Рвучкий струмінь повітря ледь не звалив їх із ніг, а через різкий перепад температури візори шоломів одразу вкрилися краплями води. Але інформаційна система скафандрів підказала, що тиск і склад атмосфери відповідають нормі, тож візори можна підняти.
Вони стояли перед тунелем, який дугою спускався донизу й освітлювався рядом тьмяних ламп. Випромінюване ними світло ковтали чорні стіни, тож у проміжках між лампами згущувалася темрява. Хоча спуск виявився крутим — десь 45 градусів, — у тунелі не було сходинок, лише пандус. Цьому могло бути два пояснення: або в умовах мікрогравітації сходи не мали сенсу, або ж цей вхід будувався не для людських ніг.
— Так глибоко. Тут нема ліфта? — запитала АА, боязко вдивляючись у крутий спуск і не наважуючись рушити з місця.
— Ліфт із часом може вийти з ладу. Ця будівля споруджена, щоб існувати протягом еонів, — голос пролунав із глибини тунелю, де на них чекав старий. У тьмяному освітленні його білосніжні волосся та борода танцювали у мікрогравітації й ніби світилися зсередини.
— Ви — Ло Цзі? — запитала АА.
— Хто тут іще може бути? Діти, мої ноги вже не такі міцні, як колись, тож я не піднімуся до вас. Спускайтеся.
Чен Сінь і АА пострибали вниз. Зважаючи на низьку гравітацію, цей спосіб спуску не здавався надто небезпечним. Опинившись біля старого, вони переконалися, що це дійсно Ло Цзі. Він був одягнутий у довгий китайський халат і спирався на костури. Роки трохи зігнули його спину, але голос лишився зичним, як і замолоду.
Діставшись нижнього рівня, Чен Сінь глибоко вклонилася старому.
— Вітаю вас, старійшино.
— Хе-хе, от тільки не треба цього, — махнув із посмішкою Ло Цзі. — Ми ж колись були… колегами, — сказав він із бісиками у погляді, що було вкрай дивно для його шанованого віку. — Хе-хе, ти ще така молода. Колись я дивився на тебе лише як на Мечоносця, але згодом відзначив і твою вроду. Шкода, що це сталося не одразу. Але що вже тепер про це говорити, ха-ха-ха…
Ло Цзі також постав перед жінками у геть іншому образі. Знайома Чен Сінь і АА велична постать Мечоносця зникла без сліду, але їм було невтямки, що це й був справжній Ло Цзі — саме таку вдачу він мав чотириста років тому, до обрання одним із Обернених до стіни. Той, старий, Ло Цзі знову повернувся до життя, ніби прокинувся з гібернації, але роки все-таки дещо пом’якшили його характер, додавши відстороненості.
— Ви знаєте, що сталося? — запитала АА.
— Звісно, дитя, — він вказав костуром собі за спину. — Ця наволоч повтікала на кораблі, хоча й знала, що все одно не втече. Купка дурнів.
Ло Цзі, вочевидь, говорив про інших співробітників Музею цивілізації Землі.
— Ми з тобою змарнували чимало часу, — звернувся він до Чен Сінь.
Чен Сінь знадобилося кілька хвилин, аби збагнути, про що йдеться, проте потік із тисяч думок і спогадів, які за секунду нахлинули на неї, був перерваний наступними словами Ло Цзі.
— Забудь, це все неважливо, — замахав він руками. — Насправді щомиті отримувати насолоду від життя — найкраща порада на всі часи. Хоча зараз уже нічого не зміниш, не варто побиватися через минуле. Добре, ходімо. І не треба мені допомагати, бо ви й самі ще не призвичаїлися до пересування в цих умовах.
За низької гравітації найскладнішим для 200-річного Ло Цзі виявилося не йти швидше старечими ногами, а навпаки — пересуватися повільніше: костури він використовував не як опору, а як додатковий засіб для уповільнення.
За деякий час вони дісталися розширення тунелю — Чен Сінь і АА відчули, що потрапили до величезної печери. Стелю годі було розгледіти, оскільки простір перед ними так само освітлювався лише рядком тьмяних вогників. Кінця-краю печері не було видно.
— Тут зберігаються основні фонди, — сказав Ло Цзі.
— А де ж самі реліквії?
— Здебільшого в залах, що відходять від дальнього кінця печери. Але там розташовані менш цінні об’єкти. Скільки часу вони можуть зберігатися? Протягом десяти тисяч років? Ста тисяч? Щонайбільше, мільйона. Майже всі вони до того часу перетворяться на порох. Але ось це… — і він обвів костуром простір навколо себе, — планувалося зберігати впродовж сотень мільйонів років. Чому ти й досі вважаєш це місце музеєм, га? Сюди не потикається жодна жива душа — тут не місце для відвідувачів. Це надгробок людства, не більше, не менше.
Чен Сінь роззирнулася в похмурому порожньому тунелі, пригадуючи все побачене, — й справді, тут кожний камінчик був просякнутий духом смерті.
— Кому взагалі спало на думку звести щось подібне? — запитала АА, теж озираючись навколо.
— Ти занадто юна, тому й ставиш такі запитання. У наш час, — він вказав на себе з Чен Сінь, — люди часто підшуковували собі місце на кладовищі, перебуваючи ще в доброму здоров’ї. Знайти єдине кладовище для всього людства — справа не з легких, а ось звести надгробок — цілком можливо. Ти пам’ятаєш Заїр? — запитав він у Чен Сінь.
— Звісно, — кивнула та у відповідь.
Чотири століття тому, коли Чен Сінь працювала в Агентстві стратегічної розвідки, вона кілька разів перетиналася на різних зустрічах із тодішнім Генеральним секретарем ООН. Останній раз був якраз на брифінгу АСР. Здається, Вейд тоді також був присутній. Чен Сінь вивела на великий екран презентацію з технічними деталями і намагалася пояснити Генеральному секретареві сутність проєкту «Сходовий марш». Заїр мовчки прослухала всю презентацію і, не вимовивши жодного слова, підвелася та попрямувала до виходу. Проходячи повз Чен Сінь, вони зупинилася й прошепотіла їй на вухо: «Чудові мислення і пропозиції».
— Її мислення випередило свій час. Я часто згадував про неї: чи дійсно такі ідеї належали людині, яка померла понад чотириста років тому? — Ло Цзі зітхнув, спершись на милиці. — Вона була першою, хто замислився про це і запропонував конкретні рішення, щоб частина культурної спадщини та знань про людство надовго збереглася після загибелі останнього представника роду людського. Для цього вона планувала запустити безпілотний корабель із певними культурними реліквіями та базою знань. Проте ці наміри визнали різновидом ескапізму, тому проєкт було заморожено одразу після її смерті. Через три століття, зі стартом проєкту «Бункер», людство знову замислилося про подібний крок. Як ви знаєте, ті дні виявилися чи не найчорнішими за всю історію людства — будь-який міг стати останнім. Тож новостворений Федеральний уряд вирішив додати до плану проєкту побудову такого собі надгробка людям, який отримав офіційну назву «Музей цивілізації Землі». Мене призначили керівником цього проєкту.
Спочатку було проведено масштабні дослідження щодо збереження інформації протягом часу, співставного з геологічними епохами. Первинною метою оголосили мільярд років! Ні, ви тільки подумайте — мільярд років! Ті ідіоти вважали: якщо вже ми розбудовуємо бункерний світ, то хіба не впораємося з таким завданням? Але незабаром вони виявили, що хоча сучасні квантові накопичувачі розміром не більше рисового зернятка й здатні зберігати інформацію з цілої бібліотеки, вони виходять із ладу за дві тисячі років. Із часом внутрішня структура квантових накопичувачів розпадається, унеможливлюючи прочитання й розшифрування інформації. Насправді таким строком експлуатації можуть похизуватися лише найякісніші накопичувальні пристрої, натомість дві третини наявних зразків припинять нормально функціонувати вже за п’ятсот років. Й ось тут почалося найцікавіше: спочатку всі наші дослідження здавалися чимось надзвичайно відірваним від проблем реального життя, таким собі пазлом для високочолих учених. Проте згодом вони швидко набули статусу практичної реальної проблеми: п’ятсот років для сучасників перестали здаватися нереальним строком людського існування — ми ж самі з тобою прибули з чотирьохсотлітнього минулого, хай і через гібернацію. Влада наказала негайно заморозити всі роботи з облаштування музею і взятися за вирішення проблеми збереження найважливіших сучасних даних на термін, що перевищує п’ятсот років. Ха-ха… Наукову групу забрали з-під мого керівництва, щоб я зміг сконцентруватися на розбудові людського надгробка.