— Я гадаю, що про їхнє існування рано чи пізно стало б відомо й без нас.
— Он, значить, як… — Обличчя Ліваноса спохмурніло. — А я ж то, наївний, не міг і думки про це припустити. Вважав, що ви всього лише займаєтеся випробуваннями вашої батисфери! Як же я помилявся!
Він схилив голову, ніби дослухаючись до власних думок.
— Тоді я хотів би отримати цілком конкретну відповідь на запитання: що саме ви шукали у Критському морі?
— А хіба ж це не очевидно? — озвався Гумбольдт. — Нашим завданням було розібратися у причинах корабельних аварій у цьому регіоні й покласти їм край.
— Тож, наскільки я розумію, ви виконували чиєсь замовлення. — На обличчі Ліваноса з’явилося здивування, яке змінилося на веселощі. — А чи не буде надмірною зухвалістю з мого боку попросити вас назвати ім’я замовника. Чи це комерційна таємниця?
— Ніякої таємниці. Його ім’я — Ставрос Нікомедес, грецький судновласник.
— Нікомедес? — Обличчя Ліваноса скам’яніло.
— Вам знайома ця людина?
— Я… — Ліванос замовк, і Оскару на мить здалося, що непроникний панцир, у який із власної волі закувала себе ця людина, ось-ось розсиплеться, і з-під нього з’явиться її справжнє обличчя: змучене, раниме й безмежно сумне.
— Колись я знав одного Нікомедеса, — промовив Ліванос. — Але звали його не Ставрос, а Архітас.
Гумбольдт кивнув.
— Це дід. Родоначальник найбагатшої родини. Наскільки мені відомо, вся повнота влади у компанії Нікомедесів усе ще перебуває в його руках, хоча старому вже за вісімдесят.
— Хай йому трясця! — раптом вигукнув Ліванос. — Нехай би його поганючі кістки зогнили на дні морському! — Він показав на те, що залишилося від його ніг. — Це все заслуга Архітаса Нікомедеса. Одного разу я заприсягнувся, що помщуся за всі його злодіяння, і надіслав листа, в якому повідомив його про свій намір. Гадаю, що він і досі не може прийти до тями від переляку, перечитує його щодня, а щоночі не може заснути, уявляючи собі всілякі жахіття. — Він криво усміхнувся й додав: — Даруйте, я, здається, не стримався. Це давня історія, і стосується вона мене одного. І все ж таки цікаво, як би затанцював цей негідник Архітас, побачивши мене в цю хвилину?
— Це відомо тільки йому і, певною мірою, вам.
— Дипломатична відповідь. — Ліванос лукаво усміхнувся. — Слухайте-но, пане Гумбольдт, я хочу запропонувати вам провести кілька днів разом зі мною. Як би ви поставилися до невеликої екскурсії завтра, в першій половині дня? Ясна річ, це моє запрошення стосується й усіх присутніх. Прошу вас вважати себе моїми почесними гостями. Я хотів би показати вам, як влаштовано наш підводний світ. Переконаний, що після цього ви зміните своє ставлення до нього.
— А якщо ні?
— Ну, ніхто не обмежує ваших емоцій. Проте в будь-якому випадку одне залишається незмінним: хочете ви цього чи ні, але вам більше ніколи не доведеться повернутися на морську поверхню. Краще одразу розпрощатися з марними сподіваннями.
Океанія стиснула руку батька і пригорнулася до нього.
— Татко має слушність, — сказала вона. — Ви просто нелюд.
Ліванос сумовито поглянув на своїх гостей.
— Я такий, яким мене зробили інші люди.
— А як стосовно свободи волі? — уперто труснув головою Гумбольдт. — Ніколи не пізно звернути з раз і назавжди обраного шляху.
— Ви так гадаєте? — Ліванос закусив губу. — Особисто я не поділяю вашого невиправданого оптимізму.
43
За годину до опівночі в помешканні бранців, нарешті, запанував спокій.
Так само, як і щовечора, їм подали розкішну вечерю, та Оскар не міг і дивитися на їжу. І не лише тому, що геть уся вона була просякнута рибним запахом. Напої також не були винятком. Оскар скучив за свинячими відбивними та картопляним салатом, а на перше він би залюбки з’їв добрячу миску горохового супу, заправленого шинкою, а на закуску — берлінський пиріг із маком. Від самої лише думки про ці земні делікатеси в нього потекла слина. Проте в цій бісовій клітці замість його улюбленої їжі знов і знов приносили самі лише жовті, зелені й рожеві кульки та кубики під червоним соусом.
Щоб якось переключитися й не думати про сосиски з кислою капустою, він укрився ковдрою до підборіддя й поринув у читання «Мобі Діка». За деякий час до своєї кімнати повернулися Шарлотта, Еліза й Океанія, прилягли й моментально заснули. День для всіх мандрівників виявився дуже напруженим.
Оскару не спалося. Він розмірковував і поступово дійшов висновку, що «Мобі Дік» Германа Мелвілла — не звичайна пригодницька історія, а справді величний епос про могутність моря та межу людських можливостей. Книга настільки точно, до найменших подробиць, підходила до ситуації, в якій вони опинилися, що на душі в нього ставало дедалі важче й важче.
Він саме дійшов до того місця, коли китобій Квікег та Ізмаїл, від особи якого велася оповідь, наймаються на судно «Пекод», коли до спальні зайшли Гумбольдт і Рембо. Цього вечора вони були на диво мовчазними й мали пригнічений вигляд. Лише переконавшись, що їх ніхто не бачить, обидва дослідники стиха про щось перемовлялися між собою. Зараз вони також продовжували перервану бесіду.
Оскар відклав книгу й удав, ніби давно спить.
— Якщо хочете знати мою думку, то цей Ліванос просто з глузду з’їхав, — неголосно сказав Рембо. — Я не знаю, яким чином йому вдалося вижити під час аварії на «Левіафані», мені до цього байдуже, справді. Я хочу одного: вибратися звідси, і якомога швидше.
— І щоб судна так само гинули знов і знов? — Гумбольдт похитав головою. — Ви хіба не чули, яку сумну долю вони присудили англійській ескадрі? Ми просто зобов’язані за будь-яку ціну запобігти загибелі людей. Моє завдання — припинити напади на мирні судна. І хоча ситуація надзвичайно ускладнилася, мене цим не зупинити. Я маю знайти якесь розумне рішення!
— І яке ж саме?
— Поки що не знаю. Та чим більше інформації ми отримаємо, тим швидше розв’яжемо цей вузол. Хтозна, можливо, існує компромісний варіант, який влаштовує обидві сторони. Я відчуваю це, хоча й у мене ця людина викликає якісь дивні й не зовсім зрозумілі почуття.
— Та кажу ж вам, що він…
— Ні, це не те, що ви маєте на увазі. Справа в тому, що Ліванос — зовсім не такий негідник, яким хоче здаватися.
— Ви — невиправний оптиміст, пане Гумбольдт. Я глибоко поважаю вашу думку, хоча й не поділяю її. Проте я вже зараз цілком упевнений, що нічого у вас не вийде. Ми не повинні довіряти цьому самозванцеві-імператору. Тож я категорично проти вашої завтрашньої екскурсії, як він її називає.
— Але…
— Жодних «але». Це моє остаточне рішення, і ніхто його не змінить.
Гумбольдт надовго поринув у мовчання, потім знову заговорив:
— Ви звернули увагу на те, що Ліванос увесь час, розповідаючи про технічні досягнення, користується множиною? Нам потрібен метал, ми дуже раді, нам треба порадитися — і таке інше. Хотілось би знати, кого саме він має на увазі.
Рембо зневажливо здвигнув плечима.
— Цілком імовірно, що він хворий на шизофренію, роздвоєння особи при такому захворюванні — звичайна справа. Або ж він користується множиною в тому ж сенсі, як її вживали стосовно себе всі земні царі. Це теж свого роду хвороба, що вражає августійших осіб.
— Я так не думаю. — Гумбольдт похитав головою. — Щось підказує мені, що неодмінно має існувати ще хтось, хто керує підводною імперією разом із Ліваносом. І з цим «кимось» нам іще не доводилося стикатися. Хтозна, можливо, всім тут заправляє зовсім і не імператор Іскандер.
Рембо знову замислився. Потім до вух Оскара долинуло його запитання, вимовлене майже пошепки:
— І як ви гадаєте, хто б це міг бути?
— І гадки не маю. Та мені вдалося помітити, що Ліванос щоразу відчуває якийсь незрозумілий страх, згадуючи про нього. Це він, звісно, намагається приховати від нас. — Гумбольдт виразно подивився на інженера. — Мсьє Рембо, можливо, ви зміните свою думку? Ви нам конче потрібні на цій екскурсії Тільки ви маєте вдосталь знань і досвіду, щоб визволити нас звідси. І як знати, мож ливо, нам якось удасться вивести з ладу тутешні комунікації, захопити щось на кшталт підводного човна і втекти.