Та йому не вдалося зробити й трьох кроків, як він наштовхнувся на Чорного Поромника, незугарного двометрового здорованя, котрий отримав це прізвисько за те, що раніше працював на баржі. Поромник обернувся — і його очі звузилися від здивування.
— Це справді ти?
— Ну, я — відповів Оскар.
— Оце так сюрприз!
— А ти як гадав? Прийшов із того світу й таке інше. Ану ж бо, посунься трохи.
— А Берінгер у курсі, що ти знову в Берліні?
— І гадки не маю. А хіба я повинен кожному зустрічному про це доповідати?
Він ледве протиснувся повз здорованя й, нарешті, добрався до своєї мети.
Принаймні, один із його приятелів виявився на місці. Це був хлопчина з розпатланим світлим волоссям і відстовбурченими вухами. Обличчя Оскара осяяла посмішка.
— Мицик!
Мицик відірвав погляд від склянки, і його очі стали круглими від здивування.
— Оскар?
— А то хто ж!
Хлопчина втупився в нього так, нібито побачив привид.
— Друзяко, яка несподіванка! Ти живий! — він підхопився і стиснув Оскара в обіймах — та так, що в того дух перехопило.
— Ну ти, не дуже! — відхекавшись, вигукнув Оскар. — Послухай-но, а чому тут усі говорять про мене як про небіжчика?
— Тому, що всі були впевнені, що ти й насправді небіжчик, — відповів Мицик. — Ти де був увесь цей час?
— Усе розповім згодом. А де решта? Хіба сьогодні не день зустрічі нашої компанії?
— Взагалі-то так, — гмукнув Мицик, — однак негода розігнала всіх по норах. Та я подбаю, щоб усіх знову зібрати, можеш на мене покластися. Ти нас дочекаєшся?
— Ну, звісно!
— Сиди й не рухайся, я скоро повернуся!
Уже пробираючись до виходу, Мицик гукнув до шинкаря:
— Гей, Паулю, подивися-но, хто повернувся!
Шинкар, лисий товстун у клейончастому фартуху, що стовбурчився на чималенькому череві, привітно помахав Оскару.
— Радий знову бачити тебе, хлопче. Гадаю, за час своєї тривалої відсутності ти нагуляв неабияку спрагу, чи не так?
— Можеш бути певен.
— Як завжди?
— Точно, Паулю.
Півгодини по тому Оскар сидів у оточенні старих приятелів: Віллі, Берта і, звісно ж, Лєни, котра не зводила з нього очей. Друзі жадібно ловили кожне слово, кожний жест, поки він із усіма подробицями переповідав свою дивовижну подорож.
— Два місяці, — нарешті вимовив Віллі, хитаючи головою. — Ти хоча б якусь звістку подав про себе. Ми вже не знали, що й подумати. Збиралися тебе ховати. Ну, й де ти тепер мешкаєш?
Замість відповіді Оскар кинув через стіл газету. Він знав, що йому знадобиться щось таке, чим він зможе підтвердити свою історію, котра й справді нагадувала найдивовижнішу вигадку. Дівчина взяла газету і розгорнула.
— Третя сторінка, — сказав Оскар. — І, будь ласка, голосніше, щоб усі могли добре розчути.
Лєні Полішинскі було, мабуть, років із чотирнадцять, проте її точного віку Оскар не знав. За винятком його самого, вона була в їхній компанії єдиною, хто вмів читати й писати. У дівчини було гарне каштанове волосся з рудуватим вилиском, а посмішка ніколи не покидала її гарненьке обличчя. Вона була невисокою на зріст, жвавою та рухливою, як ласиця, і мала надзвичайну здібність рухатися цілком нечутно. Лєна була новачком — у їхній компанії вона з’явилася всього півроку тому.
— «Повернення вченого-загадки з Перу… — читала дівчина, водячи пальцем по газетній сторінці. — Доповідь в університеті завершилася грандіозним скандалом».
— Що це таке, скандал? — запитав Віллі.
— Це грецьке слово, — пояснив Оскар. — Воно означає сварку або великий переполох. Читай далі!
— «Доповідь Карла Фрідріха фон Гумбольдта призвела до скандальних наслідків, оскільки представники керівництва Берлінського університету піддали сумнівам результати експедиції вченого і трьох його супутників у Перу і відмовили йому в подальшій допомозі, — прочитала Лєна. — Незважаючи на це, ескізи та моделі літальних апаратів, що їх фон Гумбольдт привіз із собою, мали настільки переконливий вигляд, що декілька провідних конструкторів — і серед них граф Фердінанд фон Цеппелін — узяли дослідника під свій захист: «Я й секунди не сумніваюся в тому, що фон Гумбольдт і справді виявив у Перу не відоме раніше плем’я, що мало унікальні технічні навички, і що літальні апарати, яким було присвячено його доповідь, є цілком працездатними. Особисто я придбав патент на один із цих пристроїв і незабаром маю намір його реалізувати», — стверджує граф фон Цеппелін. Карл Фрідріх фон Гумбольдт, у свою чергу, виступив із заявою, що припиняє будь-які контакти з університетом і має намір зайнятися винятково підприємництвом. «Починається нова ера, — сказав учений. — Ера вчинків і активних дій, а не порожніх балачок. І Німеччина повинна врахувати це, якщо не хоче безнадійно відстати від таких держав як Великобританія, Франція і Сполучені Штати».
Лєна відірвалася від газетної сторінки.
— А чому цей Гумбольдт узяв на службу саме тебе?
— Можливо, тому що я найкращий у своїй справі.
Оскар, напустивши на себе значущий вигляд, відкинувся у кріслі.
— Власне, звати його не Гумбольдт. Його справжнє ім’я Карл Фрідріх Донхаузер. Та він стверджує, що насправді є незаконнонародженим сином натураліста Александра фон Гумбольдта, ну, саме того, знаменитого. Та я гадаю, що це, найімовірніше, просто псевдонім. Я виконую для нього різні доручення, іноді він навіть радиться зі мною, а ще я допомагаю йому в лабораторії. Я — його правиця, можна й так сказати. Не знаю, що б він узагалі міг робити без мене.
Це вже було явним перебільшенням. Правду кажучи, Оскар як був, так і залишився просто слугою, та цього він волів не повідомляти приятелям.
— То чому ж-таки саме ти? — наполягала Лєна.
Оскар знизав плечима.
— Звідки мені знати? Я поцупив у нього гаманець, і він вирішив, що я непогано володію своєю професією. Проте іноді в мене виникає підозра, що за цим стоїть щось зовсім інше…
— Що ти маєш на увазі?
Оскар замислився й відповів:
— Не маю уяви. Коли я пробую про це поговорити, він лише усміхається і дає ухильні відповіді. Ну й нехай. Навіщо ставити ідіотські запитання, якщо тобі пропонують здійснити навколосвітню подорож!
— Хлопці, гляньте! — вигукнув Берт, указуючи товстим, як сосиска, пальцем у газету. — Та тут же наш Оскар!
На газетній сторінці поряд зі статтею було вміщено фотографію. На ній усміхалися читачам четверо шукачів пригод. Гумбольдт, одягнений в усе чорне, в циліндрі й із ціпком, Еліза — його чорношкіра економка у строкатій сукні, Шарлотта — білява племінниця вченого — і сам Оскар у своєму звичному вбранні: твідовий піджак, високі шкіряні черевики та фетровий капелюх.
— Друзяко, ти став неабиякою знаменитістю, — захоплено сказав Мицик. — Справжній франт. Як знати, чи схочеш ти нас упізнавати за рік-другий.
— Ну, звісно, захочу, — розсміявся Оскар. — Слово честі. А тепер давайте-но вип’ємо. Я пригощаю!
Після того як було подано замовлені напої, Оскар умостився якнайзручніше і вів далі розповідь про свою подорож до Південної Америки. Він перебував у центрі уваги своєї компанії й насолоджувався кожною миттю цього спілкування. Перед ним стояв неповний бокал сидру. Знадобилося чимало часу, перш ніж він добрався до кінця історії. Друзі дивилися на нього широко відкритими очима, не в змозі вимовити й слова.
Віллі отямився першим.
— Якесь божевілля, — видушив він із себе. — Нащадки інків, котрі живуть на стрімких скелях і ведуть війни з гігантськими комахами! Якби я на власні очі не бачив статтю в газеті, я б подумав, що ти просто хочеш нас надурити.
— І все ж ти міг би надіслати хоч би листівку! — пробурчала Лєна. — Те, що ти не давав про себе знати, не дуже-то ввічливо з твого боку.
Дівчина набурмосилася й почала дивитися вбік.
— Згоден, — відповів Оскар. — Якби я зарані знав, що завдам вам стільки клопоту, то, перш ніж поїхати, неодмінно дав би знати про себе. Та все сталося аж надто несподівано. Я й сам іще не йму віри в те, що все це могло статися зі мною. Але тепер я знову тут, і зі мною більше нічого такого не трапиться, це вже я обіцяю вам.