— А що сталося з «Левіафаном»?
— Згодом ми використали його як сировину. З його металу ми збудували «Спрут» і Голема.
— Голема?
— Того величезного робота, котрий і доправив ваш корабель на переробку. Він був однією з перших конструкцій, які створила сама Дарон. За деякий час ми перенесли її резиденцію сюди. Та для цього ми мусили відновити Палац Посейдона й перенести сюди кристал. Дарон і кристал утворили нову форму життя — щось на кшталт симбіозу, який досить часто зустрічається у світі тварин і рослин.
— Чудово сказано, Іскандере!
Гумбольдт указав на багряне світло, що струменіло з вівтаря.
— Кристал розташовано там?
— Ми називаємо його Серце Атлантиди. Хочете глянути?
Учений усміхнувся.
— Ще б пак!
— Тоді ходімо зі мною.
Ліванос натиснув кнопку на рукоятці свого крісла і з тихим дзижчанням покотився до узвишшя. Крізь скляні плити підлоги було видно, як звідси на всі боки розбігаються різноманітні кабелі, а відтак виникало відчуття, ніби ступаєш по гігантському павутинню. Скло на підлозі помітно здригалося, неначе десь неподалік працював потужний генератор.
Тільки зблизька Шарлотта змогла як слід роздивитися, що ж насправді являв собою цей загадковий кристал. Він був не більше метра завдовжки й не більше як двадцять сантиметрів завширшки і ніби висів у повітрі, оскільки ніде не було видно жодної опори. При цьому він повільно обертався, випускаючи червонувате світло. Це видовище не можна було порівняти ні з чим, що досі доводилося бачити дівчині.
— Це всього лише уламок величезного моноліту, який удалося зберегти, — пояснив Ліванос. — Спочатку він був набагато більшим, проте значна його частина розпалася під час грандіозного вибуху. Вже протягом десяти років — відтоді, як було засновано підводне місто, — ми продовжуємо пошуки інших уламків, та поки що нічого не знайшли.
— Дивовижна речовина, — захоплено промовив Гумбольдт, пильно розглядаючи кристал зблизька. — Ви проводили дослідження його властивостей?
Ліванос заперечно похитав головою.
— Певні спроби ми, звісно, робили, та ця речовина виявилася надзвичайно небезпечною. Тож знаємо ми небагато. Вона твердіша за алмаз і така ж крихка. Питома маса її більша, ніж у свинцю. Той же, хто намагався доторкнутися до кристала голіруч, негайно перетворювався на купку попелу.
— Лихе світло… — раптом почувся неприродний голос із сумки Оскара. — Чуже лихе світло… Вілма хоче тікати…
Ліванос кинув погляд на ківі й насмішкувато скинув брови вгору.
— Нарешті я можу тебе почути, моя люба Вілмо. Досить вражаючо! Я гадаю, нам слід виконати твоє бажання й повернутися до мого палацу. Дарон не любить, коли сторонні люди надто довго перебувають у її святилищі. Не будемо їй набридати. Краще розкажіть мені докладніше, що це за дивний прилад установлено на спині у вашого птаха. Це і справді дуже корисний винахід, про який можна тільки мріяти!
49
Коли за три години потому всі шестеро мандрівників повернулися до своїх апартаментів, Оскар почувався вкрай знесиленим. Йому хотілося лише одного — вимитися під душем, повечеряти й беркицьнути в ліжко. Всі м’язи були стомлені, у скронях гуло і стукотіло, а голова буквально йшла обертом від величезної кількості вражень. Варто йому було заплющити очі, як одразу хлопцю ввижалися кораблі, біостанції, роботи, пневматичні потяги й червонясті кристали, котрі роїлися, змінюючи один одного, наче бджоли біля меду.
У такому стані лише гаряча вода здатна допомогти й привести людину до тями. До речі, й у душовій о цій порі майже нікого не буває.
Прихопивши мило і рушник, хлопець рушив до душової, але на півдорозі зіштовхнувся з Океанією. Помітивши Оскара, дівчина здивувалася.
— Зараз нам принесуть вечерю. А ти куди зібрався?
— Хочу вимитися. Таке відчуття, ніби на мені осів шар солі та заводської кіптяви завтовшки в сантиметр.
— Хочеш, я тебе проведу? Я могла б потерти тобі спинку. — Вона наблизилася до юнака. Очі її дивно блищали. Як і завжди, від Океанії пахло трояндами. Як їй удавалося так гарно пахнути навіть тут, залишалося для Оскара загадкою. Його раптом обсипало жаром, а на лобі виступили крапельки поту.
— Дуже люб’язно з твого боку, але не варто… — Він спробував відступити, та позаду вже була стіна.
— А чом би й ні?
— Ти ж добре знаєш, що душові кабінки суворо поділено на жіночі та чоловічі. Якщо Каліостро нас помітить…
Його серце калатало десь у горлі, та він намагався не виказати свого стану й віджартуватися.
— Я упевнена, що нашому охоронцеві до цього немає діла, — заперечила Океанія. — До того ж, хто йому про це розповість? Я, наприклад, ані пари з вуст. — Дівчина присунулася так близько, що її губи опинилися поряд із його губами. Оскар притиснувся до стіни. Він був переконаний, що зараз вона його поцілує. Та наразі Океанія відсахнулася.
— Оскаре, що з тобою? Чого ти пополотнів? — насмішкувато запитала вона.
— Я… що ти маєш на увазі?
— Що тобі не варто так мене боятися.
— Це я боюся? — розгубився юнак.
— Та в тебе жижки трусяться. — Дівчина розсміялася. — Я не хочу тебе силувати. Можеш заспокоїтися. Адже це дає задоволення лише тоді, коли обоє дуже сильно хочуть, так?
— Хочуть? Чого?
— Не клей дурника. Ти ж бачиш, у чому справа. Зараз чи трохи згодом — моя пропозиція до тебе може й почекати. Але ж тобі варто лише натякнути, — вона поплескала його по щоці й зникла за рогом.
Оскар просто закляк на місці, всім тілом притиснувшись до стіни.
Нарешті, він полегшено зітхнув і покрутив головою. Отакої тобі! Та це дівчисько нічим не зупинити. Цікаво, чи серйозно вона говорила, а чи це тільки один із її жартиків? Якщо так, то жарт досить недобрий.
Усе ще не до кінця отямившись, він побрів далі, штовхнув двері й увійшов до душової, де вже чувся плюскіт води. Виходить, що хтось-таки тут був. Та дарма! Зараз він знайде собі вільну кабінку, а багато часу йому не знадобиться.
Пройшовши повз туалети, він попряхмував було до душів, коли помітив чиюсь фігуру біля умивальника — там стояв Клеман. Механік голився перед дзеркалом і тихенько наспівував.
— Ласкаво прошу, приятелю! — Клеман промив лезо бритви під струменем води. — Уже повернулися?
Оскар усміхнувся — аж раптом погляд його зупинився. Хлопець побачив, що механік зняв із лівої руки рукавичку, й тепер вона лежала на краю раковини умивальника — чорна, наче скинута зміїна шкіра. Вздовж тильної частини кисті Клемана тягнувся чіткий білястий шрам у формі півмісяця.
Шрам цей був добре знайомий юнакові.
Він зіщулився і стиснув кулаки.
— Ти колись казав, що пошкодив собі руку, працюючи кочегаром. Але ж цей шрам не схожий на слід від опіку.
— Ти вважаєш? — Клеман схопив рукавичку і поспіхом натягнув її на ще вологу руку. — Можливо, я помилявся.
Оскар, нарешті, відірвався від рукавички і глянув на механіка. їхні погляди зустрілися. В очах Клемана промайнуло щось на кшталт співчуття.
— Давно себе запитую, коли вже ти про все здогадаєшся, — промовив чоловік якимось дивним голосом. — Адже ти напрочуд кмітливий хлопець.
Думки Оскара плуталися.
— Цей візит учора вночі…
— О, то ти й про це знаєш? Я здогадувався, що це справа ризикована, проте інакше нічого не виходило.
— Але… навіщо?
Клеман знизав плечима і не відповів. Мозок Оскара гарячково працював, причому одразу в декількох напрямках.
— Я гадав, ти мені друг.
Клеман ствердно кивнув.
— Ти мені подобався. Хіба не я захистив тебе від матросів?
— Але ж ти намагався нас убити. В Парижі, пам’ятаєш?