За декілька сотень кроків мулисте дно лишилося позаду. Донна поверхня зробилася кам’янистою, і видимість одразу покращилася. Бліді, схожі на вугрів риби повільно звивалися серед уламків граніту завбільшки з футбольний м’яч, а, потрапляючи у промінь ліхтаря, негайно кидалися навтьоки. Інших істот, які були схожі на піщаних мокриць розміром із черевик, світло, навпаки, приваблювало. Щоразу, коли вони підповзали занадто близько до нього, Оскар обминав їх. На щастя, глибоководна зона виявилася не так щільно заселеною, як вважали дослідники. Дюжина війчастих червів, якісь багатоніжки та кілька видів молюсків — оце й усе.
Крок за кроком екіпаж «Наутілуса» просувався по дну, але тепер навколо них височіли уламки суден — іржаві, зім’яті, ніби пожмаканий папір, корпуси, ребра шпангоутів, роз’їдених корозією, поламані щогли й пошматований такелаж. Усе це робило кожний крок надзвичайно важким і небезпечним. Оскар ішов і міркував собі далі.
Як же з ними могли трапитися всі ці негаразди? Де вони припустилися помилки? А, може, помилкою була сама затія Гумбольдта взятися за розслідування загибелі грецьких суден. Звісно, під час подорожі до Анд Оскару теж доводилося потрапляти у складні ситуації. І тоді він кляв себе за легковажність і мріяв якнайскоріше опинитися вдома, в Берліні. Але те, що відбувалося зараз, було набагато гіршим. Їхнє життя висіло на нитці, і достатньо було найменшої випадковості, щоб усі вони знайшли тут сиру й похмуру могилу. Кожний ковток повітря нагадував, що навколо них чужий світ, до якого вони не належать, і найменша неуважність щосекунди може обернутися загибеллю.
Незважаючи на це, Оскар продовжував іти разом з усіма, і цей рух потроху долав тужливий морок, що охопив його душу. Рух завжди був йому корисним. Він проганяв холод із тіла і вселяв надію на щасливе завершення, яким би надзвичайним воно зараз не здавалося.
За декілька хвилин мандрівники досягли краю розпадини. Із її глибини пробивалося червонувате світло. Розпадина була величезною — справжня підводна долина — і пролягала далеко за межі видимості. Десь тут і мала лежати бідолашна «Каліпсо».
Друзі обережно наблизилися до краю і зазирнули вниз. Океанія вимкнула ліхтар, і Оскару знадобився деякий час, щоб його очі звикли до напівтемряви. Тільки тепер він зміг роздивитися те, що лежало біля його ніг, — провалля або улоговина, сповнена червоних, жовтих і зелених вогнів. Вони були повсюди. Деякі горіли нерухомо, інші постійно пересувалися. Напівосвітлене дно улоговини було майже рівним та щільно всіяним залишками розбитих кораблів. Оскар міг розрізнити щогли, надбудови, корпуси — цілий лабіринт, у якому могло загубитися все, що завгодно.
Він почав було рахувати жертви корабельних аварій, та, дійшовши до сотні, збився й облишив цю безнадійну справу. Тим більше, що він раз у раз відволікався на рухливі вогні. Вони були встановлені на дивних транспортних засобах, котрі жваво сновигали між уламків, ретельно обмацуючи їх фарами-шукачами, ніби тонкими блакитнуватими пальцями. Одне із джерел світла видалося юнакові особливо яскравим. Світло виходило з віддаленого нагромадження скель, що нагадувало якісь будівлі, — і Оскару навіть примарилося, що він бачить удалині куполи та вежі. Втім, усе це могло б бути звичайною зоровою оманою.
У цьому місці і в цей час ніщо вже не здавалося неможливим.
І одразу ж Гумбольдт схвильованими жестами привернув до себе увагу — його рука в рукавиці наполегливо вказувала у праву частину улоговини. Оскар глянув туди, та тільки за деякий час зміг зрозуміти, на що саме вказує вчений: там лежала «Каліпсо».
Упізнати дослідницьке судно було легко — білий корпус, витончені обриси, знайомі палубні надбудови. Та загибле судно… рухалося! Неначе равлик, воно повзло уздовж кам’янистого дна, а трохи придивившись, юнак зрозумів, що буксирує його гігантська людиноподібна фігура — щось на кшталт Циклопа, про якого він знав із грецьких міфів. І лише помітивши грона парових бульбашок, що здіймалися вгору з виступу на спині велетня, він, нарешті, зрозумів, що перед ним — машина, робот-монстр. На лобі робота виблискувало єдине око, що посилювало його схожість із Циклопом. То був прожектор, яким створіння освітлювало собі шлях.
Механічна людина важко ступала по морському дну, тягнучи за собою якірний ланцюг «Каліпсо». Потворний монстр прямував до нагромадження скель, що його Оскар прийняв було за комплекс будівель у віддаленій частині улоговини.
Юнак розгублено подивився на своїх супутників. І що ж тепер робити? Невідомо, що може на них чекати в підводному місті, а місцеві мешканці, якщо такі взагалі там є, навряд чи виявлять до них надзвичайну гостинність. Гумбольдт, Океанія і Рембо також нерішучо тупцяли на одному місці. Надто вже несподіваним виявилося те, що вони побачили в улоговині. Та оскільки відступати вони не могли, доводилося спускатися вниз.
Питання полягало ще й в тому, як це здійснити.
Ліворуч і праворуч, скільки було видно, тягнулося стрімке урвище. Ані виступів, ані східців, ані відлогих схилів. На перший погляд, спуститися вниз було неможливо. Скелі були стрімкими та гладенькими, а їхня висота досягала шістдесяти, а подекуди, може, й сімдесяти метрів.
Рембо трохи відступив назад і глянув на манометр кисневого балону, що його тягнув на собі Гумбольдт. Океанія увімкнула ліхтар, щоб її батько міг побачити показання приладу, і в його світлі Оскар помітив, що обличчя інженера зробилося стурбованим. Потім Рембо підняв угору обидві руки й показав за допомогою пальців цифру «п’ятнадцять».
П’ятнадцять? Залишилося якихось п’ятнадцять хвилин? Невже вони вже витратили майже половину запасу кисню й так довго йшли до цієї улоговини?
Рятівна думка сяйнула Океанії, вона першою все зрозуміла. Спритними рухами дівчина відокремила свинцеві підошви від чобіт свого скафандра і скинула їх униз, у провалля, а потім запропонувала й всім негайно зробити те ж саме. Оскар був здивований — адже без свинцевих тягарів на ногах вони не зможуть пересуватися на дні, а просто спливуть угору, на поверхню. Проте коли Гумбольдт і Рембо також позбавилися від своїх підошов, він зрозумів, що це — їхній порятунок.
Тим часом Океанія присіла перед ним, допомогла звільнитися від вантажів і скинула їх у провалля, як і решту. Оскар одразу ж відчув, що став набагато легшим — тепер йому навіть доводилося докладати певних зусиль, щоб устояти на ногах. Потім дівчина схопила його за руку, відштовхнулася від каменя і плавно перестрибнула через край скелі. Гумбольдт і Рембо, не змигнувши оком, зробили те ж саме.
Оскар навіть не думав опиратися — страх буквально паралізував його. На дві-три секунди він завис над безоднею, вдивляючись униз, а потім почалося стрімке падіння.
36
Тривало воно, як здалося Оскару, цілу вічність. Повз нього пропливали, неначе підводні велети, величезні виступи скель — так близько, що можна було простягнути руку й доторкнутися до шорстких каменів. На півдорозі йому здалося, що все, що відбувається, — це просто сон, а кам’яна стіна, повз яку він пролітав, — щось на кшталт розмальованої театральної декорації, яку піднімають і опускають робітники сцени. Втім, ударившись ліктем об гострий камінь, що стирчав із стіни, він, нарешті, зрозумів, що це зовсім не ілюзія.
Тим часом швидкість падіння вповільнилася, й незабаром вони вже плавно гойдалися біля дна, неначе парашутики кульбабки. Поштовх під час приземлення виявився не сильнішим, ніж якби він зістрибнув із невисокої огорожі або з шафи. Злегка присівши, Оскар став на рівні ноги. Океанія посвітила ліхтариком ліворуч — зовсім близько валялися скинуті свинцеві підошви, а трохи далі — ще, і ще. Поспішаючи й через це плутаючись у ремінцях, усі четверо знову прилаштували їх на ноги й, нарешті, знову відчули під ногами твердий ґрунт.
Оскар глянув угору. Підводні скелі похмуро височіли над ними, гублячись у темряві. Важко навіть уявити, скільки б вони витратили часу на те, щоб спуститися в це провалля традиційним способом. Напевне, вже на півдорозі в них закінчився б кисень. І це стало б початком кінця. Та зовсім несподіване й дотепне рішення, що сяйнуло Океанії, врятувало їх усіх.