— Усе гаразд, мій хлопчику? — Гумбольдт стурбовано глянув зверху вниз. — Може, нам варто помінятися місцями?
— Та ні, все нормально, — промовив Оскар, усе ще хекаючи. — Просто не вистачає навичок. Ех, якби ще й повітря тут було трохи чистішим!
— Ну, з цим я легко можу тобі допомогти. — Учений нахилився вперед і покрутив вентиль балона зі стисненим повітрям. Почулося шипіння, в обличчя Оскару вдарив свіжий струмінь.
— Тепер краще? — запитав Гумбольдт.
— Набагато, — відповів юнак і знову натиснув на педалі. — Як вам це вдалося?
— Всього лише збільшив постачання кисню. Всі прилади і обладнання робота, пов’язані з людиною, давним-давно не працювали — в них просто не було потреби. Але ми повинні радіти хоча б тому, що отримали можливість пересуватися. Нашу відсутність, певно ж, уже виявили, і там, — він указав назад — усе перекинули догори дригом.
57
Робот з екіпажем із двох людей, які розмістилися на сидіннях усередині, неквапливо брів неозорою донною рівниною. Його вогні світилися, неначе маяк штормової ночі.
Оскар відчув якусь глуху самотність. Вогні житлового купола залишилися десь далеко позаду, а Палацу Посейдона поки ще не було видно. Навколо панувала одвічна темрява. Зрідка до них наближалася якась глибоководна риба, зблискувала лускою в промені світла і знову зникала. Іноді траплялися напівпрозорі медузи та інші морські мешканці, які вважали за краще втекти, ледве дрон до них наближався. Десь удалині, ніби ланцюжок дрібних перлинок, невиразно мерехтіли вогники пневматичної дороги. Це світло було для них єдиним орієнтиром на нескінченних безмовних просторах цієї імперії мороку.
Оскар спряхмував робота вгору, уздовж схилу підводного пагорба. І поки той крокував до вершини, юнакові довелося перемістити всю свою вагу вперед, щоб не втратити рівноваги. Взагалі, робот здавався йому доволі стійким, проте, якщо керувати ним необережно, міг перекинутися. А тоді навряд чи їм вистачило б зусиль, щоб поставити на ноги важелезного велета.
Оскар подолав майже половину схилу, коли помітив за гребенем розташованого неподалік скельного пасма невиразну заграву. Його серце почало калатати. Можливо, вони вже дісталися до палацу. Але ж, якщо це так, то, виходить, вони пересуваються набагато швидше, ніж йому здавалося.
Він подвоїв свої зусилля й останні метри до верхівки пагорба подолав майже бігцем.
Нагорі йому довелося знову зупинитися й відпочити, а водночас і розглянутися довкола. Саме тут і з’ясувалося, що світло, яке він помітив, виходить не від Палацу Посейдона. До величного храму було ще досить далеко, і він не міг світитися так яскраво. Тоді що ж це за заграва, схожа на відблиски прожекторів, яка неухильно наближається до них?
Оскар глянув на Гумбольдта, ніби той міг йому щось до ладу пояснити, та вчений лише покрутив головою. Світло їхніх власних прожекторів поки що не давало змоги розрізнити деталі, тож минув деякий час, перш ніж вони побачили, як із темряви виступила велетенська фігура: пара широких пліч, довгі кінцівки, корпус заввишки з башту, який було увінчано плескатою кутастою головою з полірованої сталі.
— Боже милий, та це ж Голем! — перелякано вигукнув Оскар.
Саме цієї миті й робот-гігант помітив утікачів. Він зупинився, голова його повільно обернулася, і очі, що палали червоним світлом, утупилися в них.
У Оскара спітніло обличчя від жаху.
— Що ж тепер робити?
— Продовжуй іти, ніби ти його й не помітив, — промовив Гумбольдт. — Загалом, поводься, як звичайний автомат.
Оскар знову засовав величезними ногами свого робота, намагаючись імітувати звичайну незграбну ходу робота-охоронця. Голем, як і раніше, стояв на місці, свердлячи його поглядом, від якого в юнака холонуло поза спиною.
Крок за кроком Оскар спускався схилом. На півдорозі йому довелося обійти перешкоду — купу каміння, — і в результаті він опинився за півсотню метрів під Голема. Зблизька монстр здавався величезним. Порівняно з ним їхній робот-охоронець виглядав просто карликом. Оскар уже обминув кам’яну розсип і почав віддалятися, коли Голем скинув угору передні кінцівки й несамовито завив. Його страхітливе виття нагадувало ревіння сирени океанського лайнера.
— Він нас виявив! — вигукнув Гумбольдт. — Мерщій! — Учений обернувся і швидко глянув у маленький ілюмінатор, що був на спині їхнього робота. — Дідько, він біжить за нами. Поквапся, мій хлопчику, тисни на педалі!
Оскар відчув, як його охоплює паніка. Навіть тут, усередині дрона, він виразно відчував, як здригається донний ґрунт від важких кроків монстра. Докладаючи відчайдушних зусиль, хлопець розвинув максимальну швидкість, на яку був здатний робот. Та незабаром з’ясувалося, що його не досить досконалий механізм не розрахований на те, щоб довго витримувати такий шалений темп. Шарніри дрона рипіли й вищали, а іржаві шестірні редукторів ледве витримували граничне навантаження. Та й саме море опиралося цьому руху, ніби намагалося зупинити мандрівників і не дати їм урятуватися.
— Голем наздоганяє нас, — знову гукнув Гумбольдт. — Ти не можеш іти швидше?
— А він іще далеко від нас? — відсапуючи, запитав Оскар.
— Приблизно за сотню метрів, але відстань неухильно скорочується.
Оскар стиснув зуби і спробував іще трохи додати ходи. Не вийшло. Й тоді він вирішив здійснити стрибок. Відштовхнувшись однією ногою робота, він підтягнув другу, і дрон ніби злетів над дном і приземлився чи не за десяток метрів. Мул і дрібна галька вихором здійнялися вгору. Робот заточився, та Оскару якимсь дивом удалося втримати його у вертикальному положенні. Відтак він відштовхнувся ще раз, тепер уже іншою ногою. Здається, знову вийшло. Тепер відстань між ними та монстром-переслідувачем більше не скорочувалася.
Деякий час утікачі були впевнені, що їм пощастить відірватися. Проте будь-які зусилля мають свою ціну. Сили Оскара вичерпалися, й незабаром він відчув, як судома болісно корчить його власну ногу.
— Що сталося? — гукнув до хлопця Гумбольдт, коли помітив, що швидкість робота зменшується. — Нам слід поквапитися!
— Не виходить… — хекаючи, промовив Оскар, — я більше не можу…
— Але ж ми майже добралися! — спробував підбадьорити хлопця вчений. — Онде вже палац. Я його добре бачу. — Він указав уперед, де між старовинних колон і мальовничих руїн старого міста вже завидніла увінчана куполом освітлена споруда. Оскар зробив іще одне зусилля, та в нього нічого не вийшло. Ноги остаточно відмовили йому.
Робот похитнувся й ледве не впав навзнак, проте юнакові все ж удалося його втримати. Піт заливав очі Оскара. Передчуваючи щось лихе, він спробував розвернути їхній транспортний засіб.
Голем неухильно наближався. Гігантськими кроками він поспішав слідом і страшенно гупав, ладний розтоптати втікачів своїми сталевими ступнями. Залишилося тридцять метрів… двадцять… десять…
Оскар зібрав останні сили і здійснив відчайдушний стрибок убік. І одразу ж ліва ступня велета опустилася на дно за два-три метри від них. Водяний вихор від цього удару був таким потужним, що їхній робот знову хитнувся. Оскар спробував вирівняти його, але не впорався, і дрон гепнувся долілиць.
Юнак при цьому вдарився головою об пульт керування, скрикнув і схопився за лоба. На пальцях залишилася кров.
— Ти не забився? — Гумбольдт стурбовано глянув на хлопця.
— Невелике садно.
— Як ти гадаєш, ми зможемо підняти нашого дрона на ноги?
— Я спробую. Та ви маєте мені допомогти.
Відважні мандрівники доклали об’єднаних зусиль — і їм усе ж таки вдалося повернути робота у вертикальне положення. Тим часом Голем знову розвернувся й рушив до них. Оскар спробував було ухилитися. Цього разу він стрибнув праворуч, але супротивник чекав цього маневру. Миттєвим рухом Голем випростав руку й перехопив дрона, не давши йому опуститися. Метал із брязканням ударився об метал. Обшивка дрона затріщала, коли могутні затиски стиснули свою здобич і підняли її вгору.
Жалісно загули сервомотори, що надавали руху кінцівкам робота, запахло горілою ізоляцією. Раптом у полі їхнього зору опинилось оглядове вікно Голема. Всередині монстра горіло світло, а до вікна притискалося обличчя чоловіка в темних окулярах і довгому шкіряному пальті.