— Іскандер? — грізно вигукнув Гумбольдт. — Хто він такий і чому надсилає до мене своїх лакеїв? Я вимагаю негайної аудієнції, щоб заявити протест із приводу принизливого поводження з нами!
— Ви не маєте права чогось вимагати, — прорипів Каліостро. — Його величність прийме вас, коли сам забажає. А до того моменту ви перебуватимете під арештом.
— А що там відбувається з нашим кораблем? — Гумбольдт указав у той бік, де дрони патрали бідолашну «Каліпсо». — Ви не маєте ніякого права демонтувати його. Це все ж таки…
— Ваше судно віднині належить його величності й буде утилізоване, тобто перетвориться на сировину.
— Утилізоване? — Обличчя Іполіта Рембо взялося червоними плямами, а чубчик на потилиці став дибки. — Ви хочете сказати, що мій корабель перетвориться на металобрухт?
Мажордом кинув у його бік холодний погляд.
— Хто ви такий?
— Іполіт Рембо, конструктор і будівничий «Каліпсо»! — Інженер гордовито випнув груди, ніби на військовому параді.
— Тоді вам краще було б узагалі помовчати, — відрізав Каліостро. — Припиніть балачки й повертайтеся до своїх супутників!
— Це обурливо! Я бажаю знати, що саме ці автоматичні бляшанки роблять із моїм кораблем!
— Із вашим кораблем? — Каліостро не звернув ані найменшої уваги на напад шаленої люті, що охопив Рембо. — Ви, здається, трохи недочуваєте. Корабель віднині належить його величності. Дрони зайняті переробкою сировини. Залізо, мідь і бронза у нас ціняться високо. Можете бути цілком спокійні: переробку буде здійснено з максимальною ефективністю. Якщо ви негайно…
— Як? «Каліпсо» — одне з найкращих і найсучасніших дослідницьких суден у світі! — Вени на шиї Рембо здулися, обличчя почервоніло. — Воно оснащене унікальним обладнанням, а його незрівнянна двоступінчаста парова турбіна фірми…
— Досить! — обірвав його мажордом, при цьому знову почулося якесь дивне хрумтіння. — Ваші технології безнадійно застарілі. Саме тому його величність наказав піддати це судно єдиній процедурі, що має сенс, — переробці. Хоча б так воно послужить технічному прогресу — стане будівельним матеріалом для більш прогресивних механізмів. А тепер — годі базікати! Я й без того витратив на вас забагато часу. А в мене були зовсім інші плани.
Із цими словами він обернувся спиною до розгубленого Рембо, який усе ще не міг повірити в це неподобство.
Океанія ніжно обняла батька. Обидва вони деякий час так і стояли, не відводячи очей від гігантської платформи на рейках, де «Каліпсо» поступово перетворювалася на купу уламків.
39
Приміщення, попри очікування мандрівників, виявилися досить-таки комфортабельними. Це були повністю впорядковані квартири з туалетними кімнатами, зручними ліжками, столами, стільцями, шафами та численними полицями, на яких стояла сила-силенна старих книжок. Здавалося, все це давно чекає гостей.
Підлога в кімнатах була замощена перламутровими плитками, а зі стелі линуло м’яке світло. На стіні висів годинник, циферблат якого видався Оскару дещо незвичайним. Та й самі стіни теж справляли якесь дивне враження — жодних кутів, м’які увігнуті поверхні, склепінчаста стеля, як у храмі. Повітря було сповнене якихось незвичних пахощів, тиха музика долинала крізь вентиляційні ґрати — ніби відлуння далеких світів.
Вікна їхнього помешкання виходили на обидва боки. За склом, ніби у такт музиці, неквапливо та граціозно виконували свій одвічний танок напівпрозорі медузи й пропливали чудернацькі риби. За кілька метрів від них унизу було морське дно, покреслене слідами людей і колесами та гусеницями машин. Час від часу в полі зору з’являвся якийсь робот, заклопотаний своїми справами, та незабаром і він зникав у темряві.
Роботи, що оточували помешкання, були охоронцями, Оскар ані секунди в цьому не сумнівався. Їхнім завданням було стежити за тим, щоб ніхто із бранців не зміг утекти звідси. Дивно — навіщо потрібна охорона, коли масивні залізні двері й величезний тиск води у принципі виключають будь-яку спробу втечі. Клітка, до якої їх запроторили, була і справді золотою, та це не заважало їй залишатися кліткою.
Оскар накинув оком на величезну кількість напоїв і наїдків, які за легким помахом руки Каліостро, з’явилися на столі. Серед них він не побачив жодної знайомої страви — якісь блакитнуваті грудки, ясно-зелені куби та невеличкі рожеві кульки. А ще там були жовті зірочки, брунатні палички та дивна на вигляд фіолетова мішанина, що нагадувала локшину. Напої у скляних глечиках мерехтіли, неначе рідке срібло та золото.
— Може, це й золота клітка, — ніби прочитавши думки Оскара, промовив Гумбольдт, закладаючи за комір свіжу крохмальну серветку. — Але кожна клітка повинна мати ключ. А поки ми його не відшукали, слід відпочити й попоїсти. Ану ж бо, покуштуй ось це, рожеве. Можеш бути певен — це надзвичайно смачно!
Оскар усе ще з недовірою поглядав на цю дивовижну їжу. Тільки він поки що не наважувався доторкнутися до неї, в той час коли батько й дочка Рембо, Шарлотта й Еліза слідом за вченим наминали незвичні наїдки, аж за вухами лящало. Навіть Вілма спокійнісінько дзьобала якісь чорненькі кульки, що були насипані для неї на блюдце, і тихо пищала від задоволення.
У животі в Оскара забурчало.
— Ну, гаразд, — пробурмотів він. — Скуштую, мабуть, і я. Тут уже, як мовиться, або пан, або пропав.
Він підійшов до столу й поклав на тарілку кілька рожевих кульок. Потім додав до них трохи фіолетової локшини й налив собі келих сріблястої рідини. Напій мав складний аромат какао й перцевої м’яти. Юнак зробив невеличкий ковток і задоволено облизнувся.
— Непогано!
— Казав же тобі! — промовив Гумбольдт, відправляючи до рота чергову рожеву кульку.
— Що це таке?
— Не знаю, та можу припустити, що це — морепродукти: молюски, водорості, морські черви абощо.
Мужньо подолавши в собі огиду, Оскар знову запитав:
— Як у капітана Немо?
— Де? — Гумбольдт зняв із себе серветку, зіжмакав її й задоволено відкинувся на стільці. — Може, ти трохи розповіси мені про це?
— Ви хіба не читали роман?
Гумбольдт спохмурнів.
— Який саме?
— «Двадцять тисяч льє під водою».
— Друже мій, ну коли б я міг цим займатися? Робота забирає весь мій час, тож мені нема коли читати пригодницьку літературу для підлітків.
— А ви? — Оскар поглянув на решту своїх супутників.
Вони почали знічено підкахикувати. Океанія, подивившись на батька, знизала плечима.
— Дуже шкода, та мені ця книга не трапилася.
— Виходить, ніхто з вас не читав Жуля Верна? Але ж ви, мсьє Рембо, назвали свій підводний апарат «Наутілусом», а, до того ж, ви ще й друг письменника. Вам би, в першу чергу, слід було прочитати цей роман!
Суднобудівник удав, ніби щось шукає в шухляді стола й не чує докору Оскара.
Хлопець обурено сплеснув руками.
— І ти, Шарлотто?
Племінниця вченого дивилася вбік, і Оскар несхвально похитав головою.
— Я, звісно ж, знаю, про що там ідеться, — сказала Шарлотта. — Кожна освічена людина про це знає.
— Безумовно, — вставив Гумбольдт.
— Але це ж зовсім інша справа, — запротестував Оскар. — Якби ви читали «Двадцять тисяч льє під водою», то миттю б зрозуміли, що цей підводний палац, це складне виробництво, всі ці досконалі технології — напрочуд схожі на пророцькі фантазії Жуля Верна. Втеча від людської цивілізації, світовий океан як життєвий простір, який ще тільки треба опанувати. Видобування всього необхідного для людей із моря та морепродуктів. Чим довше ми тут залишаємося, тим більше я бачу збігів із цим романом. Це навіть трохи лякає мене. Втім, є й деякі відмінності, одна обставина не співпадає — капітан Немо керував не роботами, а людьми — вільнодумцями й революціонерами, змовниками, ба навіть злочинцями. І це потребувало сміливості. Те, що тут усю роботу виконують роботи, примушує мене замислитися.