пальців здавалися товстими, розпухлими і рипіли, неначе іржаві шарніри. Цей звук було чути навіть крізь завивання бурі.
«Ця істота, — ще встиг подумати Фогіацис, — напевне, надзвичайно давня. Міфічний титан із морських глибин, котрий сплив, щоб занапастити їх». На кінчиках пальців чудовиська світилися вогняні очі, які одразу ж злостиво вирячилися на капітана.
Новий звук, від якого холонуло серце, заглушив ревіння вітру. Руки-щупальці заворушилися й почали наближатися до судна. Коли до борту залишалося близько п’яти сажнів, вони поринули вниз і завдали страхітливого удару по верхній палубі. Пролунав страшний тріск. Посипалися іскри, а потім усі вогні згасли.
«Корнелія» миттєво занурилася носовою частиною під воду. Капітана було збито з ніг. Він не мав під рукою нічого підходящого, щоб утриматися, тож покотився уперед мокрою похиленою палубою. Слідом за ним котилися, летіли та повзли незакріплені ящики й діжки. Просто дивом йому вдалося не зіштовхнутися з жодним із них. Ударившись об якірний підйомник на носі судна, капітан вилетів за борт. Плече пронизав пекучий біль, а від удару все повітря з його легенів вирвалося назовні.
Іще не розуміючи, що з ним сталося, він опинився в бурхливому та вируючому морі. Навколо плавали дерев’яні уламки й пошматовані снасті.
Неподалік він помітив рятівний круг, що підстрибував на хвилях, і почав із останніх сил пливти до нього. Досягнувши мети, капітан міцно вхопився за мотуззя й, не виходячи з напівсвідомого стану, почав спостерігати, як небачене морське чудовисько затягує його «Корнелію» в морські глибини.
Останньою над поверхнею промайнула кормова частина корабля. Заклекотіла вода, завирувала й закрутилася, а в глибині ще деякий час можна було роздивитися світло від бортових вогнів, та потім згасло й воно.
Фогіацис залишився зовсім самотнім серед бурхливих хвиль.
Пароплав «Корнелія» з усім екіпажем і вантажем потонув буквально за лічені секунди.
Частина 1
Замовлення
1
Берлін, 10 червня 1893 року
Щойно Оскар проминув монастир Святої Марії Магдаліни, як почався дощ. Спершу пролітали окремі, рідкі краплини, та незабаром дощ перетворився на справжню зливу. До того часу, коли Оскар дістався до набережної Александеруфер, періщило вже добряче. Він насунув капелюх на вуха й застрибав між калюжами в напрямку до вулиці Карлштрассе. Там він сів на трамвай, проїхав дві-три зупинки, потім іще певну відстань пробіг під дощем — і опинився у старому районі, що в ньому він мешкав раніше, заробляючи собі на життя дрібними крадіжками та звільняючи від грошей кишені неуважних перехожих.
Дивно було знову опинитися тут. Минуло всього два місяці відтоді, як Оскар вступив на службу до вченого й мандрівника Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але тепер за плечима в нього була сповнена небезпек експедиція до гірських районів Перу. Експедиція, обставини якої зараз, за деякий час по тому, почали здаватися юнакові примарним сном.
Та тепер у нього під ногами знову був твердий ґрунт. Саме та реальність, крім якої, як здавалося раніше, не існує нічого іншого. І зараз він не міг дочекатися моменту, коли викладе старим приятелям подробиці всіх пригод, які йому довелося пережити.
Втягуючи голови в плечі, перехожі, неначе сірі тіні, перебігали від одних дверей до інших, обминаючи купки «кінських яблук» і поспішаючи сховатися від зливи. В таку негоду добрий хазяїн і собаку не вижене на вулицю. Тому Оскар теж поквапився знайти прихисток. Затиснувши під пахвою газету «Берлінер Моргенпост», він поспіхом перетнув вулицю.
Буквально за кілька кроків він помітив знайому вивіску пивниці, де раніше вважався завсідником. Сьогодні вечір п’ятниці, коли до ресторанчиків і різноманітних пивничок линуть юрби відвідувачів. Тож і шинок «Хольцфеллер» аж ніяк не був винятком. Звідти долинали сміх і музика. Широкі вікна були затишно освітлені. Оскар зняв мокрого капелюха, пригладив темні кучері, прочинив двері й зайшов усередину, від самого порогу опинившись у такій знайомій атмосфері.
Повітря було ущент насичене тютюновим димом і кухонним чадом. Кислі випари пролитого пива змішувалися із запахами поту й мокрої тирси на долівці. Так, це був «Хольцфеллер», яким він його пам’ятав. Рідний і вже такий далекий. Як невиразний спомин із чийогось іншого життя.
— А кого це ми тут бачимо? — почувся звідкілясь знайомий голос. — Овва, бий мене лиха година, та це ж наш Оскар власною персоною!
— Вітаю, Курте!
Курт, хлопець років вісімнадцяти, також був одним із завсідників цього закладу. Його можна було зустріти тут і вдень, і вночі. Широко усміхнувшись, молодик показав свої брудні нездорові зуби. Як завжди, перед ним стояв келих міцного чорного пива — густого пійла, що ним тут водночас тамували і голод, і спрагу. Принаймні, Оскар ніколи не бачив, щоб Курт хоча б щось їв.
— Що, хлопче, чи не з того світу ти з’явився?
— Чому з того світу? — здивувався Оскар. — У мене все гаразд.
— А я чув зовсім інше.
Оскар відмахнувся й почав протискатися крізь натовп. Він націлявся у віддалену частину пивниці, а саме — до маленького столика у кутку, що віддавна слугував місцем зустрічі його компанії.