— Чорти їх побрали б! — заволала вона. Навіть попри ревіння двигунів гелікоптера, дехто з навколишніх почув її лемент і повернувся, щоб зрозуміти, що сталося. — Блядські свині! Тільки й уміють, що рохкати від задоволення в багнюці, віддаючись черговій насолоді.
— Ти зараз про кого? — здивовано перепитав Вадімов.
— Про весь рід людський! Відтоді як ми пів століття тому висадилися на Місяць, ми не просунулися ні на дещицю. Ми зараз просто безсилі!
Чен Сінь підняла папку з документами й разом із Вадімовим швидко пробігла очима її зміст. Це дійсно був звіт про техніко-економічне обґрунтування проєкту, але він описував безліч технічних деталей, тож читання по діагоналі не давало змоги зрозуміти викладені висновки.
До них повернувся Вейд і повідомив, що, за словами секретаря, засідання РОЗ має розпочатися за 15 хвилин. Побачивши керівництво, Камілла зуміла дещо опанувати свої емоції.
— НАСА провело в космосі два невеличкі експерименти з імпульсними ядерними двигунами. Результати викладено в цьому звіті. Для досягнення запланованої швидкості розрахована загальна маса зонда все ще занадто велика, й її потрібно зменшити до однієї десятої від запропонованої! Однієї десятої! Інакше кажучи, залишити лише 10 кілограмів! Вони навіть поділилися гарною новиною: масу вітрила в такому випадку можна зробити меншою за ті самі 10 кілограмів. Щодо корисного навантаження, то вони зглянулися над нами й лишили нам аж цілих пів кіло. Без будь-яких надій на збільшення, бо це неминуче призведе до необхідності використання товщих тросів кріплення з вітрилом. Кожен додатковий грам корисного навантаження потребує збільшення ваги тросів на три грами, що, своєю чергою, матиме наслідком неможливість досягти запланованої швидкості в 1% швидкості світла. Тож ми маємо пів кілограма, ха-ха-ха, лише пів кілограма! Дійсно, як і просило наше янголятко: легке, немов пір’ячко.
Вейд із посмішкою зауважив:
— То, може, відправимо Мону, кошеня моєї матері? Щоправда, й їй доведеться для цього схуднути вдвічі.
Коли в усіх справи йшли на лад, Вейд зазвичай мав похмурий вигляд, проте щойно хтось впадав у розпач, його настрій змінювався на жартівливо-веселий. Спочатку Чен Сінь гадала, що це такий метод управління підлеглими. Вадімов не погодився з нею, зауваживши, що вона геть нічого не тямить у людях. Така поведінка не мала жодного стосунку до персональних методів управління чи підтримки морального духу в колективі, а була лише наслідком любові Вейда тішитися невдачам інших. Споглядання іншої людини у відчаї викликало в нього сильні емоції й приносило задоволення. Зазвичай Вадімов давав лише позитивні оцінки іншим, тож подібна характеристика Вейда з його вуст неабияк здивувала Чен Сінь. Але, придивившись уважніше, вона справді помітила, що він немов тішиться їхнім розпачем.
Чен Сінь відчула, що з неї буцім вибили весь дух, і після стількох днів напруженої роботи сил геть не лишилося. Вона безсило присіла на газон.
— Підіймайся, — сказав Вейд.
Уперше за весь час вона відмовилася підкорятися його наказам.
— Я дуже втомилася, — відповіла Чен Сінь млявим голосом.
— Так, ти й ти, — Вейд вказав на Каміллу з Чен Сінь, — слухайте уважно: надалі я не хочу бачити подібних безглуздих страждань і панічних стенань. Ви маєте йти вперед усупереч усьому!
— Далі йти нікуди — шляху немає, — заперечив Вадімов, прохально дивлячись на Вейда.
— Ви не бачите шляху вперед, бо не знаєте, як упоратися з обставинами.
— А що із засіданням і питаннями, які винесені на обговорення? Скасовуємо?
— Ні, все має відбутися, як і заплановано. Замало часу, щоб підготувати друковані матеріали, тож доведеться обмежитися усними поясненнями.
— Що пояснювати? Як ми запустимо зонд вагою в пів кіло чи кошеня?
— Не про це мова.
Вогник надії зажеврів у очах Вадімова й Камілли. Побачивши це, Чен Сінь відчула, що й до неї повертаються сили, тож підхопилася з трави.
Цієї миті з місця події від’їхала швидка з пораненим Ло Цзі під охороною цілого військового ескорту з кавалькади машин і гелікоптера. Нью-Йорк знову засвітився звичним морем нічних вогнів, і на його тлі фігура Вейда нагадувала чорну примару. Лише його очі світилися холодним полиском.
— Ми відішлемо тільки мозок, — закінчив він думку.
Витяг із «Минулого поза часом»: проєкт «Сходовий марш»
За часів середньовічної династії Мін у Китаї з’явився новий різновид зброї — холунчушуй, назву можна перекласти з китайської як «вогняний дракон, який випірнає з води». Це була перша в історії багатоступенева балістична крилата ракета, що складалася з ракети-носія, виготовленої з порожнистої бамбукової палі з вирізьбленими драконячими головою й хвостом, розгінного блоку та невеликих ракет, які розмішувалися всередині великої. При запуску ракета за допомогою чотирьох порохових прискорювачів летіла над водою в напрямку ворожого корабля. А через певний проміжок часу ракета-носій вистрілювала ще порцію менших ракет, які вже безпосередньо вражали корабель супротивника.
Окрім цього, в давні часи, як на Сході, так і на Заході, вже використовувалися багатозарядні арбалети з магазинами. Найдавніші китайські зразки датуються періодом Саньґо — ІІІ сторіччям нашої ери.
Обидва вищезгадані види озброєння є ідеальним поєднанням відсталих тогочасних технологій у намаганні отримати переваги, які, як здається, суттєво випереджують свій час.
Після нинішнього аналізу проєкту «Сходовий марш», розпочатого у перші дні Трисоляріанської кризи, стає зрозуміло, що це подібна історія: намагання за допомогою відсталих технологій того часу розігнати вкрай незначне корисне навантаження до 1 % швидкості світла. На технології, що дадуть змогу космічним кораблям літати з аналогічною швидкістю, доведеться зачекати ще півтора століття.
До моменту старту «Сходового маршу» рукотворні зонди вже вилетіли за межі Сонячної системи, місії з висадки дослідницьких станцій на поверхні супутників Нептуна було успішно завершено, тому технологія розгортання ядерних зарядів уздовж маршруту зонда вже не була чимось новим для людства. Але справжня складність проєкту полягала у вчасному підриві кожного заряду після прольоту повз нього зонда й подальшому скеровуванні його траєкторії.
Заряд залежно від його потужності має вибухнути на відстані від 3 до 10 тисяч метрів від вітрила після його прольоту. Зі збільшенням швидкості зонда зростає необхідна точність розрахунків моменту підриву кожного наступного заряду. Але навіть у разі досягнення зондом 1 % швидкості світла допустима похибка буде більшою за одну наносекунду — цілком досяжний рівень розрахунків для технологій того часу.
Сам по собі зонд не мав жодних засобів для прискорення, тож напрямок його руху цілком залежав від позиціонування ядерних зарядів уздовж маршруту. Кожна бомба оснащувалася маневровими двигунами, за допомогою яких відбувалося її фінальне позиціонування перед прильотом зонда на відстані лише кількох сотень метрів від його траєкторії. Регулюючи цю відстань, можна було змінювати кут між вітрилом і випромінюванням, що виникає внаслідок ядерного вибуху, тим самим коректуючи напрямок руху зонда.
Саме по собі вітрило — лише м’яка плівка, але вона здатна буксирувати на підвісах капсулу. На вигляд вся система схожа на гігантський парашут, що розташовується горизонтально вздовж напрямку руху. Аби запобігти пошкодженню капсули внаслідок випромінювання ядерних вибухів, які відбуваються на відстані від трьох до десяти кілометрів від куполу вітрила, стропи виготовлені довжиною 500 кілометрів, а поверхня капсули вкрита багатошаровим абляційним захисним матеріалом, який частково випаровується при кожному ядерному вибуху, одночасно зменшуючи й масу самого зонда.
Стропи вітрила лишалися невидимими для неозброєного ока: їх виготовили з наноматеріалу «Летюче лезо», тож вони були вдесятеро тонші за павутину. Стропа довжиною 100 кілометрів важила лише 8 грамів, проте лишалася досить міцною, аби витримати навантаження під час рвучких прискорень і не зруйнуватися під дією радіаційного випромінювання.
Ані «Вогняний дракон», ані багатозарядні арбалети не були повними аналогами багатоступеневих ракет чи кулеметів. Так само і «Сходовий марш» не відкрив людству вікна в нову еру космічних польотів. Це було просто однією з відчайдушних спроб досягти успіху, використовуючи технології того часу.