Ліванос указав на шкіряні крісла в сигароподібному вагоні.
Оскар знову звернув увагу на те, що правитель, так само, як і вчора, використовує множину, розповідаючи про ті чи інші досягнення.
Ліванос уже намірявся було вирушити за своїми гостями, коли Каліостро несподівано торкнув його за руку.
— Ваша величносте! — зі стриманою тривогою промовив мажордом. — Дозвольте мені провести екскурсію замість вас! Ваше слабке здоров’я…
Ліванос на мить зупинився.
— Дякую за турботу, Каліостро, та я чудово впораюся й сам.
— Ваша величносте, вам усе ж слід було б діяти більш помірковано…
Ліванос випростався.
— Це її думка?
— Е-е…
— Вона вважає, що я не в змозі без сторонньої допомоги вирушити на прогулянку зі своїми гостями? — Він кинув на мажордома спопеляючий погляд. — Я тут хазяїн. Можеш так і переказати їй. А тепер дай нам спокій, чуєш! — Правитель заїхав у вагон на своєму механічному кріслі-троні й наказав роботам-охоронцям розташуватися позаду.
Оскар із жагучою цікавістю прислухався до цієї суперечки, що, здавалося, виникла зовсім несподівано. Гумбольдт мав рацію. Справді, в цьому місті існує ще хтось, і його влада є, принаймні, такою ж само величезною, як у імператора Медитерранії, а, до того ж, цей «хтось» — жіночої статі.
Юнак уже хотів було приєднатися до своїх друзів, проте правитель жестом підкликав його до себе.
— Ти сядеш поруч зі мною.
— Я? — здивувався Оскар.
— Саме так. Підсідай ближче до мене, тоді ми зможемо трохи побесідувати під час поїздки.
— Але ж мені…
— Не бійся, нічого я з тобою не зроблю.
Подолавши незрозумілий переляк, Оскар підхопив сумку з Вілмою і пройшов уперед.
— Усі готові? — промовив Ліванос. — Тоді — рушаймо!
Він натиснув кілька кнопок, і потяг-сигара зрушив з місця. А щойно він опинився у тунелі, його швидкість збільшилася в багато разів.
— Пан Гумбольдт казав учора, що ти любиш читати, — почав Ліванос, звертаючись до Оскара. — Які книжки тобі більше до душі?
— Пригодницькі романи, — пробурмотів Оскар. Він почувався страшенно ніяково, сидячи так близько до володаря цілого підводного світу.
— І що ж ти читаєш тут?
— Я знайшов на полиці «Мобі Діка». Сподіваюсь, ви не заперечуєте проти того, щоб я її взяв?
— А, Мелвілл, — зауважив Ліванос. — Одвічна боротьба людини з природою… Звісно, ти можеш читати її скільки завгодно. А чи доводилося тобі чути про роман Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою»?
— Ну звісно ж! — надихнувся Оскар. — Просто приголомшлива історія!
— О, це набагато більше, ніж історія, — промовив Ліванос, поглядаючи у вікно вагона. — Навіть не можу тобі сказати, чим саме я зобов’язаний цій книзі. Та, оскільки ти знайомий із нею, то, напевне, встиг помітити, як ідеї Жуля Верна втілилися в життя тут, у Медитерранії. Вільне й незалежне життя під водою, майже безмежні можливості, невідкриті землі, цілі підводні континенти… — Жестом руки він указав на морське дно, що пролягало за прозорою на цій ділянці шляху стінкою тунелю. — Тобі відомо, що понад сімдесят відсотків поверхні нашої планети вкривають води Світового океану? Уяви лишень — понад триста шістдесят мільйонів квадратних кілометрів, у два з лишком рази більше за всю земну сушу! Яке безмежне поле для досліджень! І все ж, я упевнений, що навіть у майбутньому люди краще знатимуть землю та найближчий до неї космічний простір, ніж те, що розташоване в морських глибинах. Заселення морського дна — головне завдання для людства на багато наступних століть. Ось чому цей роман свого часу буквально мене заворожив. Я, розумієш, навіть намагався відшукати його автора, щоб обговорити з ним перспективи розвитку підводного міста.
— Я одного разу бачився з мсьє Верном, — несподівано для самого себе бовкнув Оскар.
Ліванос здавався враженим.
— Ти бачив Жуля Верна?
— Незадовго до початку експедиції на «Каліпсо».
Усмішка з’явилася на обличчі правителя.
— Тобі фантастично пощастило! Ти навіть не уявляєш, як я тобі заздрю. І який же він із себе?
— Дуже приємний на вигляд. Ми трошки поговорили про його книги. І хоча він не дуже добре розмовляє німецькою, ми все ж чудово зрозуміли одне одного. А про те, що це був сам Жуль Верн, я дізнався трохи пізніше.
Ліванос глибоко зітхнув.
— Так часто буває, правда? Тільки з часом починаєш розуміти, наскільки важливою є для тебе та чи інша подія… — Він знову усміхнувся. — Проте давай-но змінимо тему розмови. Ось твій птах має на спині якесь пристосування на кшталт наплічника. Чи можу я дізнатися, для чого воно призначене?
— О, це пристрій для перекладу, — пояснив Оскар. — Він аналізує звуки й сигнали, які видає птах, і перекладає їх на звичайну людську мову. Цей прилад поки що не зовсім досконалий варіант, проте результати непогані.
— Ти хочеш сказати, що цей птах уміє розмовляти?
Оскар кивнув.
— Це ще не все. Ми можемо побалакати з Вілмою навіть на відстані. Ми маємо ще один подібний прилад, і обидва вони пов’язані між собою — як-от, наприклад, дві телеграфні станції. Це на той випадок, якщо птах раптом загубиться.
Оскар почухав Вілму під дзьобом, і ківі застигла на місці від задоволення.
— Цікаво. — Ліванос теж обережно доторкнувся до пір’я на шиї пташки, що більше нагадувало волосся. — Надзвичайно цікаво.
45
Час спливав непомітно.
Ліванос показав їм цехи, майстерні, верфі й електростанції, а також так звані біостанції — поля і плантації під куполами, на яких вирощували різноманітні сільськогосподарські культури. На жаль, ті, хто тут працював, не підходили близько до потягу, тож і роздивитися їх, а тим більше поговорити з цими людьми було неможливо. Втім, Оскар помітив, що всі вони носили одяг, схожий на вбрання Каліостро: довгі пальта, чорні чоботи й темні окуляри. Всі вони працювали поодинці — ніде не можна було побачити кількох людей одразу. Кожний із них зосереджено виконував свою справу, ніби не бажав мати нічого спільного з рештою робітників.
Другу частину екскурсії було присвячено «Спруту», флагманському судну Ліваноса. Хоча назвати його судном у звичайному розумінні було складно: Оскар миттєво впізнав могутні металеві кінцівки, що миттю затягли «Каліпсо» в морську безодню, і здригнувся. Шарлотта зі страхітливими подробицями розповіла йому про те, як фальшиві маяки завели корабель у пастку, а потім потопили його, вбивши більшу частину екіпажу. Оскару ще пощастило, що в момент підводної атаки сам він перебував на борту батисфери, інакше навряд чи він би зараз роздивлявся «Спрут» із такою невимушеною цікавістю, не виявляючи до нього ніякої ворожості.
Для завершальної частини екскурсії Ліванос приберіг дещо особливе. Він не побажав зарані розповідати про це, і Оскар довго сушив собі голову, намагаючись угадати, що саме вони можуть побачити.
Після нетривалої поїздки морським дном за прозорою стіною тунелю раптом з’явилося кілька колон із білого мармуру. Спочатку вони не дуже зацікавили Оскара, проте незабаром колони — уцілілі та напів-зруйновані — почали траплятися дедалі частіше й частіше, і його цікавість знову прокинулася. Потім усі з подивом побачили руїни якихось споруд. Деякі з них були напрочуд гарними, майже не пошкодженими часом, та більшість була схожа на безформну купу уламків. Зрозуміло було лише одне — руїни ці дуже давні, ще давніші, ніж могло б здатися на перший погляд. Можливо, всі вони належали до однієї й тієї ж самої епохи, що й величний портал тронної зали правителя.