— Будь дуже обережним, — застеріг учений. — Ці автомати хоча й повільні, та дуже потужні. Обіцяй мені, що не ризикуватимеш без великої необхідності.
— Обіцяю! — Оскар усміхнувся і зник за рогом. Маршрут, що він собі намітив, проходив позаду преса й закінчувався біля плавильних печей. Там його мало виявити механічне чудовисько.
Задихаючись, Оскар помчав вузьким проходом між машинами. Температура тут досягала п’ятдесяти градусів, а з наближенням до величезних плавильних печей ставало дедалі спекотніше. Згори сипалися розжарені шматки шлаку, від яких Оскару нелегко було ухилитися. Важко було уявити, що станеться, коли хоч одна така штука впаде на його шкіру або сорочку.
Добравшись до сталеплавильної печі, Оскар повернув ліворуч, добіг до кінця якогось проходу і сховався між трубопроводами. І саме вчасно — дрон-охоронець також повернув у цей прохід і тепер перебував просто перед ним на відстані якихось п’яти метрів. Величезні ручищи і сталеві пальці з кігтями-затисками виглядали моторошно. Оскару довелося зібрати всю свою мужність, щоб наважитися покинути свою схованку й вискочити просто під ноги механічному монстру.
Робот, крекчучи, зупинився, а його суглоби зарипіли. Червоні очі миттєво зафіксували Оскара.
— Порушник! — прогримів монстр. — Іменем Дарон я наказую тобі негайно зупинитися!
Оскар і не подумав підкоритися. Він зробив іще кілька кроків, а потім стрімко розвернувся.
— Спочатку спіймай мене, нікчемна жерстянко! Звісно, якщо зумієш!
Робот заскреготів і кинувся слідом за Оскаром. Охоронець біг набагато швидше, ніж очікував хлопець.
Невдовзі відстань між ними скоротилася до якихось двох метрів, і Оскар відчув, що стомився й довго не витримає такого темпу. Механічне чудовисько гупало все ближче. Ось воно вже простягнуло клішню, щоб схопити його, — та Оскар круто змінив напрям і побіг до пастки, влаштованої Гумбольдтом. Біля самого преса він різко зупинився, заскочив під величезну руку охоронця й опинився всередині агрегату. Робот на секунду пригальмував, переконався, що механізм перебуває в резерві й не працює, й кинувся за хлопцем.
Оскар уже дістався самого кінця завантажувального відсіку. Під ногами в нього був конвеєр, що ним спресовані обрізки металу подавалися до плавильних печей. Однак люк, крізь який на конвеєр подавалися блоки спресованого металу, було закрито. Тепер він був у пастці, приготовленій для дрона.
Механічний монстр втягнув голову й почав протискатися крізь завантажувальні ворота. Його плечі були такими широкими, що він змушений був рухатися боком, однак неухильно наближався до Оскара. Ось і знову простяглася до нього величезна ручища з розчепіреними затисками — і в ту ж мить почулося шипіння пари.
Гігантська металева плита посунулася вперед, і одночасно назустріч їй рушила інша плита. Робот зметикував, що його заманили в пастку, та було вже запізно. Почувся страшенний скрегіт — могутні руки дрона намагалися втримати важелезну плиту преса, та всі зусилля були марними. Гідравлічний прес виявився набагато потужнішим і затиснув велета. Робот-охоронець розпачливо завив.
Цієї миті на верхньому містку преса з’явився Гумбольдт.
— Усе гаразд, мій хлопчику?
Оскар кивнув.
— Як ми й передбачали. Він застряг. Що ми тепер із ним робитимемо?
— Просто додамо хлопцю розуму. Піднімайся до мене нагору, я все тобі покажу.
Оскар глянув на товсті, неначе деревні стовбури, ноги дрона. Стиснений двома сталевими плитами, гігант не міг зрушити з місця й міліметр.
Поволі, дуже обережно Оскар протиснувся повз нерухоме чудовисько, радіючи, що нарешті звільнився з пастки. Тепер залишилося небагато: перепрограмувати робота й використати для добрих справ.
54
Норвежець обережно помацав вилицю. Після точного хука проклятущого Рембо вона все ще поболювала. Поганюча потвора! Роботу-охоронцю слід було б відірвати йому руки за це. Нехай цей бісів коротун дякує Богові, що легко відбувся. Втім, він іще отримає те, на що заслуговує. Та й усім іншим буде непереливки.
— Далеко ще до ангарів, у яких стоять кораблі? — Вся ця нескінченна метушня та біганина вже починала його дратувати. Тунелі завдовжки в кількасот метрів, якими вони пересувалися, були напрочуд схожими один на одного, і незрозуміло, скільки ще їх треба пройти.
Каліостро, що неквапом крокував попереду, обернувся і втупив у нього свій непроникний погляд. Здавалося, він не бачить механіка.
— Ви поспішаєте?
— Правду кажучи, так. Ми з вами уклали невеличку угоду, якщо ви пам’ятаєте. Я обіцяв вам повідомити все, що знаю про Карла Фрідріха фон Гумбольдта, а ви, у свою чергу, запевнили, що негайно доправите мене на поверхню. Дозвольте вас запитати, чому ми пересуваємося пішки замість того, щоб скористатися пневматичною дорогою?
— Ми не маємо прямого сполучення з ангарами, — промовив Каліостро. — Нам довелося б зробити кілька пересадок, а це забрало б у нас багато часу, який ви так цінуєте. Крім того, я вважав, що вам буде цікаво глянути на біолабораторію.
— Що це за біолабораторія?
— Центр, у якому ми досліджуємо різноманітні форми життя і в окремих випадках перетворюємо їх згідно зі своїми потребами. Він розташований за кілька кроків. — Мажордом указав на ворота, що різко виділялися у стіні тунелю на відстані близько ста метрів від них.
— Тільки прошу вас, кілька хвилин. У мене дуже щільний графік.
Норвежець аж ніяк не бажав брати участь у будь-яких екскурсіях. Він хотів лише одного — якнайшвидше забратися звідси. Втім, якщо Каліостро надає цьому візиту якогось особливого значення, — то чом би й ні?
Несподівано мажордом різко зупинився і, притиснувши долоню до вуха, почав вислуховувати чиїсь указівки, що лунали в його навушнику.
— Щось сталося? — запитав Норвежець.
— Виникли негаразди в системі електропостачання житлової зони. Я маю негайно повернутися назад.
— Що? Але ж я сподівався, що ви просто зараз доправите мене на корабель!
Каліостро ледве помітно кивнув.
— Мені дуже шкода, але це неможливо. Гадаю, що було здійснено спробу втечі. Даруйте, але мені необхідно розібратися в тому, що ж саме сталося.
— Та ви ж не можете мене тут залишити! А як бути з нашою угодою?
— Ідіть слідом за охоронцями. Вони знають, куди йти. Бажаю вам приємного повернення додому. Прощавайте! — 3 цими словами Каліостро, прихопивши з собою двох дронів, рушив у протилежному напрямку.
Норвежець відчув непевну тривогу. Інстинкт підказував йому, що тут коїться щось лихе.
— Ну, і що нам робити? — звернувся він до дрона, який крокував поряд. — Куди йти?
Робот зупинився біля воріт, устромив палець у замкову шпарину праворуч, і стулки дверей поволі розсунулися в боки. Норвежцю перехопило подих від огидного запаху — суміші дезінфікуючих засобів і кінської стайні.
Пройшовши слідом за роботом кілька кроків, Норвежець сторожко озирнувся. Перед ним постала простора зала, яку згори також накривав скляний купол. Практично весь простір великої зали займали тапчани, що були пригвинчені до міцних постаментів заввишки близько метра. Їхня конструкція цілком відповідала анатомії людини, а там, де мали б розташовуватися руки, ноги й голова, було видно якісь металеві скоби. Над кожним тапчаном було розвішано різноманітні інструменти, досить неприємні на вигляд: свердла, хірургічні пилки, затиски, розширювачі. Там же висіли шланги відсмоктувальних пристроїв. Іржостійка сталь загрозливо зблискувала в яскравому світлі безтіньових ламп.
— Мені здається, що це… не лабораторія, — промовив, затинаючись, Норвежець і позадкував. Шлях йому відрізали роботи-охоронці, які вишикувалися стіною позаду від найманого вбивці.
Наступної миті до них наблизився невеличкий незугарний автомат, одягнений у білий халат. Він пересувався на колесах і мав довгі руки з тонкими чутливими пальцями.
— Нове надходження, — мелодійно проспівав він. — Як приємно! Давно ми не отримували таких чудових об’єктів для досліджень.
Норвежець, докладаючи відчайдушних зусиль, щоб зберегти самовладання, підійшов до робота.