– Честь музикам! Гратулюєм[9]! – почулись звідусіль вигуки, коли полька закінчилась і малий бубніст, копіюючи свого попередника, припав на одне коліно водночас із останнім ударом тарілок.
Коли гості повсідалися за столи і в музикантів нарешті настав перепочинок, Віктор підійшов до Левона-старшого.
– Ну, ви й показали козира, Красніцькі! Дивись, мовчав, що ще одного кларнета має…
– То подарунок шваґєрка Левонцьові, – виправдовувався Красніцький-старший, задоволено всміхаючись. – Перед весіллям ми з ним змовились, що заграємо разом, аби всіх подивувати. А Ларко як «колінко» зробив, га? Уже заміна нам готова, Вікторе.
Ларко з молодшим Левоном стояли у віддаленому кінці двору під грушею і жваво обговорювали свій перший спільний виступ.
– Чи можна до вас звернутись, панове музиканти?
Святково вбрана тендітна гінка дівчина з каштановим волоссям і такого самого кольору очима, на вигляд ще зовсім підліток, стояла перед юними музиками і приязно дивилась на них з легким усміхом на устах.
Ларко і Левонко повернулись до дівчини і враз завмерли, наче зачаровані. Перед ними стояла красуня. Її свіже юне личко, підфарбоване легким рум’янцем, немов світилось у променях сонця. Високе біле чоло обрамлювало хвилясте каштанове волосся, надаючи обличчю вигляду дивної квітки, осередком якої сяяли великі очі кольору гречаного меду. Повні червоні вуста під зграбним, злегка кирпатим носиком, поволі ворушились, як дві пелюстки під лагідним подихом літнього вітерцю.
Першим прийшов до тями Ларко. Він упізнав у цій красуні молодшу доньку свого хрещеного батька Матвія Турука Анну.
– Доброго здоров’я, Анно, – ніяковіючи, мовив підліток.
– Ганно, – приємним голосом поправила його дівчина. – Називай мене Ганна або Ганнуся. Добре?
– Ви вчитеся в нашій гімназії? – запитав Левонко, який теж уже оговтався і долучився до розмови, зробивши крок до дівчини, ніби хотів випередити Ларка. – Здається, я вас там бачив перед вакаціями[10].
– Я теж зустрічала вас у гімназії, – усміхнено звернулась до Левонка дівчина. – Але не знала, що ви такий вправний музика.
Вона по черзі подивилась своїм співрозмовникам у вічі, і раптом якось по-дитячому безпосередньо додала:
– Навчіть і мене грати…
Розділ другий
У кінці серпня мобілізованих для допомоги польському війську селян з усього повіту зібрали в старих казармах, що стояли по праву руку вздовж устилузького тракту на околиці Володимира. Ці казарми були зведені ще минулого століття. Саме тут напередодні відомого наступу російських військ під час Першої світової війни був штаб генерала Брусилова, який керував цією операцією. Згодом вона була названа Брусиловським проривом. Окрім того, що замість російських солдатів тут тепер порядкували польські жовніри, нічого в цих старих казармах не змінилось.
Навколо великого пляцу[11] стояли десятки возів, у кожен з яких були запряжені по двоє коней. Біля коней, які хрумали сіно або жували овес, понуро стояли селяни, стискаючи в руках пужала батогів і стиха перемовляючись. Усі чекали, коли вийде офіцер і дасть розпорядження, що їм робити.
Віктор Ткачук і його кум Матвій Турук, як чоловіки, котрі свого часу пройшли військову муштру, приїхали сюди чи не першими, і тому поставили вози поряд з казармою, у якій розташовувався штаб. Щоправда, це їм не дало жодної переваги перед тими, хто прибув пізніше, бо офіцер, який командував їхнім обозом, уже півдня не виходив зі штабу.
– А щоб його грім пальнув, – вкотре тихо вилаявся Матвій. – Не люблю отак невідь-чого чекати. І глянь, не вийде, не скаже нічого людям, нех його качка копне!
– Не сваріться, куме, – заспокоював гарячкуватого Матвія Віктор. – Від того скоріше не буде. А як почує який жовнір, то ще в карцер спровадять.
Раптом він когось побачив біля воріт і замахав рукою.
– Он Левон Красніцький приїхав. А йому вже чого? Він же не в обозі ніби…
Левон побачив Віктора і, припнувши коней та кинувши їм оберемок сіна, заспішив до нього.
– Є новини, – ще здоровкаючись, мовив Левон Красніцький. – У комендатурі сказали, що їхати будемо спішно, тож в Устилузі поміняють коней. Варто, щоб хтось допровадив їх додому. Якщо нас усіх заберуть далі, то треба викликати наших хлопаків.