За кілька секунд Гумбольдт зітхнув і неохоче виринув із океану власних думок. На його обличчі вигравала задоволена посмішка.
— Субмарина… — промовив він. — Ось що нам потрібно! Підводний човен, тільки й усього.
16
Півгодини потому аудієнцію у Нікола Тесла було завершено — гостям дали зрозуміти, що господарю необхідно продовжувати підготовку до завтрашнього експерименту. Крім того, сам Гумбольдт чомусь надзвичайно розхвилювався. Що могло слугувати причиною зміни його настрою, Оскар не розумів — сам по собі підйом на Ейфелеву вежу та зустріч із видатним винахідником були дуже цікавими, проте юнак гадав, що від них не було ніякої користі.
Поки вони спускалися вниз, пересідаючи з ліфта на ліфт, думки Оскара оберталися навколо маленького робота-асистента Тесла. І чим більше він міркував про Герона, тим менше розумів його справжнє призначення.
— Іграшка, — бурмотів він стиха. — Просто електрична іграшка… Такій людині, як Тесла, не слід було б відволікатися на подібну дурню…
Гумбольдт кинув на нього суворий погляд із-під крисів свого блискучого циліндра.
— Ти, мабуть, і сам не розумієш усієї епохальної важливості цього винаходу!
— І що ж тут важливого? — Оскар здивовано глянув на вченого. — Звісно, я згоден, що цей маленький залізний чоловічок дуже забавний. Його зріст не більше, ніж у восьмирічного хлопчиська. Й він також уміє ходити, бігати, видавати деякі звуки, а ще й виконувати деякі ремонтні роботи. І все ж, коли краще придивитися, це не більше, ніж ярмарковий атракціон. У берлінських лялькарів мені доводилося бачити й складніші механізми.
— Справа не в тому, наскільки складним є Герон, а в тому, що він, на відміну від механічних ляльок, має унікальну здатність навчатися. В науці такі здібності називають когнітивними. — Гумбольдт зняв окуляри й заходився їх протирати. Він завжди починав так робити, коли йому доводилося в розмові з новачками розтлумачувати нові поняття.
— Що ви маєте на увазі? — знічено перепитав Оскар.
— Ти не маєш достатнього життєвого досвіду, щоб усвідомити, який потенціал міститься в цьому пристрої. «Маленький залізний чоловічок», як ти його називаєш, — один із найвидатніших винаходів за останні десять століть.
— Ви так гадаєте?
Учений ствердно кивнув.
Оскар вирішив було, що Гумбольдт сміється з нього, проте в очах ученого зовсім не було звичайних задерикуватих вогників.
— Та чи знаєш ти, скільки найскладніших електрохімічних процесів має відбутися у твоєму організмі, для того щоб ти зміг поворухнути хоча б одним пальцем? — Гумбольдт прискіпливо глянув на юнака. — А тепер уяви собі, на що здатний цей автомат. Він уміє ходити, виконувати дії руками, утримувати в пальцях предмети і спритно маніпулювати ними. Крім того, він чує і бачить, оцінює події, що відбуваються навколо, приймає рішення. І все це — з власної волі. Адже у нього всередині немає механізму, який би виконував набір одних і тих самих дій. Герон приймає самостійні рішення, а потім і діє відповідно до них. — Гумбольдт знову насунув на носа окуляри. — Століттями вчені мріяли створити штучну подобу людини, а цей «маленький залізний чоловічок» — величезний крок на цьому шляху. Боже мій, та я ладен віддати все, що маю, аби лиш заволодіти таким створінням.
— Добре, — погодився Оскар, — припустимо, що я помиляюся. Однак я все одно не розумію, як саме це може допомогти нам. Ми ж і досі не знаємо, чи має діяльність Ліваноса якийсь зв’язок із затонулими кораблями, а також не уявляємо, що нам далі робити.
— І тут ти помиляєшся. Я ж бо абсолютно точно знаю, як діяти. Нам конче необхідний підводний корабель, на якому ми б могли поринати в морські глибини. — Гумбольдт мигцем подивився на запис, що його він зробив олівцем на крохмальному манжеті сорочки. — У цьому Тесла нам надзвичайно допоміг: він назвав мені ім’я та адресу. І зараз ми вирушаємо просто туди.
Шарлотта насупилася.
— Ця людина живе в Парижі?
— Ні, в Гаврі, портовому місті в Нормандії. Його звати Іполіт Рембо. Він геніальний інженер-суднобудівник і був головним конструктором французького військово-морського флоту, поки його передчасно не відправили на почесну пенсію. Тесла рекомендував мені звернутися до нього, підкресливши, що для здійснення наших планів Рембо — це справжня знахідка.
Знизавши плечима, Гумбольдт вів далі:
— Не хможу сказати, чи справді ця людина зможе нам допомогти, проте щось підказує мені, що ми вийшли на правильний шлях. Ти пам’ятаєш, про що розповідав професор Папастратос в Афінах? Для керування своїм «Левіафаном» Ліванос використовував якийсь складний пристрій. Він був таким новим і незвичайним, що вчений змушений був ретельно ховати його від сторонніх очей.
— Аналітична машина! — вихопилося в Оскара.
Учений кивнув.
— Ліванос і Тесла займалися розробкою подоби електричного мозку. В результаті на світ з’явилися не лише безневинний і трохи кумедний Герон, але й дещо набагато більше й небезпечніше. Що саме, я поки що не можу сказати. Щоб з’ясувати це, нам доведеться за деякий час повернутися до берегів Егейського моря.
Ліфт досягнув майданчика першого ярусу Ейфелевої вежі. Ліфтер провів пасажирів, відсалютував їм услід долонею, прикладеною до форменого кашкета, і захлопнув двері кабіни. Четверо шукачів пригод вирушили до парапету, щоб не поспішаючи ще раз поглянути на чудову панораму міста. Звідси і справді відкривався чудовий вид. Хмаринки, що ліниво повзли по небу, відкидали на Париж строкатий візерунок, що складався зі світу й тіні. Оскару навіть на якусь мить здалося, що він і сам може літати — без будь-яких літальних апаратів.
— Я можу скористатися підзорною трубою? — запитав він у Елізи, помітивши, що служник пропонує публіці на майданчику цю послугу.
— Ну звісно, — відповіла жінка. — Ось, візьми один сантим — рівно стільки це й коштує.
Вона зазирнула в гаманець, щоб відшукати там монетку, і раптом застигла. Губи Елізи затремтіли, а на обличчі з’явився такий вираз, нібито вона щойно побачила привид.
— Елізо? — Оскар торкнув руку молодої жінки. Вона здалася йому вологою і зовсім холодною.
— Пане Гумбольдт, — вигукнув юнак, — з Елізою щось негаразд!
Учений миттєво опинився біля них.
— Що сталося?
Оцінивши стан жінки, він швиденько скинув із себе сюртук і циліндр і тицьнув їх у руки Оскару, а потім опустився на коліно перед своєю супутницею.
— У Елізи знову видіння? — запитав юнак.
— Гадаю, що так. Елізо, ти мене чуєш?
Замість відповіді жінка тільки ледве помітно кивнула.
— Що ти бачиш?
Губи Елізи ворухнулися, та очі все ще залишалися ніби незрячими.
— Це знову він, — прошепотіла вона. — Той самий чоловік із Афін… Високий, худорлявий, він носить крислатий капелюх… Від нього походить небезпека… Він озброєний…
— Що це означає? — Гумбольдт струснув Елізу за плече. — Де він?
— Я… поки ще не знаю.
Оскар швидко озирнувся. Оглядовий майданчик першого ярусу вежі був заповнений відвідувачами. Та нікого, хто хоч трохи був би схожим на чоловіка, який примарився Елізі, тут не було. Походжали тільки солідні дядечки зі своїми дружинами, літні бабусі та галасливі діти.
— Я нікого не бачу, — сказав Оскар. — Ти можеш сказати хоча б іще щось?
Еліза міцно заплющила очі.
— Картини… — нарешті прошепотіла вона.
— Картини? — Оскар нічого не розумів.
Жінка кивнула.
— Яскраві, на них дерева, будинки… Червоний і білий кольори…
Червоний і білий? Картини? Що вона має на увазі?
Оскар виліз на крайчик сталевої ферми й почав нишпорити поглядом по майданчику, та скільки не вдивлявся, не бачив ніяких кольорів. Тут, на вежі, все було сірим — саме так були пофарбовані металеві конструкції, а більшість відвідувачів була вдягнена в сірі плащі та піджаки.
А що коли… Раптом йому спала на думку одна ідея. Він кинувся до підзорної труби і тицьнув служнику монетку, яку йому встигла дати Еліза. А потім почав уважно обдивлятися площу біля підніжжя вежі.