— Звучить так, ніби ти втрапив просто до раю. — Погляд Віллі був сповнений захоплення. — Знаєш, якщо в тебе не буде бажання працювати на того божевільного типа, скажи мені, і я із задоволенням наймуся до нього.
— Жодних шансів, — заявив Оскар. — Ти так рідко миєшся, що тебе й на поріг до нього не пустять.
— А якщо я все ж таки скупаюся?
— Смороду не позбутися з допомогою мила. Це як друга шкіра.
Пролунав гучний сміх. Такі брутальні жартики, як цей, були цілком притаманні їхньому другу Оскару, і Віллі анітрохи не образився.
— А ця… Шарлотта, здається, з лиця нічогенька, — Лєна пильно поглянула на нього. Очі в неї були пречудовими — кольору ліщини.
— Ти так вважаєш?
— А ти гадаєш інакше?
— Ну, загалом, так воно і є… — Оскар знітився. Коли він починав думати про небогу вченого, його серце починало страшенно калатати. Шарлотта, звісно, не була красунею, та в ній було щось таке, що невідворотно приваблювало юнака.
— Принаймні, з нею досить важко спілкуватися, — сказав Оскар. — Вона прагне в усьому залишити за собою останнє слово. Цілими днями вона читає наукові праці — так само, як і її дядечко. І вона — зовсім не та людина, з якою можна весело потеревенити про всілякі дурниці.
— А Еліза? — поцікавився Берт. — Що вона таке, скажи нам? На вигляд вона не зовсім звичайна. І ця її темна шкіра…
— Ну, не займай! Жодних глузувань з Елізи, — різко заперечив Оскар. — У неї ж бо все гаразд. І не забувай, що вона — гаїтянська чаклунка, тож їй достатньо тільки клацнути пальцями, щоб перетворити тебе на жабу. Тож будь обережним, а особливо з кольором її шкіри.
Він із похмурою серйозністю подивився на приятелів. Але не витримав і почав широко посміхатися.
— Ага! Повірили!
Друзі полегшено розреготалися. Як це часто буває серед мешканців міських нетрів, усі вони були надзвичайно забобонними.
Оскар скинув руку вгору, щоб замовити наступну порцію напоїв. Сьогодні Гумбольдт видав йому пару марок на розваги, тож він мав намір повною мірою насолодитися вечіркою з друзями.
Раптом краєм ока він помітив, що юрба розступилася, й до їхнього столика прямує невелика групка людей під проводом Чорного Поромника. На його губах вигравала крива усмішечка. Коли ж Поромник наблизився, з-за його спини визирнула людина, яку Оскару аж ніяк не хотілося бачити. Ні сьогодні, ні взагалі.
Слід було, звісно ж, очікувати, що рано чи пізно цей чоловік з’явиться в «Хольцфеллері», та Оскар ніяк не розраховував, що це станеться так швидко.
2
Чоловік був невисоким на зріст — не більшим за метр шістдесят, — а поставою нагадував самця горили. Рукава піджака його синього костюма були закороткими, штани подерті в халявах, а черевики стоптані. Чорне волосся на приплюснутому черепі було коротко обстрижене, а плескате перенісся свідчило про кар’єру професійного боксера, що лишилася в минулому. З-під масивних надбрів’їв світилися холодні сірі очі.
— Берінгер!
— Чудово, що ти мене ще не забув!
Лихвар поганенько усміхнувся, потім ухопив Мицика за комір і викинув його з-за столу.
— Щезни! — гаркнув він. — І решта теж забирайтеся. Я не маю бажання вас тут бачити. Мені треба дещо обговорити з моїм другом Оскаром.
— Нам теж! — у відповідь прошипіла, як розлючена кішка, Лєна, з неприхованим викликом дивлячись на прибульця. Берінгер, не гаючи й секунди, штовхнув її стілець, вибивши його з-під дівчини. Та наступної миті Лєна вже скочила на ноги, ладна вчепитися у свого кривдника. В руках супротивників зблиснули леза викидних ножів, та Берінгер примирливо скинув руки вгору.
— Спокійно, спокійно, хлоп’ята, — вигукнув він. — Усе, що мені треба, — перекинутися парою слів із нашим спільним другом. Якщо ми зараз почнемо псувати одне одному шкури, тут добра не чекай. Коротше кажучи, геть звідси й дайте дорослим побалакати.
— Усе гаразд, Лєно, — заспокоїв Оскар дівчину. — Мені теж треба з ним побалакати. Врешті-решт, я винен йому гроші.
— Чистісінька правда, — підтвердив лихвар, сідаючи на відвойований стілець.
Друзі Оскара неохоче відступили — з бійцями Берінгера жартувати не хотілося. На прощання Лєна кинула на Оскара сумний погляд.
Берінгер тим часом пожадливо розглядав стіл.
— Що тут у нас? Пиво, сидр і хліб? Прокотить!
Він схопив порожній келих, злив у нього всі рештки напоїв. Потім розмішав огидне на вигляд пійло пальцем і зробив пробний ковток.
— М-м-м, зовсім непогано. Шкода було б розхлюпати такий вишуканий напій…
Оскар із огидою скривився. Берінгер вважався закінченим мерзотником навіть серед своїх колег-лихварів. Він був родом із Кельна й так і не зумів позбавитися акценту, що притаманний мешканцям рейнського регіону — Швабії. Однак його діловим якостям позаздрив би будь-який шваб. Грубий, жорстокий і пожадливий, він, однак, прагнув розмовляти мовою освічених верств. Крім того, Берінгер був набагато розумнішим, ніж хотів здаватися, тож його не слід було недооцінювати.
— Отже, — вимовив він, наполовину спорожнивши келих. — Про що таке ми хотіли з тобою побалакати?
Оскар запустив руку у внутрішню кишеню куртки, вийняв звідти шкіряний гаманець, різким рухом підштовхнув його по столу в бік кредитора.
— П’ятдесят п’ять марок плюс десять марок у рахунок процентів, як і домовлялися. На цьому ми й розрахувалися цілком.
В очах Берінгера спалахнула недовіра, коли він простягнув руку й відкрив гаманець. Переконавшись, що названа боржником сума є в наявності, він відклав гаманець убік і примружився.
— Ну як? Отримав задоволення від подорожі?
— Звідки ви про це знаєте?..
— Ах, мій хлопчику, — усміхнувся Берінгер. — У цьому місті немає нічого такого, чого б я не знав. Або, якщо вже бути точним, майже нічого. Наприклад, як справи у твого покровителя?
— У кого?
— У твого покровителя. Того типа, котрий узяв тебе на службу.
— А чому ви гадаєте, що він мій покровитель?
Берінгер підступно усміхнувся.
— Ти що, вважаєш мене цілковитим ідіотом? Дарма. Мені достеменно відомо, що хтось узяв тебе під своє крильце. Люди бачили, як ти супроводжуєш такого собі знатного пана, після цього ти зник на кілька місяців, і ось тепер я виявляю тебе тут, ти влаштовуєш бенкет для приятелів і за все платиш сам. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти стан справ і зробити висновки.
Оскар знизав плечима.
— Цього пана звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Тут немає ніякої таємниці, про нього пишуть усі газети.
— Чув, чув, цей скандальний учений…
Берінгер підсунув до себе «Берлінер Моргенпост» і пробіг очима статтю. Потім тицьнув пальцем у фотографію й запитав:
— Це він?
Оскар ствердно кивнув.
— Де він живе?
— Що?
— Я хочу знати, де він живе.
Оскар мовчав.
Берінгер відкинувся на стільці й заклав руки за голову.
— Не хочеш говорити? Гаразд. Я ціную відданість. Саме так, не дивуйся, це саме так і є. Особливо в таких людях, як ми з тобою, — тих, що вийшли з нетрів. Тепер важко знайти людину, яка б уміла гідно поводитися. Питання лише в одному: кому бути відданим. Покровителю, який невідомо звідки взявся, який виставляє на загальний огляд своє багатство, який роз’їжджає в кареті й купує тобі ошатний одяг, чи людям, із якими ти прожив усе своє попереднє життя. Які зробили з тебе людину. — Він усміхнувся. — Поглянь на мене. Я комерсант, мене всі знають. Я даю гроші під процент, і з того маю свій шматок хліба. Із декого доводиться силоміць вибивати борги, але таким уже є моє ремесло. Багато хто вважає мене негідником і останньою свинею. І знаєш, що я тобі скажу? Вони мають рацію — я вийшов із брудних нетрів. Я порпався и усякому лайні, як свиня. — Він відсьорбнув із келиха й утерся рукавом. — Та чи відомо тобі, що свині — зовсім не тупі тварини. Все, що маю, я заробив тяжкою працею та кмітливістю. Саме так, як і ти. Нам ніколи й нічого не діставалося задурно. Ми обоє, ти і я, зроблені з одного й того самого тіста, як і будь-який із відвідувачів цього смердючого закладу. Ми — твоя родина. — На його губах з’явилася холодна усмішка. — Коротше кажучи: якщо ти розкажеш необхідні мені відомості й допоможеш в одній справі, ти й твої друзі більше нічого мені не винні.