Дівчина здивовано озирнулася. Всі інші роботи також зупинилися, включаючи й дронів-охоронців біля входу. Їхні очі згасли.
— Що сталося? — запитала Шарлотта. — Вони змінили своє рішення?
— Я гадаю, роботи відключилися від керуючого центру, — сказала Океанія.
— Але чому? Мені здавалося…
— Можливо, Оскар і мсьє Гумбольдт досягли мети.
— Ти й справді так думаєш? — запитала Шарлотта. — Це було б надто чудово для того, щоб виявитися правдою.
Наступної миті у біолабораторії повсюди згасло світло.
Оскар і Гумбольдт вирушили назад, геть із палацу.
Дарон була мертва. Позбавлена енергопостачання, диференційна машина перетворилася на купу непотрібного металобрухту, який не являв собою аж ніякої загрози. У той же час, одна за одною почали вимикатися найважливіші системи життєзабезпечення підводного міста. Спочатку відмовила вентиляція, потім — опалювальна система та освітлення.
У темряві Оскар чув, як Гумбольдт нишпорить по кишенях свого сюртука. Раптом спалахнув яскравий промінь світла.
— Кишеньковий ліхтар Рембо, — впізнав Оскар. — Звідки він у вас?
— Довелося позичити, — відповів учений, підморгуючи. — Я вирішив, що він може стати нам у пригоді.
— Ви — надзвичайно передбачлива людина, герр Гумбольдт.
— Давно не доводилося чути такої високої оцінки моєї персони. Дякую.
Оскар, почуваючись дуже улещеним, промовив:
— Тож як, на вашу думку, ми повернемося до житлового купола? Дорога далека, а наш робот, як я бачу, вже перетворився на купу мотлоху.
— Саме так воно і є, та ми розв’яжемо цю проблему. Коли ми з тобою разом, то все добре виходить. — Він усміхнувся, а Оскар, трохи помовчавши, запитав:
— І що ви думаєте про те, що говорила Дарон? Вона справді усвідомила свої помилки чи це був тільки хитрий маневр, щоб заплутати нас?
— Важко сказати. Та я переконаний, що насправді вона ставила собі на меті стати людиною. — Вчений уже крокував вузьким коридором, що вів до виходу з Палацу Посейдона. — Вона в усьому намагалася копіювати нас, включаючи й намагання обзавестися дітьми.
— Дітьми?
— Істотами, що були б схожими на Каліостро: цілком відданими їй і такими, що за них Дарон відчувала б відповідальність. Ми також стали б її «дітьми», якби дозволили себе трансформувати.
— Дивне, як на мене, уявлення про материнство, — зауважив Оскар. — Не знаю, що гірше — мати стосунки з людиною, яка поводиться як машина, або з машиною, котра намагається виглядати як людина.
— Ні те, ні інше не має майбутнього, — твердо промовив Гумбольдт. — Це так само безглуздо, як і, наприклад, твердження, що людина — вінець творіння.
Тим часом супутники вибралися на верхній майданчик мармурових сходів перед палацом. Робот очікував їх на тому ж місці і мав доволі кепський вигляд.
Сталеву обшивку було понівечено в багатьох місцях, одна нога неприродно вигнулася, а з розірваного правого тазового суглоба стирчали обірвані дроти. Здавалося, що механізм ось-ось має розвалитися на частини. Гумбольдт рвучко відкинув грудний сегмент робота.
— Існує лише одна річ, яка мене засмучує, — промовив він.
— Яка?
— Не виключено, що Дарон і насправді була здатна привести людство до нового розквіту.
— Але ж ви й самі в це не вірите.
— Навпаки — я в цьому переконаний. Іще кілька років розвитку — й вона б дійшла думки, що виживання можливе лише у формі мирного співіснування. Ти навіть не уявляєш, як важко мені було наважитися відключити її.
Оскар зачинив люк і застебнув ремені на сидінні.
— Навіщо ж ви це зробили?
— Тому що Дарон у своєму прагненні до Абсолюту зайшла надто далеко, так само, як і у прагненні жити й діяти. Вона ретельно скопіювала людський спосіб мислення. Винятком не стала й та здатність, якою ми час від часу користуємося і від якої залюбки відмовилися б.
— Тобто?
— Я кажу про здатність брехати.
62
У Шарлотти від хвилювання пересохло в роті. Вона все ще була прикута до тапчана й не могла самотужки звільнитися. Навколо стояла глибока пітьма, котру раптом прорізав тонкий промінчик світла. Потім він ковзнув по стінах і нерухомих тілах моряків, які лежали на тапчанах. Дівчина не знала, як довго вона пробула непритомною, проте відразу ж відчула, що повітря в біолабораторії значно погіршало.
— Та онде ж вона, з іншого боку, — долинув до неї чийсь голос. — Я її бачу!
Вона марить чи це справді Оскар? Шарлотта спробувала трохи підняти голову, та це їй не вдалося, вона почувалася страшенно слабкою.
— Я залишуся тут, — озвався інший голос. Безперечно, голос її дядечка. Вона почула кроки, потім знову спалахнув промінь світла й вихопив із темряви стомлене й виснажене обличчя Оскара.
— Як ти почуваєшся? — гукнув він до Шарлотти. — У тебе все гаразд?
Його пальці вже поспіхом розгвинчували болти на металевих скобах, що втримували дівчину на тапчані.
— Усе гаразд. — Шарлотта, звільнившись від пут, випросталася. — Де Гумбольдт?
— Він із Елізою. Її приспали, як і всіх інших.
— Треба якнайшвидше вшиватися звідси! — гукнув Гумбольдт із іншого кінця зали. — Повітря закінчується. Нам треба їх якось розбудити. Можливо, нам допоможе холодна вода.
— Зараз принесу. — Оскар кудись побіг, та за хвилину повернувся з відром води й рушниками. Намочивши один із них, він простягнув його дівчині.
Шарлотта протерла обличчя та шию, а потім несподівано позіхнула.
— Ти у формі?
— Нівроку. — Вона звелася на ноги. Повітря було щільним, хоч скибками нарізай.
Оскар присунувся ближче й узяв її під лікоть.
— Пусте, — сказала дівчина. — Якось оклигаю. Краще подбай про інших.
— Я такий радий, що ти жива! — несподівано палко промовив юнак. — Коли ми виявили вас тут, то побоювалися найстрашнішого. На щастя, Ліванос знав, куди вас перемістили. Як з’ясувалося, все вирішили кілька секунд. Не хочу навіть думати, що могло б статися, якби ми хоч трохи затрималися. Адже ще мить — і було б пізно…
— Можна й так сказати. — Шарлотта знову позіхнула. — А що сталося з повітрям?
— Відмовили системи життєзабезпечення, — відповів Оскар. — За кілька годин температура знизиться майже до нуля.
— Чому?
— Ми відключили Дарон. — У голосі хлопця почулася гордість. — Ліванос підібрав нас на «Спруті» й доправив сюди. А незабаром поверне всіх на поверхню.
— А роботи?
— Їх усіх знерушено, включаючи й Голема. Це чудовисько валяється на дні розпадини, в найглибшому місці цієї частини Середземного моря.
— А Вілма?
— Щойно проскочила десь тут. Он вона, на тому боці, бачиш? — Він указав туди, де, ближче до виходу, під тапчанами хутко сновигала ківі. Її кігтики постукували по підлозі.
Шарлотта простягнула до неї руки й коротко цокнула язиком. Одразу зрозумівши дівчину, Вілма кинулася до неї, стрибнула просто в руки й притиснула свою голівку до її грудей.
— Вілма щаслива, — почулося з динаміка лінгафона.
— Я теж, моя люба, я теж невимовно щаслива.
Ківі підвела голову, глянула на Шарлотту, а потім промовила:
— Вілма додому.
— Цілком згодна з тобою, мала, — усміхнулася Шарлотта, погладжуючи пташку по м’якенькому пір’ячку на шиї. — Я також не можу дочекатися…
Приблизно за півгодини тринадцятеро людей, які врятувалися з «Каліпсо», піднялися на борт «Спрута». Всі, включаючи й самого Ліваноса, здавалися страшенно стомленими. Проте Оскар бачив на їхніх обличчях іще одне — надзвичайне полегшення.
Полегшення від того, що все, нарешті, скінчилося, й вони можуть повернутися до свого звичного світу.
Ліванос уважно поглянув на присутніх.
— Друзі, — вигукнув він, жестом вимагаючи уваги до себе. — Я знаю, всі ви з величезним нетерпінням чекаєте на той час, коли, нарешті, зможете повернутися на батьківщину. Проте прошу вас приділити мені кілька хвилин. Я не затримаю вас довше, будьте певні.