Обміркувавши почуте протягом кількох секунд, Чен Сінь збагнула: коли Цао Бінь розповідав їй про циркумсолярний прискорювач, вона постійно уявляла гігантську закільцьовану трубу, підвішену в космічному просторі. Але спорудження чогось подібного до Великої стіни навколо Сонця, навіть на орбіті Меркурія, вже можна було б за грандіозністю порівняти з Божим замислом. Чен Сінь зрозуміла, що необхідність прокладання труб на Землі зумовлена потребою створити вакуум, у якому рухатимуться частинки, тоді як у космосі прискорювач цілком може обходитися без них! У космічному просторі частинки можуть вільно переміщуватися від однієї котушки до іншої. Чен Сінь не втрималася й повернула голову, сподіваючись побачити наступну котушку.
— Наступна розташована на відстані 1,5 мільйона кілометрів від нас, що майже вп’ятеро далі, ніж Місяць від Землі. Тобі не вдасться її побачити, — відізвався Цао Бінь. — Цей суперприскорювач здатен розігнати частинку до рівнів енергії, співставних із Великим вибухом. Саме тому кораблям категорично заборонено пересуватися біля орбіти прискорення частинок. Але кілька років тому загублений транспортник опинився біля неї під час експерименту. Після зіткнення з пучком частинок із надвисокою енергією на корабель хлинула злива вторинних частинок, яка за мить просто випарувала транспортник із мільйонами тонн руди на борту.
Цао Бінь розповів, що головним інженером проєкту був ніхто інший, як Бі Юньфен. З останніх шістдесяти років будівництву циркумсолярного прискорювача він присвятив тридцять п’ять, а решту провів у гібернації. Бі Юньфен прокинувся лише торік, але все одно був значно старшим за Цао Біня.
— Однак старому дуже пощастило: він займався будівництвом прискорювача на Землі у докризові часи й от тепер, через триста років, завершив циркумсолярний прискорювач. Чи не чудовий приклад успішної кар’єри, га? Але він іще той екстреміст і з великим ентузіазмом підтримує проголошення незалежності Зоряного кільця.
Поділ на прихильників і противників будівництва надшвидкісних кораблів був доволі чітким: науковці виступали за, а опонували їм політики та широкі народні маси. Зоряне кільце стало справжньою Меккою для вчених, які прагнули дати людству можливість пересуватися зі швидкістю світла, тож кількість видатних умів, охочих тут працювати, тільки зростала. Навіть учені, які працювали на уряд, відкрито чи потайки з радістю брали участь у дослідженнях Зоряного кільця. Саме тому місто стало беззаперечним лідером у багатьох напрямках фундаментальних досліджень.
Човник залишив котушку за кормою і продовжив шлях до Зоряного кільця, яке тепер виднілося прямо по курсу. Це місто мало рідкісну тут форму колеса зі спицями, що оберталося посеред космічного простору. Така форма забезпечувала велику міцність конструкції, проте мала невеликий внутрішній об’єм і не давала змоги відчути себе належним до певного світу. Хоча багато хто казав, що мешканцям цього й не потрібно, оскільки для них світом було зоряне небо цілого Всесвіту.
Човник пристикувався до однієї з осей гігантського колеса, й тепер Цао Бінь та Чен Сінь мали здійснити восьмикілометрову прогулянку, аби потрапити у серце міста. Це було чи не найбільшим недоліком подібного планування. Чен Сінь пригадала верхню станцію космічного ліфта, на якій вона опинилася понад 60 років тому, і залу, схожу на старий залізничний вокзал. Але тепер у неї були зовсім інші відчуття: розміри Зоряного кільця чи не в десять разів перевищували розміри ліфтової станції, тож внутрішні приміщення виявилися просто величезними.
Рухаючись ескалатором усередині спиці, Чен Сінь відчувала, як поступово збільшується гравітація, що досягла звичного значення в 1 g, коли вони потрапили в центр міста. Наукоград складався з трьох частин: Академії наук, Інженерного інституту та Центру управління циркумсолярним прискорювачем. Місто мало вигляд 30-кілометрового круглого тунелю великого діаметра. Тут не виникало відчуття широкого простору, як в інших містах, але й сказати, що тут тісно, було б перебільшенням.
Усередині міста не було видно автотранспорту, більшість мешканців пересувалися велосипедами. Чимало їх було припарковано обабіч доріжок, аби будь-хто міг дістатися, куди йому треба. Проте по новоприбулих приїхав саме маленький конвертований автомобіль.
Оскільки гравітація в місті зменшувалася з віддаленням від центру, будівлі можна було збудувати тільки на одному боці кільця. Таким чином, протилежний бік перетворили на «небо»: тут виднілися голографічні проєкції небесної блакиті та білих хмаринок, що мали дещо компенсувати брак відчуття великого світу. У «небі» ширяла зграйка щебетливих птахів, і Чен Сінь відзначила, що вони справжні. У неї з’явилося відчуття затишку й спокою, якого вона не знайшла в інших містах. Куди не кинь оком, виднілася якась зелень: газони чи дерева, — а будинки не були надто високими. Усі будівлі Академії наук були пофарбовані у білий колір, споруди Інженерного інституту виблискували синім, але кожна з них вирізнялася неповторним архітектурним стилем. Ці вишукані невеличкі будинки, наполовину приховані зеленню кущів, викликали у Чен Сінь відчуття, буцім вона повернулася до університетського містечка.
Чен Сінь звернула увагу на дещо незвичне, схоже на руїни давньогрецького храму: кілька напівзруйнованих і обвитих плющем колон різної висоти, що стояли на кам’яному підніжжі. Посеред храму містився фонтан, який мляво грався бризками води у світлі сонця. Кілька чоловіків і жінок у повсякденному вбранні ліниво спиралися на колони та лежали на галявині поруч із ними. Здавалося, вони абсолютно не переймалися облогою кораблями флоту Федерації.
На галявині також виднілися кілька скульптур, і погляд Чен Сінь зупинився на одній із них: рука в латах тримала довгий меч, на вістрі якого виднілися зірки, сплетені у вінок. З нього безперестанку дзюрчала вода, сяючими краплями спадаючи донизу. Скульптура дивним чином нагадала Чен Сінь щось із баченого раніше, проте їй ніяк не вдавалося пригадати, що саме. Вона не відводила від неї очей, аж поки машина не проминула галявину.
Автомобіль зупинився поруч із будівлею синього кольору, біля якої стояв знак із написом «Інженерний інститут. Базові технології 021». На зеленому газоні перед нею чекали Вейд і Бі Юньфен.
Відтоді як Вейд очолив «Зоряне кільце», він жодного разу не скористався гібернацією, тож зараз йому вже виповнилося 110 років. Він носив такі ж, як і колись, коротку бороду й зачіску, але зараз вони виблискували білизною снігу. Ходив без палички, але трохи згорбившись; один із рукавів так і лишився порожнім. Коли Чен Сінь зустрілася з ним поглядом, то збагнула, що час не здолав цієї людини. Навпаки, його внутрішній стрижень став іще міцнішим, й вона чітко побачила це, немов скелю, що показалася з-під розталої снігової шапки.
Бі Юньфен, хоч і був молодшим від нього, але мав значно старший вигляд.
— Привіт, дівчинко. Як я і казав, ти будеш молодою, коли ми зустрінемося знову. Тепер я втричі старший за тебе, — сказав Вейд із посмішкою, яка все ще не була здатна зігріти Чен Сінь, проте вже принаймні не віддавала холодом крижаної води.
Зустрівшись із цими двома літніми чоловіками, Чен Сінь зніяковіла. Шістдесят років боротьби за свої ідеали, й ось вони — на схилі життя. Але й вона, прокинувшись уперше після початку Епохи стримування, пройшла через не меншу кількість випробувань, хоча загалом провела поза гібернацією лише років чотири! У цій епосі, коли середня тривалість життя становить 150 років, вона — лише 33-річне дівчисько.
Чен Сінь привіталася з обома, але ніхто не волів витрачати більше часу на церемонії, тож Вейд просто повів її до лабораторії. Цао Бінь із Бі Юньфенем прослідували за ними. Вони ввійшли до просторої зали без вікон, і знайомий їдкий запах статичної електрики дав зрозуміти Чен Сінь, що це заекрановане приміщення. Минуло понад шістдесят років, але людство й досі не може бути впевненим, що софони залишили межі Сонячної системи. Можливо, люди так ніколи і не матимуть неспростовних доказів цього. Обладнання, схоже, поспіхом було відсунуто попід стіни, аби звільнити місце у центрі. Там, посеред цього гармидеру, стояв якийсь одинокий прилад. Навколишній хаос і порожній простір по центру нагадували гарячку, з якою колись шукачі скарбів розкидали своє знаряддя, коли знаходили шукане.