— Ти продовжуєш проживати життя з тягарем відповідальності, — парирувала Томоко.
Витяг із «Минулого поза часом»: Сходинки відповідальності мого життя
Протягом усього свого життя я тільки те й робила, що підіймалася вгору сходинками відповідальності.
Замолоду зоною моєї відповідальності було старанне навчання, послух перед батьками й намагання за будь-яку ціну їх не розчаровувати.
У середній школі й університеті від мене так само вимагалося мати гарні оцінки, щоб стати видатною людиною, яка своїм існуванням допомагатиме суспільству, а не виснажуватиме його.
Після початку навчання в аспірантурі мої обов’язки стали чіткішими й конкретнішими: я мала зробити свій внесок у створення більш потужних та надійних хімічних ракет-носіїв, щоб доправити на орбіту Землі ще більше вантажів і астронавтів.
Коли ж я почала працювати в АСР, мені поставили завдання відправити зонд у глибокий космос — на відстань у один світловий рік від Землі, — щоб перестріти трисоляріанський флот, який вторгся до Сонячної системи. Ця відстань у десятки мільярдів разів перевищувала дальність польоту ракет-носіїв, що розроблялися за моєї участі.
А потім мені подарували зірку. У прийдешню епоху це додало раніше немислимих обов’язків. Мене обрали Мечоносцем, покликаним стримувати атаку за теорією Темного лісу. Зараз уже здається перебільшенням той факт, що тоді в моїх руках перебувала доля людства, але я дійсно задавала напрям розвитку двох цивілізацій.
Чим далі, тим більшою ставала моя відповідальність: я воліла, щоб людство змогло літати зі швидкістю світла, проте мені довелося відмовитися від власної мети, аби запобігти війні на знищення.
Я не знаю, чи пов’язані безпосередньо з моєю особою катастрофи й остаточне руйнування Сонячної системи. Точних відповідей на це запитання ми ніколи не отримаємо, але, поза всяким сумнівом, певний зв’язок цих подій зі мною та моїми обов’язками був.
Тепер я сягнула вершини відповідальності, бо відповідаю за долю всього Всесвіту. Звісно, не лише ми з Ґуань Їфанєм несемо цей тягар, проте обоє відчуваємо свою частку такої відповідальності, якої раніше не могли навіть уявити.
Я хочу сказати тим, хто має в серці віру в Бога, що я не Обрана. Також я хочу донести до атеїстів іншу думку: я не та особа, яка змінила хід історії. Я звичайна людина. Але, на превеликий жаль, мені не вдалося прожити життя звичайної людини. Мій життєвий досвід є концентрованою історією нашої цивілізації.
Тепер ми знаємо, що історія життя кожної цивілізації така: пробудження всередині тісної колиски; намагання вибратися за її межі; перший політ; польоти все швидше й далі; і, нарешті, злиття в єдине ціле з долею Всесвіту.
Кінцевою метою всіх високорозвинених цивілізацій є можливість дотягнутися до власних мрій.
Поза часом. Наш Усесвіт
За допомогою системи управління Всесвітом 647 Томоко маніпулювала виходом із мікровсесвіту у великому Всесвіті, швидко пересуваючи двері й шукаючи світ, придатний для виживання. Обсяг інформації, який може передаватися між дверима й мікровсесвітом, був дуже обмеженим: жодних зображень, лише оціночна шкала з позначками від –10 до 10, що означали рівень придатності навколишнього середовища для існування. Люди могли вижити лише в місцях, де значення було вище за нуль.
Двері протягом трьох місяців переміщувалися вже десятки тисяч разів, але лише один раз їм пощастило відшукати порівняно придатну для життя планету, яка мала оцінку «3». Томоко довелося визнати, що, ймовірно, це найкраще з усього, що їм вдасться знайти.
— Рівень «3» свідчить про вкрай негостинний і небезпечний світ! — намагалася переконати вона Чен Сінь та Ґуань Їфаня.
— Ми не боїмося оселитися там, — твердо відповіла Чен Сінь. Їфань висловив свою підтримку рішучим кивком.
Посеред Усесвіту 647 з’явилися двері. Цей прохід, як і бачений Чен Сінь та Їфанєм раніше на поверхні Блакитної планети, також мав прямокутну форму й був окреслений світними лініями, проте виявився значно більшим за розмірами. Імовірно, такі габарити можна було пояснити зручністю для транспортування різних матеріалів та об’єктів. Щойно вигулькнувши в просторі, двері ще не були зв’язані з великим Усесвітом, і будь-який об’єкт міг безперешкодно пройти крізь них і опинитися позаду. Лише коли Томоко відкоригувала параметри, матерія, що опинялася всередині периметра дверей, з’являлася на теренах великого Всесвіту.
Процес повернення матерії з Всесвіту 647 до великого Всесвіту розпочався.
Томоко розповіла, що мікровсесвіт не має й мікрограма власної матерії, а вся його маса сформована із запозиченого у великого Всесвіту. Серед сотень створених трисоляріанами мікровсесвітів номер 647 належав до категорії найменших. Він запозичив лише 500 тисяч тонн матерії, що еквівалентно тоннажу великого нафтового танкера докризових часів. Насправді дріб’язок у масштабах великого Всесвіту.
Вони почали повернення з ґрунту. Після останніх жнив поля вже не засівали, залишивши перелогом. Роботи збирали вологу землю у візки, відвозили до дверей і висипали. Проходячи крізь двері, ґрунт зникав назавжди. За три дні ґрунту в мікровсесвіті вже не лишилося; викорчували та відправили назовні навіть дерева, які росли довкола будинку.
Після прибирання шару ґрунту вони побачили металеву основу мікровсесвіту. Вона складалася з гладеньких пластин, що, немов дзеркало, відображали тутешнє сонце. Роботи заходилися поелементно розбирати цю підлогу і також викидати назовні.
Під підлогою був схований невеличкий космічний корабель. Хоча цей літальний апарат був трохи більше десяти метрів завдовжки, він сконцентрував у собі найсучасніші на той момент технології трисоляріан. Розроблений із урахуванням ергономіки людського тіла, він міг узяти на борт трьох осіб і був оснащений двома типами двигунів — термоядерним та криволінійним. Усередині були встановлені мініатюрні системи життєзабезпечення та обладнання для гібернації. Як і «Зоряне кільце», цей корабель був здатен приземлятися та злітати безпосередньо з планет. Його обриси, стрункі та обтічні, можливо, були спроєктовані для полегшення проходження крізь двері. За первісним задумом, на цьому кораблі мешканці Всесвіту 647 мали б повернутися до нового, відродженого Всесвіту після повторного Великого вибуху. Тож він міг послужити тимчасовою базою впродовж значного періоду часу, перш ніж пасажирам вдасться відшукати підхоже місце для проживання в новому Всесвіті. Але тепер його повертали назад, до старого Всесвіту.
По мірі вибирання металевих пластин їхнім поглядам відкрилося інше обладнання мікровсесвіту. Чен Сінь та Їфань уперше в цьому місці побачили щось вочевидь трисоляріанського походження. Як і здогадувалася Чен Сінь, концепції дизайну трисоляріан кардинально відрізнялися від людських уподобань. На перший погляд, побачене важко було зарахувати до класу механізмів; це радше нагадувало дивні абстрактні скульптури чи природні геологічні утворення. Роботи заходилися розбирати і їх, відправляючи по частинах за двері.
Чен Сінь із Томоко зачинилися в одній із кімнат і заборонили Їфаню заходити. Вони сказали, що займаються якимись жіночими справами й хочуть його здивувати.
Після того як роботи відімкнули якусь із машин нижче рівня землі, у мікровсесвіті зникла гравітація, внаслідок чого білі будівлі перетворилися на невагомі кульки. Роботи, переміщуючись у невагомості, розбирали небо — широку, але тонку мембрану, на яку транслювалися блакитне небо та білі хмари. Вони також зняли останні металеві пластини, які містилися під устаткуванням.
Через відсутність гравітації вся вода випарувалася й піднялася вгору, обволікши мікровсесвіт хмарами та туманом. З-за хмар визирало тьмяне сонце, розливаючи блискучу веселку. Краплі води, які не перетворилися на хмари чи туман, скупчувалися в невагомості у сфери — від крихітних до величезних, — заломлюючи й відбиваючи сонячне світло та обертаючись навколо веселки. Завершення демонтажу устаткування також віщувало припинення підтримки екосистеми, тож Чен Сінь із Їфанєм довелося вбратися в скафандри.